Чередник Павел Федорович: другие произведения.

Українська ментальність і українська державність

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь] [Ridero]
Реклама:
Новинки на КНИГОМАН!


Оценка: 3.68*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Як сталося, що невеличка смужка землі на порубіжжі Київської Русі і Дикого Поля - первісна Україна - за історично короткий час, незважаючи на державні кордони, війни і соціальний гніт, перетворилась на величезну територію від Карпат до Донбасу? Чому свідомість південних русів раптом змінилася свідомістю українців і чому вони стали окремим народом? Що таке держава і цивілізація, і як вони формують якість народу? Які тенденції розвитку державності у сучасному світі, що вони значать для України і який має бути напрямок українського державотворення? Ці питання, а також ряд інших, детально розглянуті в даній роботі. Акцент зроблений на культурологічний (ментальний) і цивілізаційний виміри, зокрема, розкрито співвідношення між державністю, свободою і мораллю. Матеріал викладений в популярній формі і розрахований на широкого читача.


Павло Чередник

Українська ментальність і українська державність

Анотація.

  
   Як сталося, що невеличка смужка землі на порубіжжі Київської Русі і Дикого Поля - первісна Україна - за історично короткий час, незважаючи на державні кордони, війни і соціальний гніт, перетворилась на величезну територію від Карпат до Донбасу? Чому свідомість південних русів раптом змінилася свідомістю українців і чому вони стали окремим народом? Що таке держава і цивілізація, і як вони формують якість народу? Які тенденції розвитку державності у сучасному світі, що вони значать для України і який має бути напрямок українського державотворення? Ці питання, а також ряд інших, детально розглянуті в даній роботі. Акцент зроблений на культурологічний (ментальний) і цивілізаційний виміри, зокрема, розкрито співвідношення між державністю, свободою і мораллю. Матеріал викладений в популярній формі і розрахований на широкого читача.
  
   Зміст
  
   Вступ.
  
   Частина перша. Ментальні підстави цивілізації.
        -- Ірраціональні підстави ментальності. 12
        -- Активність, праця, свобода. 20
        -- Технологічний вимір. 24
        -- Популяційний вимір. 33
  
   Частина друга. Ментальність свободи.
   2.1 Порубіжжя. 45
   2.2 Козаччина. 60
   2.3 Українська хвиля. 75
   2.4 Держава, якої ніколи не було. 83
  
   Частина третя. Державність і свобода.
   3.1 Держава і цивілізація. 98
   3.2 Бездержавність. 106
   3.3 Кооперація і корпорація. 116
   3.4 Ідея, втілена в соціальну практику. 124
   3.5 Ментальність і держава. 142
   3.6 Самоорганізація і держава. 152
   3.7 Українська державність. 161
  
   Епілог. 178

Вступ

  
   Не вмирає душа наша, не вмирає воля.
   Т. Шевченко.
  
   Коли в 1918 році була проголошена Західно-Українська Народна Республіка зі столицею у Львові, європейська еліта була шокована - яка, в біса, може бути українська республіка в східній Галичині, яка до 1340 року була в складі руського князівства, потім на протязі чотирьохсот (!) років у складі Польщі, а з 1772 року - у складі Австрійських земель. У європейських політиків не виникало жодних сумнівів, що після розпаду Австро-Угорської імперії ці землі мали повернутися до Польщі. Результат ми знаємо - на придушення "сепаратистів" була кинута сформована і озброєна у Франції 70 тисячна армія Юзефа Галлера (начебто для боротьби з більшовиками), а офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила в 1923 році. Проблему "вирішили", але питання залишилось - дійсно, звідки там взялася Україна? Ну хоча б Русь, тим більше що корінні мешканці Галичини, Волині і Поділля, яких ми зараз звемо українцями, на той час в Польщі офіційно звались русинами (аж до 1939 року), назви Україна, українець, були заборонені, а для Східної Галичини офіційно була установлена назва Ma?opolska Wschodnia. (Інші Українські, а також Білоруські і Литовські землі, що в міжвоєнний період входили до складу Польщі, дістали офіційну назву Kresy Wschodnie). І чому галицькі військові формування місцевих русинів взяли собі назву Січові стрільці? До чого тут Січ? Де була Січ і де Галичина? З якого біса галичанський парубок-русин назвався січовим стрільцем і пішов проливати кров за якусь там Україну?
   Далі - більше. У 1941 році виникає військова організація, Поліська Січ, що почала діяти на Волині. Де Волинь і де Січ? Волинь до 1392 року була в складі руського Галицько-Волинського князівства (королівства), потім під владою Литви та Польщі (з 1569 року - Річ Посполита), після поділу Речі Посполитої в кінці 18 століття - в складі Російської імперії, після розпаду якої знову відійшла до Польщі. Але це ще не все - керівник Поліської Січі називався, Тарас Бульба-Боровець! Тут вам і уособлення легендарного запорожця Тараса Бульби і справжня Січ. Втім, це були не іграшки - Поліська Січ започаткувала Українську повстанську армію (УПА). До цих прикладів можна добавити цілий ряд західноукраїнських політичних і суспільних організацій - Карпатська Січ, Українська військова організація, Організація українських націоналістів, навіть Український підпільний університет у Львові і т. і.
   Виникає цілий ряд питань. Чому взагалі, Україна? І де була на той час та нещасна Україна? На Гетьманщині її вже давно не було. Не було вже й самої Гетьманщини, яку спочатку перетворили на Малоросію, а в 1837 році відбулося скасування Малоросійського генерал-губернаторства як окремого утворення і заборона вживання слова, Малоросія, в офіційних документах імперії. Національність, малорос, також не вживалась, більш суттєвим вважалось православ'я - єдине, що залишило згадку про Малоросію - "малорусскоє нарєчіє" російської мови. Слобожанщина також була частиною Росії, не говорячи вже про Новоросію чи "польське" Правобережжя, яке з 1832 року дістало офіційну назву "Юго-Западый край". Де Україна? Те ж саме стосується українців. Російський дослідник "українського питання" Олексій Міллер констатує: "Следовательно, мы должны отдавать себе отчет в том, что в середине 19 в. только ничтожное меньшинство жителей современной Украины называло себя украинцами в том смысле, в каком этот термин употребляли украинофилы". (З роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке, Рус.ист.журнал, 1999 рік, курсив О. Міллера). Іншими словами, і України не було, і українців в "Україні" не було (в усякому разі, в середині XIX століття, і якщо довіряти дослідженням О.І. Міллера, втім, досить авторитетного вченого). Чи може то був український міф, створений в середовищі еліти зусиллями Григорія Полетики, Василя Капніста, Кондрата Рилєєва, авторами "Історії Русів" (чи Шевченком, за твердженням Оксани Забужко) - той міф, що є необхідний для формування образу уявної "ідеальної Вітчизни" (згідно новітньої теорії націогенезу Бенедикта Андерсона), і таким чином Україна являє собою фікцію, "уявну спільноту", що визріла в головах романтиків і як пошесть розповсюдилась серед простого люду? Як це не дивно, але більшість дослідників націогенезу українців пов'язують процес створення української нації саме з модерними часами, з другою половиною XIX століття. Посиділи хлопці, покумекали, посмоктали пальця - і на тобі, Україна. Тепер почнемо створювати українців. А чому власне Україна? Чому не Русь, наприклад? Куди поділася Русь?
   Ще в далекому дитинстві я почув від своєї матері пісню "Козак від'їжджає, дівчинонька плаче". Ця сумна пісня вразила мене до глибини моєї ще не зрілої душі - мені було невимовно жаль бідну дівчину, яку козак не хотів брати з собою "на Вкраїну далеку". Ще тоді в мене виникло питання - чому Вкраїна далека? Адже, якщо пісня українська, то дівчина вже мала бути на Україні. Як це не дивно, але в той час мені ніхто переконливо не зміг відповісти на це просте запитання. І ще одне питання виникло - що там є такого на тій Вкраїні, куди дівчина прагне дістатися за будь-яку ціну? Чи тільки кохання до козака "...в степу під вербою, лиш би серце з тобою, на Вкраїні далекій", чи може сама Вкраїна була тією мрією, яка рефреном повторювалася в тій пісні, і власне слова про ту далеку Вкраїну створювали найбільше почуттєве напруження.
   Ця ностальгія по Вкраїні, наче по якійсь землі обітованій, те піднесення з яким виступало це слово, відчувалася не тільки в народних піснях і думах, але й у творчості багатьох літераторів, причому не тільки українських, (я вже не торкаюсь Т. Шевченка, чи Якова Щоголева) але й польських, що напевно відповідало суспільним настроям ("І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу - був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом." - Самійло Величко; "...a jak umr? pochowajcie / na zielonej Ukrainie...", Тимко Падура). Вона була також присутня в свідомості народу України, навіть в ті часи, коли панували пролетарський інтернаціоналізм і комуністичні ідеали. І чомусь в народній свідомості не було навіть і згадки про Русь, про русів чи русинів, а може русичів - вже толком ніхто не пам'ятав їх назви, настільки несуттєво було те, що існувало на нашій землі до виникнення України. (Я вже не говорю про офіціозну Малоросію - уявіть собі, ненька-Малоросія).
   Пізніше я не без здивування довідався, що з самого початку Україною була невеличка смужка землі на південному порубіжжі Київської Русі, що вже на той час відносилась до Литовської держави. І як же так вийшло, що та невеличка смужка землі перетворилася в величезну територію від Донбасу до Карпат, де люди вважали себе українцями, незважаючи на різноманітну державну приналежність і на всі намагання викорінити те українство? Власне ці питання, що були започатковані ще в дитинстві, підсвідомо чи осмислено спрямовували мій розум у відповідному напрямку. В доступних джерелах з історії України йшлося про що завгодно - класову боротьбу, державотворчу діяльність, особливості української ідентичності, про козацтво, шляхту, війни і повстання, але нічого про процес перетворення Русі в Україну, а русинів в українців. Це дуже дивно, хоча б тому, що утворення української нації, тобто тієї частини руського народу, яка називала себе українцями, відбулося в історично мізерний термін, наче стався вибух, який переробив свідомість людей, і ці люди не тільки почали себе по іншому називати, але й по іншому себе відчувати і по іншому поводитись.
   Важливість і значення цих питань полягає в наступному: чи була зміна самоназви народу випадковим явищем, чи вона була пов'язана з процесами етногенезу, тобто процесами створення нового етносу і нової нації на базі старого руського етносу? Тобто, чи є українці представниками малоросійської гілки єдиного руського етносу, (згідно радянської догматики, започаткованої В.В. Мавродіним), чи вони є представниками або нащадками південно-руського етносу (субетносів, племен), тільки змінили свою самоназву (щоб відрізнятись від росіян, як вважають деякі історики), чи вони несуть в собі щось особливе, що вимагає зміни самоідентифікації, цілком свідомого виокремлення з "сім'ї народів-братів", утвердження себе власне як українців, а не русів, русинів, русичів чи малоросів? І в зв'язку з цим - чи обґрунтовані претензії українства на власну державність, на утвердження української державної мови, власної політики і т. п.? Чи не являє це собою простий розкол "единого русского мира", що в такому разі цілком би виправдовувало зусилля щодо "укрепления всемирного русского единства"? Врешті решт поставлене питання переходить в сферу міжнародної політики, правосуб'єктності, виправданості територіальних претензій з боку сусідів, їх прав щодо можливості втручання у внутрішні справи сусідньої держави і таке інше.
   Ми маємо справу з ситуацією, коли далеке минуле нагло втручається в сьогодення і впливає на рішення, що пов'язані з долею багатьох мільйонів людей. Подібна ситуація неодноразово відбувалася в історії нашого народу і призводила до кривавих подій. Так в вищенаведеному прикладі Антанта не визнавала правосуб'єктності Західноукраїнської Народної республіки власне внаслідок недостатньо артикульованої українськості в Європі, не тільки в зв'язку з відсутністю української державності, але також в зв'язку з недостатньо чітко визначеним статусом українців, як нації. В нинішніх подіях на Донбасі і в Криму знову викає проблема правомірності претензій з боку сусідньої держави, яка врешті-решт зводиться до горезвісного, національного питання, від якого залежать долі мільйонів людей, а також країн і народів.
   Роздумуючи над "українським питанням", я дійшов до крамольної, з точки зору марксизму (на якому я був вихований) думки, що вирішальним фактором в процесі утворення українського етносу був духовний фактор, а конкретно - воля, чи свобода. Перехід від неволі до волі радикально змінює тип людини, перш за все в плані переходу від патерналізму до особистої відповідальності. Вже наступне покоління, що виростає в умовах волі, готове кров'ю платити за власну свободу, бо це для нього - найвища цінність. Ця цінність змінює душу людини, підносить її духовно, що проявляє себе в її діях, поведінці, відношенню до людей, перш за все, в почутті власної гідності, яке виникає тільки в вільної людини, що сама приймає рішення і несе за них відповідальність. Умови, в яких могла існувати вільна людина склалися, з тих чи інших причин, якраз в тих невеличких українах, на порубіжжі Руської землі. І на тих українах зародився етнос вільних людей - українців, і звідти подув вітер свободи, що охопив всю південну Русь, перетворюючи русів в вільних українців, доки цей вітер не перетворився в бурю Хмельниччини і не перетворив обітовану землю, що кипіла молоком і медом, в руїну і пустку. Але той потужний імпульс волі, що був започаткований в маленьких українах, продовжував діяти і в Гетьманщині, яка усіма силами намагалась зберігати свої вольності в межах Московії, а потім - Російської імперії, і на Слобожанщині з її традиціями самоврядування, і серед колоністів Новоросії, і на правобережній Україні, де продовжував існувати дух українства і дух спротиву будь-якому поневоленню.
   Цей "феномен волі", що так виразно і бурхливо проявив себе на землях України, не є чисто українським явищем. Як показує досвід історії, він проявляє себе завжди, як тільки виникають відповідні умови. Він існує в будь-якому суспільстві як спрямованість до самоорганізації, в формах самоврядування і громадянського суспільства. Це є один з найважливіших феноменів, що визначають характер соціальної організації і державотворення і проявляє себе у взаємодії двох тенденцій, що діють на протязі всієї історії людства - з одного боку - свобода і самоврядування, а з іншого - жорстока державність, централізм, тотальний контроль, примус і насильство. В наші часи друга тенденція яскраво виражена в явищах наростаючої бюрократизації суспільного життя, в поступовому звуженні "поля свободи", в перетворенні моральних механізмів регулювання в інституційні. Власне такий, більш широкий контекст актуалізує проблему українства, як фактора сучасного державотворення і спрямованості соціального розвитку.
   Специфіка утворення української нації полягає в тому, що до неї не підходять теорії націогенезу, побудовані на базі європейської практики модерних часів, в яких створення нації виглядає, як соціальний проект, зі створенням "національного міфу", образу "ідеальної Вітчизни", "уявної спільноти", яка поступово стає реальною і т. д. Дійсно, за допомогою відповідного державного апарату, що об'єднує певний конгломерат народів, і відповідної політики можна за якихось одне-два століття створити націю. (Зауважимо, що в середині 19 століття половина населення, наприклад, Франції не розмовляла французькою мовою). А тому ще до нашого часу виникає багато питань щодо походження більшості європейських націй, і усі ці питання пов'язані власне з державницьким механізмом націотворення, з насиллям і примусом, який об'єднував етноси і поступово нівелював етнічні особливості, "стриг усіх під одну гребінку". Ото й є національний проект, що його реалізує держава, по своїй суті. (Ще М.П. Драгоманов в своїх Чудацьких думках про українську національну справу зауважив, що "система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії". Курсив Драгоманова).
   Особливість України полягає в тому, що вона вже існувала раніше. (І саме в цьому причина горезвісного "українського сепаратизму", що йому присвячена маса літератури, яка "переконливо" доводить його повну і остаточну безпідставність). Українська нація існувала вже тоді, коли виникли перші чутки про Україну. Процес творення української нації відбувався дуже просто - українцями ставали усі, хто сприймав українську ідею, а точніше - ідею, втілену в цілком певну соціальну практику. Процес поширення українства був власне процесом поширення цієї ідеї і цієї практики, а тому він мав надетнічний характер і йшов серед найширших мас. (Саме надетнічність українства дає змогу говорити про народ-націю, а не про народ-етнос). Дієвість української ідеї пов'язана з тим, що вона була започаткована саме соціальними практиками, які формувалися на тих первісних українах, що утворювалися в Подніпров'ї і Побужжі після монгольської навали, і далі почали поширюватися на незаймані землі Дикого Поля. Процес формування тих соціальних практик тривав близько двох з половиною століть і не залишив після себе жодних документальних свідоцтв, бо це був поступовий еволюційний процес і ми спромоглися відчути лише його кінцевий результат - новий тип спільноти яка заявила про себе десь біля кінця XVI століття. Але наступна хвиля розповсюдження українства, що змінювала свідомість руса на свідомість українця, була настільки бурхливою і потужною, а її наслідки настільки суттєві, що їх вже не могли здолати державні машини сусідніх великих держав на протязі століть. Українство розповзалось, як поширюється дух свободи, навіть в ті місця де зроду не було ні волі, ні козацтва, де Україна уявлялась недосяжною мрією, але мрією, яка дає надію. (Може в тих місцях це й був український міф - Україна, як надія). Навіть на тих землях, що були захоплені імперією у татар (ногайців) і на які приїздили колоністи звідусіль, я маю на увазі Новоросію на землях колишнього Дикого Поля, через певний час стало переважати українство, а сільське населення було майже повністю українізовано. Так само була в більшості українізована дрібна польська чиншова шляхта в другій половині XIX ст. на Правобережжі. На картах Слобожанщини добре видно, як йшла дифузія затухаючої хвилі українства на територіях нинішніх Курської Білгородської і Воронезької області Росії. Сила українства полягала в тому, що воно жило в народі, тоді як еліта, що традиційно більше дбає про власне добро ніж про власну душу, адаптувалась до нових механізмів панування, які нав'язувала держава, і не виступала як проукраїнський фактор. Це розповзання українства, що продовжувалося близько трьох століть, являє собою унікальний за масштабами феномен, що існує як абсолютний факт, на фоні постійних заклинань про державу, якої ніколи не було і націю, якої ніколи не було. Так що ж було?
   В основі української ідеї була свобода, а соціальна практика втілювала цю ідею в двох формах - самоврядування і народ-армія. Ідея свободи означала відсутність механізму панування, примусу, розколу на класи, бо самоврядування було в змозі вирішити всі питання. Форма суспільної організації типу, народ-армія, очевидно, була запозичена у кочових народів, для яких ця форма є характерною. В українському варіанті ця форма пов'язана з виникненням козацького стану, який був органічно пов'язаний з селянським станом - не було жодних міжстанових перешкод для переходу селян в козаки і навпаки. Роль професійної армії і школи виховання козаків відігравала Січ. Фактично існувало єдине козацько-селянське суспільство, бо обидва стани були в повністю взаємозалежні і не могли існувати окремо. Рівень особистої свободи, досягнутий в такому суспільстві серед найширших мас населення, був найбільший в Європі тих часів. Отже різниця між українцем і русом чи росіянином або польським хлопом була цивілізаційна, вони уособлювали різні типи цивілізацій. І ще - держава розширює свої володіння і формує націю через насильство, примус. Українство поширювалось само по собі, як поширюється інформація, віра, ідея. А ідею не можна побороти не запропонувавши кращу ідею, або не дочекавшись поки вона сама себе дискредитує.
   Феномен існування України, як території, заселеної українцями, вже не викликав сумніву приблизно з середини XVII століття, коли цілком склалися новий український народ-нація і відповідна, досить значна територія. Характерно, що в назві першого видання 1651 року "Опису України" Боплана - (першої, до того ж політично нейтральної людини, що створила детальну карту України і описала українців), назва, Україна, не вживається. Мова йде про окраїни Польського королівства від кордонів Московії до Трансільванії. Але вже в другому виданні 1660 року "Description d'Ukranie ..." все стає на свої місця, що характеризує не тільки прогрес в уявленнях про Україну в суспільстві, але напевно й більш глибоке осмислення Бопланом зібраного матеріалу і живих вражень, які настільки очевидно виявляли окремішність, особливість українства, що він аж ніяк не міг прирівняти Україну до інших польських земель і назвав її тою назвою, якою користувалися мешканці, які там проживали. Суттєво те, що назва території співпадає з назвою народу, що його населяє. Це означає, що саме існування українського народу стало ключовим при визначенні назви, Україна, для певної території, яка входила до складу Речі Посполитої. Таким чином, не викликає сумніву, що на стан середини XVII століття існувала обширна територія, що звалась Україною і була заселена народом, що називав себе українцями. І після цього ця територія продовжувала поширюватись далі. (Порівняйте з сусідами - Московія, Річ Посполита, Кримське ханство, Османська імперія. В Росії простий народ називав себе "крестьянами", тобто "християнами". В цьому вбачається відлуння страшної епохи колонізації корінних народів Ростово-Суздальського князівства, де християнство впроваджувалось вогнем і мечем і самоназва "християнин" ставала оберегом від сваволі колонізатора).
   У читача може виникнути цілком логічне питання - яке взагалі значення для сучасної людини має далеке минуле її давно забутих предків? Хіба що для створення міфу, але міф можна створити і не маючи чи не знаючи минулого, як вважає сьогодні постмодерністська думка. Основна догма марксизму говорить прямо - буття визначає свідомість. Яке створиш буття, така й буде свідомість. І народ погоджується з таким підходом - "з вовками жити - по вовчому вити". Це - з одного боку. Але з іншого - треба подивитися якою була реальність. З кінця 18 століття майже вся Україна (крім Галичини) була в складі Російської імперії, де українці відігравали роль одної з складових частин "триєдиного" східнослов'янського етносу, пов'язаного спільністю походження, віри і мови (з деякими "несуттєвими діалектичними відмінностями"). Була відповідно переписана історія і створена відповідна міфологія про споконвічне прагнення південних русів до злиття з Великою Руссю, яке нарешті знайшло втілення в подіях 1654 року і акті відторгнення русинів від Польщі під час поділів Речі Посполитої. Проходив час, але окремішність України і українства продовжувала існувати і була очевидною. Спочатку Гетьманщина боролась за свої вольності, а після її ліквідації і повної уніфікації державної системи почав наростати український сепаратизм, який цілком визначено і недвозначно втілився в створенні УНР після подій 1917 року. Після цього стався, буквально, вибух української культури (втім, дуже скоро і криваво придушений), була кодифікована українська літературна мова, виникла національна інтелігенція, незважаючи на неоімперський тиск з боку центральної влади. Результат ми не так давно побачили - 70 років перебування в "єдиній сім'ї братніх народів" не створили "нову історичну спільноту - радянський народ". І та швидкість, з якою почали розбігатися "братні народи" після кончини СРСР, і те, які форми соціальної організації вони почали створювати, наводить на думку, що в житті не все так просто, як в марксистській формулі про буття і свідомість. Минуле продовжує жити в свідомості народу, причому не міфи і вигадки, а реальне минуле. Це явище можна назвати терміном, інерція ментальності. (Слово, ментальність, може бути замінене виразом, суспільна свідомість). Наше минуле певним чином модифікуючись і трансформуючись продовжує жити в наших головах, визначаючи і нашу національну свідомість, і риси так званого, національного характеру, і значною мірою - наше нинішнє буття. Людина являє собою те, що закладено в її голову, а всяка активність також починається з голови, з думки, з мрії, з прагнення. Актуальна Україна існує в наших головах, перш за все в формі ментальності. Якби української ментальності не існувало, то від минулого залишилися б голі історичні факти, як про стародавній Рим чи Карфаген, і ніякі міфи вже не допомогли б.
   Ментальність зв'язує нас з минулим. Вона є вираження в раціональній формі того, що раніше називали "душа народу", чи "народний дух", що утворюється в процесі етногенезу і може мати дуже глибоке історичне коріння, так звану історичну пам'ять. Взагалі, може чи не найважливіша властивість ментальності, полягає в тому, що вона обумовлена минулим досвідом, який накопичувався в народі на протязі століть, а може й тисячоліть. Це консервативна, інерційна основа людського життя, яка, з одного боку, перешкоджає швидкім змінам суспільного життя, наприклад, реформам, а з іншого - сприяє відтворенню форм життя, які пройшли випробування історичним досвідом. Зокрема, завдяки цій властивості ми дотепер можемо бачити ірландців, шотландців і навіть валлійців, незважаючи на те, що вони майже втратили свої рідні мови і довгий час перебували під соціокультурним тиском Британської імперії. По тій самій причині переселенці в інші краї об'єднуються в національні групи, афганці вперто не хочуть вливатися в "прогресивну" частину людства, а японська форма лібералізму виявилась тісно переплетеною з традиційно японською формою особистих відношень.
   Не менш важлива властивість ментальності полягає в тому, що вона безпосередньо впливає на характер активності (діяльності) людини (суспільства), причому цей вплив може бути визначальним. Справа в тому, що активність викликається ментальним напруженням - почуттям, яке створює певну спрямованість активності і організує волю. В цьому легко переконатися, якщо порівняти активності окремих людей, або суспільств, що мають однакові потреби, але суттєво відмінні ментальності. Так, наприклад, суспільство, що має ментальність, схильну до рабства, підлеглості або патерналізму, не може за історично короткий термін перейти на шлях лібералізму. Активність такого суспільства буде визначатись його ментальністю і воно буде схильне до відтворення вже випробуваних форм навіть в нових обставинах, таким чином, щоб відбулося найбільш повне узгодження нового зі старим, щоб мінімізувати ментальне напруження в суспільстві. Таким же чином, коваль, якому потрібно зробити табуретку, почне гнути її з металевих прутків, бо на відміну від столяра, він мислить металом і тільки в роботі з металом він може узгодити характер своєї активності зі своєю ментальністю.
   В ментальності відбувається синтез і фіксація досягнутого соціокультурного рівня - синтез етичних, естетичних, раціональних, філософських і релігійних складових суспільного пізнання реальності і суспільного досвіду. Це є цінність, яка характеризує історичний досвід різних етносів, народів, соціальних груп. Специфіка і цінність цього досвіду є, зокрема, національна специфіка і національна цінність. Те саме стосується етносу, чи будь-якої соціальної групи, що має свої, специфічні досягнення, пов'язані з тим специфічним історичним шляхом, який пройшла дана соціальна група. Ці досягнення, надбання, цінності можуть бути об'єктом гордості даної групи, об'єктом права, що захищає їх від руйнації і посягання на руйнацію, а також об'єктом захисту від такого посягання. В цьому сенсі вони подібні до інтелектуальної, чи навіть матеріальної власності, яка являє собою цінність, що підлягає правовому захисту. І в цьому полягають базові раціональні основи для виникнення націоналізму як нормального явища, органічно властивого будь-якому народу чи етносу в умовах, коли виникає необхідність докладання зусиль щодо збереження тих цінностей. (Характерно, що етнос може не усвідомлювати, що це є власне, національні цінності). Коли народ чи етнос не докладає таких зусиль в разі необхідності, то це є свідоцтвом глибокої внутрішньої кризи, яка є прологом кінця цього етносу, як суб'єкта історії. Напевно, нація існує поки має свої національні цінності, які вона готова відстоювати. І вона повинна ті цінності чітко усвідомлювати і артикулювати.
   Отже, основне питання, яке виникає - а чи залишились ті власне, українські цінності? А якщо залишились, то в чому вони полягають? І чи можна щось побудувати на базі тих цінностей, щоб зайняти бодай якусь нішу в системі світового господарства і світової культури? Що ми можемо запропонувати людству? І головне - чи варто за ті цінності боротись і їх відстоювати? В цьому сенсі можна згадати Михайла Драгоманова, який майже півтора століття тому висміював "галушковий" націоналізм та етнографічний патріотизм і закликав звертатися до європейської науки і європейських цінностей. Можна послатись на того ж таки О. Міллера, який вважає, що українську націю створили більшовики за роки політики "коренізації", а так звана, західноукраїнська нація, утворилася в Польщі в міжвоєнний період (може внаслідок політики полонізації?). Тобто українська нація, по-перше - розколота, по-друге - не укорінена в минуле, а значить, її фактично не існує. Це означає, що не треба морочити голову і забути про "українськість", якої вже немає, як актуальної сили. І все ж таки були сумніви - щось тут не так. Я відчував, на власному (і не тільки) досвіді, що відношення до українців в Росії явно не як до "своїх", а якесь насторожене, навіть вороже, в усякому разі, серед так званих "простих" людей. Я бачив суттєву різницю в побуті, а в сільській глибинці вона була разюча. І політика Радянського Союзу, починаючи з 1932 року була дуже жорстка в національному питанні (ярлик націоналіста означав в'язницю, як мінімум), почалися репресії серед національної еліти і жорсткий контроль усіх проявів національної свідомості. Значить система в цьому вбачала небезпеку. "Коренізація" існувала з 1923 по 1932 рік (хоч переслідування діячів "українізації" почалося вже в 1926 році), а хіба можливо за такий термін створити націю? (Міллер - фантаст або фальсифікатор?). Значить нація існувала. (Можливо, "коренізація", то була частина диявольського плану лібералізації, щоб за образним висловом Мао Цзедуна "змії повилазили зі свої печер, після чого ми зможемо відрубати їх собачі голови". Короткий термін "коренізації" і подальші події наводять на таку думку, так само, як аналогічна ситуація з НЕП-ом). Але з іншого боку, досвід показував, що великі міста - русифіковані, українська народна культура, точніше її залишки, зосталась тільки на селі, навіть образ українця, що його постійно відтворював радянський кінематограф - образ хитруватого напівдурника, який послуговується якоюсь дикою мово (бо, бачте, в його дурній голові не вміщаються одночасно дві мови), не викликав симпатій широких мас, а серед української інтелігенції викликав обурення за таке відверте шельмування українства. Інтенсивно навіювалась суспільна думка про українство, як про щось безкінечно відстале, глибоко вторинне, недолуге, фольклорно-етнографічне, "шароварно-галушкове", яке підтримується тільки щоб показати, як партія піклується про усі народи. Національну мову в російських школах можна було не вивчати по заяві батьків вже починаючи з 1958 року. Усе - під контролем, усе що треба - закатане в асфальт.
   Незалежність, що настала зовсім неочікувано, коли Україна майже сама по собі відвалилася від гниючої і смердячої маси імперії, також не дала особливих надій - поступово створювався олігархічний капіталізм за кращими російськими зразками, ідейна основа якого була дуже проста - прибуток за будь-яку ціну. (Щастя, що ще не встигли розпродати землі). Свобода, отримана малою ціною так само мало цінується. Народ, якого створила свобода, виявився до свободи не готовий - патерналізм встиг роз'їсти здорову народну основу. Перехідний період був необхідний, але основне питання полягало в напрямку цього переходу. Україна мовчазно погодилась з тим напрямком, що привів до олігархізації і до, фактично, антинародної влади. То чи залишилось від України щось своє, достойне гордості і збереження, і що давало б імпульс розвитку?
   Майдан Незалежності, Революція Гідності, події на Донбасі стали поворотною точкою. Для більшості стало очевидно - так, ще не вмерла Україна. Вона проявилася саме в тих формах і мала таку спрямованість, які є характерні для українства - самоорганізація (особливо - унікальний по масштабу феномен волонтерства) і типова для українців впертість в досягненні мети, прагнення до свободи і людської гідності, що здавалося б не повинно було турбувати людину посттоталітарної держави. І все це відбувалось під українською символікою і під звуки українського гімну. Тобто очевидна була проукраїнська спрямованість Майдану і знову ж таки - українська по ідеї, а не за етнічними ознаками. Етнічний і лінгвістичний аспекти не мали жодного значення. Це були ознаки формування сучасної політичної нації. На Майдані була національна еліта, але підтримка його значною частиною населення країни стала свідоцтвом наявності національного духу також в широких масах.
   Для мене особисто це був сигнал - ті роздуми про Україну, українство, майбутню долю країни, які на протязі довгих років велись, так би мовити, в "фоновому режимі", щодо яких я не мав жодних ілюзій в плані їх актуальності чи затребуваності, і з якими я ніколи не збирався ділитись, раптом стали на вістрі актуальних подій. В розмовах з людьми я зрозумів, що сухі факти нашої історії практично існують самі по собі, не вписані в сьогодення. Найбільш гостре питання - що ми за народ? Яким чином свідомість руса змінилася свідомістю українця? В чому полягають власне українські цінності? І чи зберігають ті цінності актуальність для сьогодення, а найважливіше - для майбутнього? Мені захотілося показати не тільки період зародження України, але й те як наша історія пов'язана з загальною історією в актуальному для сьогодення питанні - державотворення.
   Унікальність України, про яку я говорив раніше, полягає в тому, що вона виникла як бездержавне утворення. Згодом вона адаптувалась до умов сусідніх держав, в які була інкорпорована, але продовжувала існувати не зменшуючись, і врешті-решт перетворилась в одну з найбільших країн Європи. Це є свідоцтво потенціалу української ідеї і українського народу. Події Майдану, провал амбітного проекту "Новоросія 2" від Харкова до Одеси показали, що потенціал народу, бо власне народ, а не держава були рушійною силою опору, ще не вичерпав свій потенціал, під попелом ще тліло вугілля, яке знову запалало полум'ям. Це полум'я означає активність народу яка має бути певним чином спрямована. І цю спрямованість має надати еліта - в цьому полягає її історична місія в цей визначальний період нашої історії. Ця спрямованість має бути узгоджена з нашою ментальністю, нашим рівнем технології, суспільної організації, нашими природними можливостями, нарешті - нашим оточенням і загальними тенденціями європейських і світових процесів. Іншими словами, вона має бути конкретна, специфічна для України і являти собою, як тепер говорять "дорожню карту" - динамічну, адаптивну програму поступових змін, які повинні наблизити нас до передових країн світу. Це непроста задача, яка повинна вирішуватися широкою спільнотою.
   Дана робота стосується перш за все оцінки існуючої ситуації, тобто перш за все осмислення того, хто ми є, в чому полягає наша специфіка, і як ця специфіка співвідноситься зі світом. І ще - вона викликана необхідністю доносити до народу, що простих рішень не буває, бо соціальні явища взагалі дуже складні, що нашому народу належить перебороти патерналізм, очистити свідомість від отрути популізму і розпочати нарешті поступ, бо належить пройти довгий і непростий шлях.
   Особливість поставленої задачі в багатовимірності процесів, які підлягають розгляду. Таких вимірів є як мінімум п'ять - клімато-географічний (або природно-ланшафтний), популяційний (демографічний), технологічний, організаційний і ментальний. І хоч ці виміри є значною мірою незалежні, але в різні історичні моменти процеси в якомусь одному вимірі стають провідними і впливають на процеси в інших вимірах, далі ситуація може змінитися, причини і наслідки можуть мінятися місцями і все це доповнюється ірраціональним суб'єктивним фактором. Тому даний нарис може справляти враження (і це справедливо) певної еклектичності і відсутності цілісності. Як я наголошував, мені хотілося в першу чергу розібратися в явищі зародження нової молодої нації - українців, бо зародження будь-якого соціального організму вирішальним чином впливає на його майбутній розвиток, що й простежується на прикладі України. Власне воно (зародження) сформувало українську ментальність і продовжує діяти дотепер в формі історичної пам'яті народу. В цьому відношенні виникла потреба трохи більше освітити роль кочових народів в українському націогенезі, на сьогодні явно недооцінену. І безумовно сучасна проблема державотворення спонукала до необхідності розгляду в більш загальному плані таких явищ, як державність, бездержавність, свобода, цивілізаційний фактор і таке інше. Ці питання є надзвичайно актуальними в наші дні, коли в передових країнах світу має місце, можна сказати, криза демократії, коли все більше виникає протиріч між демократією і свободою людини, і коли все більше людей схиляються до обмеження індивідуальних свобод на користь посиленню "державного порядку". Ці питання напряму пов'язані з вибором напрямку розвитку української державності.
   Ця робота розрахована на широкого читача, а тому не претендує на науковість, тим більше, що в багатьох випадках мої твердження засновані на логіці, а не на фактах, і я не маю можливості підтвердити їх справедливість. В цілому, відповідно до мети, робота має скоріше просвітницький чи навіть публіцистичний характер. Це звільняє мене від необхідності аналізу джерел, пріоритетів і відповідних посилань (хоч я знаю як ревниво відносяться науковці до питань пріоритету), разом з тим, я намагався не суперечити твердо встановленим фактам. Менш суттєва чи ілюстраційна частина роботи набрана дрібнішим шрифтом і може бути пропущена читачем, який не потребує більших роз'яснень чи коментарів.
  

Частина перша

Ментальні підстави цивілізації

Розділ 1.1. Ірраціональні підстави ментальності.

  
   З того кривого дерева, що з нього виросла людина,
   важко вистругати пряму палку.
   І. Кант
  
   Криве дерево, про яке йдеться в епіграфі, це дика природа людини, яка не зникла і не могла зникнути, бо є фундаментом, на якому побудована її більш культурна складова. Вся історія людства переповнена прикладами, коли через добре продумані раціональні рішення проглядає ота дика ірраціональна і нездоланна природа. Як правило, вона не є очевидна, бо покрита зверху культурним шаром, завуальована, і потрібні певні розумові зусилля, щоб розгледіти її в чистому вигляді, але її існування не викликає сумніву. На жаль, саме вона знаходиться в підставах ментальності і тому її потрібно розглянути в першу чергу.
   Могутні інтелектуальні здібності, якими еволюція нагородила людину, аж ніяк не вплинули на ту основу, що закладалась на протязі багатьох мільйонів років - інстинкти. Вони складають найбільш глибокий і найбільш консервативний шар ментальності - ту звірину суть людини, що передається з генами і завжди дрімає в людині, задавлена вихованням і освітою, але завжди готова цілком себе проявити в ситуаціях, коли культурні чинники перестають діяти. Звір завжди дрімає в людині, і завжди готовий пробудитися, як тільки виникне необхідність.
   В контексті вибраної теми, нас будуть цікавити в першу чергу соціальні аспекти проблеми, тобто прояви інстинктів в соціальних явищах. Підкреслимо, що ці прояви можуть бути дуже консервативними, бо опираються на природу людини. В цій природі можна виділити групу соціальних інстинктів, що суттєво впливають, зокрема на соціалізацію (створення соціальних груп), етнокультурну самоідентифікацію, прагнення до володіння приватною власністю, прагнення до лідерства. Необхідне для людини відчуття соціальної спільності, захищеності створює інстинкт приналежності до групи, що формує одне з основних відношень людини до собі подібних - свій-чужий. Близький до нього, стадний інстинкт, що змушує людей об'єднуватися в соціальні спільноти - общини і забезпечує більш високу ймовірність виживання для кожного з її членів. Деяким людям (меншості) властиве інстинктивне прагнення до лідерства, і таке саме прагнення до визнання свого лідерства з боку спільноти, а для більшості - характерна покора лідеру і навіть прагнення до пошуку лідера. Твердження про інстинктивну природу цих явищ базується на тому факті, що вони мають цілковиті аналогії в тваринному світі. Наявність лідера призводить до утворення вождівства - общини, очолюваної лідером.
   Прагнення до приватної власності також має інстинктивну природу, бо так само властиве світу тварин. Як і серед людей, воно супроводжується відповідними, і часто досить складними, ритуалами (наприклад, тварини мітять кордони своїх володінь за допомогою екскрементів). Тому ритуали - найбільш древні форми соціальних практик людства. Прагнення до ритуальних дій, ритуалізація процедур з метою надання їм більш високого, надбуденного (ірраціонального, містичного, сакрального) смислу чи статусу, так само має коріння в інстинктивних складових людської ментальності.
   Усі ці складові втілені в базовій общинній ментальності, притаманній людському суспільству на протязі десятків тисяч років. Колективізм, колективна відповідальність, довіра до своїх, наслідування традицій і ритуалів, повага до старших, покора старшим і лідеру, турбота щодо спільних інтересів, недовіра і ворожість до чужих - типові риси цього типу ментальності. Вона являє собою той "пакет", що безкоштовно дається кожній людині її далекими предками, і далі на цьому фундаменті їй пропонується створювати надбудову. Ось ця надбудова завжди культурно обумовлена, вона створюється середовищем.
   Здавалося б, інстинкти могли впливати на соціальні явища в людському суспільстві тільки на досить ранніх стадіях його розвитку, на рівні архаїчних общин. Насправді ж, вони до цього часу продовжують створювати базові підстави соціальної організації і соціальних явищ. Справа в тому, що соціальні процеси, зазвичай (коли немає екстремальної ситуації, чи ситуації виклику) проходять в режимі узгодження з ментальністю суспільства, бо інакше вони викликають напруження і нестабільність. Тому всі соціальні явища несуть в собі оту ірраціональну складову, що як каїнова печать супроводжує розвиток людства. Узгодження соціальних явищ з ментальністю формалізувалась в системі права (суспільного чи міжнародного, писаного чи не писаного). Наприклад, право власності, підкріплене правом сильного, еволюціонувало в форму родової власності, (яка була поширена, наприклад, серед народів Кавказу ще до кінця 19 століття), в право власності роду, чи лідера на обширні території, захоплені під час військових походів, чи отримані від іншого лідера, разом з правом грабувати підвладний народ, в право власності одних людей по відношенню до інших (рабство в різних формах). Цей інстинкт власності вчувається в словах монарха, "мій народ", і цілковитому законному праві посилати цей народ в м'ясорубку війни і цілковитій згоді цього народу ставати гарматним м'ясом, воно в законному праві виселяти завойований народ з його рідних земель чи продавати його в рабство, воно у цілковитій впевненості спільноти, що все те, що завойоване нашими предками - все наше, воно в готовності росіянина середньої полоси Росії не вагаючись стати на захист "исконно наших" Курильських островів, чи "расширять пределы Русского мира на исконно наших территориях Новороссии". Тут ми маємо поєднання інстинктів власності, приналежності і підкорення волі лідера. Приналежність людини до чогось великого і сильного, як продовження колективістської общинної ментальності, сама по собі підносить її самооцінку. Збільшення, розширення, посилення - надихає людину, мотивує і спрямовує її активність, об'єднує спільноту. І власне в цьому полягають ментальні підстави позитивного сприйняття "сильної держави", авторитарної, а то й тоталітарної влади, вождів, "сильної руки", "батька нації", відчуття себе малою частинкою потужного і непереможного механізму, що підкорює народи і захоплює землі, щоб сонце не заходило на наших володіннях, "...Чтоб от Японии до Англии сияла Родина моя", сакрального відчуття, що існує великий господар, який все контролює, все бачить, про всіх піклується. В цьому також проявляються риси колективної відповідальності, що панувала в общинах, і вона ж створює ментальні підстави патерналізму і фашизму. З іншого боку, зменшення, ослаблення, втрата територій - створює напруження, пов'язане з перспективою втрати як власності, так і приналежності, чи втрати відповідних цінностей. Це напруження викликає ментальні реакції іншого типу - покладання на власні сили, самоорганізація, індивідуальна відповідальність за майбутнє, а при сильних викликах - прагнення до адаптації в нових умовах з найменшими втратами, пристосування, перехід на сторону переможця (визнання нового лідера), "Стокгольмський синдром" і нарешті, згода з неминучим і пасивне сприйняття неминучого в варіанті непереборної сили.
   Все це переплетено проявами історичної пам'яті, яка перетворюється в політичний і геополітичний фактор. Характерний приклад - московські князі Рюриковичі, що були нащадками київських Рюриковичів, вважали цілком законним право московських князів, чи пізніше Великоросії на володіння Києвом, чи Малоросією. Це почуття правомірності претензій Росії на володіння Україною також укорінено в ментальності практично всіх росіян, для яких Київ залишається землею їх предків "матерью городов русских", обітованою землею, з її святинями, печерами, хрещенням Русі, і вся російська історіографія, починаючи з М. Карамзіна пронизана отим відчуттям спадкоємності, єдності і, відповідно, законності володіння Україною, а також - цілковитої впевненості в тому, що всякі особливості розвитку Малої Русі, всі прояви козаччини "и прочей дикой необузданности" поступово повинні бути "причесані" і уніфіковані до рівня "полного единообразия и имперского порядка". Не дивно що відхід України від Росії сприймається через призму російської ментальності спочатку, як "розрізання по живому", потім - по принципу російського прислів'я, "вернись, я все прощу" і нарешті, "так не доставайся же ты никому!". Не менше вражає феномен "сарматського міфу" - стосовно походження польської шляхти від войовничих сарматів, які в свою чергу - нащадки славного Яфета, сина прабатька Ноя, в той час як посполиті хлопи, ясна річ, нащадки Хама. В усі часи походження само по собі ставало непохитною підставою прав власності, стану, статусу і політичної легітимності. Ще в XX столітті в деяких штатах Америки діяв принцип "каплі крові", згідно якого будь-яка незначна частина негритянської крові перетворювала людину в недолюдка.
   Те саме стосується базового соціального відношення, свій-чужий - плин часу ніяк на ньому не позначився. Цивілізовані англійці часів Олівера Кромвеля, за період з 1641 по 1652 рік знищили 500 тисяч ірландців і ще 300 тисяч продали в рабство. Населення Ірландії зменшилось на 60 відсотків за десять років, але на цьому процес работоргівлі не завершився, він інтенсивно продовжувався до 1798 року, а остаточно завершився тільки в 1839 році. Ці факти дивують, бо мова йде про стосунки до представників такої ж самої білої раси і тої ж самої християнської віри. Всім відомі явища геноциду євреїв під час Другої світової війни, які стали результатом інтенсивної пропаганди і відповідної політики, але чим пояснити випадки жахливого відношення до своїх співгромадян-євреїв з боку польського цивільного населення в ті ж самі часи, яке досліджує Ян Томаш Ґросс (Jan Tomasz Gross)? Я привів приклади цивілізованих країн - німці створили одну з найвищих світових культур, а в Польщі близько половини населення - потомственні шляхтичі і Польща пишається своїми демократичними традиціями.
   Зростання рівня загальної культури приводить до розширення сфери "своїх". На зорі цивілізації цьому сприяли торгові стосунки, що вгамовували лютість варварів і формували новий тип ментальності - ринковий, в тому ж напрямку діяли світові релігії, які декларували братські відносини між "своїми", далі людина вийшла на рівень усвідомлення себе частиною "великої общини" - нації, держави, імперії, нарешті, в наш час відбувається процес формування планетарної людської спільноти і відповідно змінюється ментальність - усвідомлення себе частиною різноманітного і різнобарвного людства. Але в мене немає найменшого сумніву, що в ситуації глобального катаклізму, що поставить людство на межу виживання, дуже швидко виникне зворотний процес подрібнення суспільства аж до рівня общин, і тільки на цьому рівні у людини залишаться "свої", а вже в сусідньому будинку, чи сусідній землянці - чужі, яких можна використовувати як ресурс для виживання. І весь той здобуток цивілізації, вся та ментальна надбудова, що формувалися тисячоліттями, за лічені роки, чи навіть місяці, буде здута вітром невідворотної сили, і буде оголене ядро, яке визначає ту базову внутрішню суть людини, з якою вона багато тисячоліть тому вийшла на старт цивілізації. Бо та її суть формувалася мільйонами років еволюції, і була зафіксована в генетичній пам'яті. (Втім, після завершення катаклізму людство може досить швидко вернутись до цивілізації, і тяжкі часи залишаться тільки в спогадах, нічних кошмарах і патологічних станах, але це вже інший аспект проблеми). Людина може відчувати себе членом широкої спільноти, навіть планетарної, але в неї завжди залишається потреба в найближчому колі "своїх", близьких, рідних. І відсутність найближчого кола, яка може бути обумовлена ситуацією або індивідуалізмом людини, стає для неї одним з найтяжчих психологічних випробувань, бо не знаходить задоволення природний соціальний інстинкт людини, і життя для неї втрачає сенс.
   Інстинкт прагнення до лідерства в середовищі людей трансформувався в інстинкт влади, або владний інстинкт. Справа в тому, що людина не може бути реальним лідером в усьому, тож її лідерство знову ж таки закріплюється правом, як правило, правом сильного або законом. Вже в общинах-вождівствах владні повноваження передавались від батька до сина. Такий спосіб легітимації лідерства проіснував до наших часів, як абсолютний історичний анахронізм, що не має нічого спільного з реальним лідерством, або ж як ритуал, що не має нічого спільного з реальною владою (в конституційних монархіях). Разом з тим, наявність владного інстинкту серед деяких представників спільноти дотепер створює серйозні проблеми, і значні зусилля суспільство змушене направляти на запобігання узурпації влади, на підтримку балансу гілок влади і контролю над владою, на вдосконалення політичної системи, процедури представництва і виборів, і т. п.
   Явно інстинктивну природу має ірраціональне прагнення до невпинного, нестримного і нічим не обмеженого збагачення. Це взагалі є цивілізаційна проблема, пов'язана з обмеженістю земних ресурсів, виходом на межі зростання і екологічним колапсом. Але з давніх-давен складність вирішення цієї проблеми полягала в тому, що багатство поєднувалося з владою: влада приводила до багатства, а багатство - до влади. Тут ми маємо поєднання інстинкту приватної власності, інстинкту влади, а також інстинкту мисливця-збирача-добувача. Вся історія людства наповнена прикладами боротьби з цим згубним симбіозом і навряд чи зараз ми можемо стверджувати, що ця боротьба завершена. Причина в тому, що тільки влада може повною мірою захистити багатство, і багата людина завжди буде прагнути влади, а вона має ресурс для реалізації цього прагнення, щоб забезпечити гарантоване світле майбутнє і для себе, і для нащадків. І не зважаючи на те, що перші успіхи в справі відділення багатства і влади були отримані ще в полісах Древньої Греції, до нашого часу багатство залишається реальним політичним важелем. Лютер мав рацію, стверджуючи, що природна порочність людини ніколи не зникає остаточно.
   Крім соціальних інстинктів, або таких, що безпосередньо стосуються соціального устрою, людина має ще індивідуальні інстинкти, що мають надзвичайно велике значення для людини, а отже опосередковано впливають на соціальні явища. Це в першу чергу, пізнавальний інстинкт, що властивий також вищим тваринам, але для людини він має визначальне значення. Так, дитина, яка не отримує достатню кількість інформації, перестає бути людиною, а сформована людина, яка повністю відрізана від інформації - божеволіє. Людина пізнає реальність через розум і через почуття. Почуттєвий механізм дуже древній, в тварин він формує умовні рефлекси шляхом раціоналізації емоцій. В людей він створює раціональні знання шляхом раціоналізації почуттів. Почуттєвий механізм передує всякому пізнанню, крім того пізнання через розум переходить в почуттєві форми. Результати раціонального пізнання - знання, можуть бути виражені в формі тексту. Почуття не можуть бути виражені через текст, в усякому разі, повною мірою. Через почуттєвий механізм пізнається сутність реальності шляхом сприйняття форм, відношень форм і форм відношень. Через розум пізнається сутність реальності шляхом вивчення кількісних і якісних відношень, що можуть бути формалізовані, шляхом систематизації і структуризації інформації, а також шляхом створення моделей реальності. Чуттєве пізнання структуроване по змісту: пізнання відношень між людьми є пізнання етичного в реальності. Найважливіше в ньому - справедливість, виражає міру узгодження особистих і суспільних інтересів. Пізнання форм і форм відношень в природі, людині і суспільстві, являє собою пізнання естетичного в реальності. Найважливіше в ньому - краса, виражає міру відповідності між формою і змістом, що виражений через дану форму. Таким чином, пізнання в цілому спрямоване на пошук істини, справедливості і краси.
   Крім того, людина має інстинкт зберігання і поширення (розповсюдження) інформації, напевно, споріднений з пізнавальним інстинктом. Дійсно, знання можуть стати соціальним фактором лише при наявності ефективного механізму їх фіксації, зберігання і передачі. Прагнення сповістити якусь інформацію буває настільки сильне, що людину не зупиняють навіть власна клятва чи страх перед можливими санкціями. Мабуть, прагнення зберігати і розповсюджувати свою етнокультурну ідентичність має ту ж саму природу.
   Суспільна роль інстинктів, чи ширше - ірраціональної складової ментальності, проявляє себе через дії, діяльність, тобто через активність. Особливість ірраціонального полягає в тому, що воно не потребує мотивації для відповідних проявів активності. Людина сприймає і поширює інформацію, бо вона не може не сприймати і не поширювати. Людина прагне власності, лідерства, визнання, взаємин з іншими людьми, тому що не може цього не робити. Такий тип активності, який не потребує зовнішньої мотивації, можна назвати - немотивована активність. Природа такої активності пов'язана з інстинктами, глибокими шарами мозку і відповідними складовими ментальності. Цей зв'язок реалізується за рахунок включення ірраціональних складових, немотивованої активності в будь які інші форми активності. Наприклад, рибалка-любитель, який задовольняє свій інстинкт мисливця-збирача-добувача, може виконати величезний підготовчий об'єм роботи, але буде все це робити самовіддано, з гарячим серцем, бо все це пов'язане з його основним прагненням. (Характерно, що сучасні рибалки взагалі відпускають пійману рибу. Тобто мета процесу, на який може бути витрачено маса зусиль і коштів, власне в самому процесі, тобто в задоволенні інстинкту. Рибалка ніколи не похвалиться тим, яке задоволення він отримав поїдаючи спійману рибу, зате до кінця днів буде переживати процес її лову). Так звана, творча праця, всі найвищі досягнення цивілізації, на які був здатен людський дух, являють собою продукт немотивованої активності, продукт натхнення, яке, як відомо, "не продається". Тільки вільний натхненний труд може бути творчим і високопродуктивним. Праця "з під палки", мотивована матеріальною необхідністю, або ще гірше - примусова праця, мотивована страхом перед покаранням, суб'єктивно сприймається як страждання.
   Трагедія людства в тому, що здобутки цивілізації закріпляються не на біологічному (генетичному) рівні, а в текстах і явищах культури, і все найбільш цінне в цих здобутках передається при безпосередньому контакті людини з людиною. Ось ця інформаційна ниточка, на який тримається цивілізація, може бути перервана, і тоді швидко і назавжди втрачаються грандіозні досягнення, і відкат назад аж до здичавіння суспільства настає невідворотно. Такі події відбувалися неодноразово в доступній нам історії, і ще більше - в недоступній її частині, причому сценарій завжди був той самий - розвинена, висококультурна цивілізація знищувалась іншою, більш дикою і агресивною, яка з тих чи інших причин відстала в своєму розвитку. То ж, на мою думку, найбільшу небезпеку розвиненим цивілізаціям несе історичний або цивілізаційний асинхронізм, відставання в часі деяких регіонів планети, чи спільнот, що веде до зіткнень цивілізацій. Зазвичай, історія ліквідує історичні асинхронізми жорстоким і кривавим чином. Коли демографічний вибух призводить до перенаселення і браку ресурсів, коли ціна людини стає близькою до нуля, а то й від'ємною, коли зростає до критичних меж внутрішнє напруження, тоді завжди виникає ідея, що організовує і спрямовує народну масу на звершення надзусилля, в якому відбувається розрядка накопиченої колосальної енергії мас, і якому не може протистояти цивілізоване хоч і добре організоване суспільство. На жаль, новітні технології, особливо воєнні, може легко засвоїти суспільство, що має архаїчну ментальність.
   Найбільш старе з відомих нам явищ даного типу - знищення кочовиками землеробських цивілізацій на північ від Чорного моря в середині 3 тисячоліття до н. е. Наступна хвиля почалася в XIII ст. до н. е. і тривала майже чотири століття - рух "народів моря" на Єгипет і початок занепаду найстарішої цивілізації минулого, дорійське вторгнення в Грецію і загибель Мікенської цивілізації, катастрофа Бронзового віку 1206 - 1150 р. до н. е., "темні віки" Еллади і повернення до родового устрою в XI - IX ст. до н. е. Чергова хвиля зіткнення цивілізацій виникла приблизно через півтора тисячоліття - крах Римської імперії, Хунно-китайські війни і Велике переселення народів в IV - VII століттях. Наступна хвиля - нашестя монголів приблизно через тисячу років. На мій погляд, зараз формується нова хвиля, але вже в інших формах, що відповідають сучасним реаліям. Зростання цивілізації завжди супроводжується зростанням ролі розуму, раціональної складової в ментальності і діях, але після цивілізаційних зіткнень відбувається відкат у минуле, домінування ірраціонального, втрата знань, технологій і форм організації суспільства.
   На щастя, ниточку, що зв'язує покоління, не вдається перерубати повністю, поступове накопичення знань веде до поступового відходу від дикої первісної природи людини. Можна констатувати наявність історичної тенденції, що в середньому, незважаючи на відкати, діє на протязі відомої нам історії - тенденції наростаючого домінування раціонального над ірраціональним, а також спорідненої тенденції розширення ролі і поля свободи для пізнавальної (когнітивної) спрямованості немотивованої активності. Тобто в цілому відбувається раціоналізація менталітету і поворот до мудрого, виваженого вирішення проблем. Разом з тим, події новітніх часів, починаючи з двадцятого століття, переконливо продемонстрували, що в умовах досить високої цивілізованості суспільства, за допомогою відповідних практик і в відповідних умовах, може бути досягнута значна ірраціоналізація суспільної свідомості, що приводить до ірраціональних, диких дій, здавалося б, несумісних з культурою. Треба пам'ятати, що зустріч з ірраціональним веде до ірраціональної реакції. Ось ці спалахи, чи підземні поштовхи ірраціонального, релігійний фундаменталізм, різноманітні форми екстремізму, чи не є вони провісниками глобального землетрусу, нової хвилі зіткнень минулого з майбутнім?
   Основне питання полягає в тому, чи зможе людська цивілізація нарешті стати достатньо розумною і раціональною, щоб уникнути нищівних глобальних конфліктів. Згідно гіпотези техно-гуманітарного балансу, розробленої А.П. Назаретяном, існування цивілізації забезпечується відповідністю між технологічним потенціалом і культурними регуляторами, що дозволяють своєчасно адаптуватися до власної сили, перш ніж ця сила призведе до взаємного знищення. Назаретян навіть виділяє окремий вектор еволюції - вдосконалення культурно-психологічних (ментальних) механізмів стримування агресії. Але проблема в тому, що технологічна потужність озброєнь зробила гігантський стрибок за історично незначний проміжок часу. За цей же проміжок часу ментальність народу практично не змінилась, нові міжнародні механізми стримування агресії слабкі і неефективні, існують країни з досить архаїчним мисленням, з такими ж архаїчними лідерами, що мають повну монополію на прийняття рішень. Коли доля планети залежить від волі однієї людини, коли ядерний шантаж вважається мало не нормою, то виникає ситуація балансування над прірвою, яка не може продовжуватися необмежено довго. Коли засоби знищення сягають планетарного масштабу, тільки планетарна єдність народу може запобігти знищенню планети, але культурний рівень народу все ще знаходиться на етнічному і конфесійному рівні. Розвиток технології і розвиток ментальності відбуваються суттєво несинхронно і цю причину не можна усунути, бо вона в природі речей. Людство все ще не може позбавитися дії ірраціональних чинників, не дивлячись на загрозу самому існуванню цивілізації.
   Як говорить українське прислів'я, "Богу потрібні всякі люди, і вони в нього є". Серед них існує досить чисельна категорія хлопців, які з дитинства гралися з солдатиками і іграшковою зброєю, пізніше читали "воєнні" книги і дивилися "бойовики", мріяли про подвиги, гартували своє тіло і дух, а коли їм випадало брати до рук справжню бойову зброю, а ще до того й стріляти, вони відчували прилив неземних емоцій. Такі люди стають професійними військовими або найманцями, шукачами пригод, для них "музика бою" - найсолодша, вони не бояться смерті, бо часто її бачили, і навіть смерть товариша не в змозі остудити їх бойового духу, небезпека стає для них наркотиком, якого вони прагнуть, і мирне життя для них огидне і безсенсовне. Чи міг Наполеон обходитися без війни? Люди, що з ним спілкувались на засланні з подивом і жахом відзначали, що в нього не було ані найменшого жалю чи співчуття до тих сотень тисяч солдат, кістки яких залишились розкидані по всій Європі. Він міг жалкувати, що не зовсім так як треба розмістив війська, чи спланував хід кампанії, що в Росії виявилося занадто мало ресурсів для його 600-тисячної армії і т. п., але ні слова жалю до будь-якої конкретної людини. Він безперервно продовжував обдумувати хід військових операцій, але ніколи про те - для чого потрібні ці операції, які будуть їх наслідки коротко і довготермінові. Це була машина війни.
   Часто говорять - героями не народжуються. Я переконаний в зворотній тезі - героїзм закладений в генах людини. Потрібні лише умови, щоб він проявився. Коли ми аналізуємо дії великих завойовників, починаючи від Олександра Македонського і закінчуючи Гітлером, то впадає в очі ірраціональність їх дій, наявність мети, що аж ніяк не сумісна зі здоровим глуздом. Чому так відбувається? Відповідь дуже проста - на першому місці бажання повоювати, і на останньому - бажання якось аргументувати це перше бажання. Переможців не судять! Не війна народжує героїв, а герої народжують війну. І як тільки потенціальний "герой" доривається до влади, ніхто його не втримає від агресії (хіба що куля, як Гітлера, отрута, як Олександра Македонського, заслання, як Наполеона, чи благословенна смерть, як Чингізхана). І в цьому полягає одна з трагедій людства - не може цивілізація повною мірою стримувати звірині інстинкти, що дісталися нам від далеких наших предків, і ми не в змозі прогнозувати чим це обернеться в майбутньому.
  

Розділ 1.2. Активність, праця, свобода.

  
   Людину постійно роздирає міжусобиця розуму і пристрастей.
   Блез Паскаль
  
   Життя суспільства полягає в активності його членів, а найважливіший вид активності, що створює умови для життя - праця. Вона входить в систему суспільних відносин і більше того, вона є головним суспільним відношенням в системі суспільного виробництва (в термінології марксизму), з якого витікає вся економіка. В традиціях, закладених марксизмом, праця розглядається як жорстока необхідність, а експлуатація, тобто присвоєння собі частини продукту чужої праці - як неприкритий грабунок і насильство. Праця - як нещастя, неробство - як щастя, життя в очікуванні виходу на пенсію, сприйняття багатства, як містичної сили, що позбавляє від необхідності трудитися і перетворює життя в рай на землі, мрії про суспільство, де "все по потребі", всі ці уявлення також мають ірраціональне біологічне коріння, хоч найбільш повною мірою вони розцвіли в індустріальному суспільстві.
   Якщо ми звернемось до часів, коли людина жила в злагоді з природою і сама була частиною природи, мисливцем, збирачем, тобто в цілому - добувачем, то виясняється, що праця для такої людини була потребою, не в сенсі задоволення життєвих потреб, а в сенсі задоволення природного інстинкту добувача, того самого інстинкту, який в наш час проявляється в діяльності вищезгаданих членів спільнот мисливців і рибалок. Праця для нього була проявом того, що вище ми означили терміном, немотивована активність. Природа творить мудро, гармонійно і узгоджено. Ситуація стала змінюватися, коли людина почала братися за розум. Нові технології, наприклад, землеробство, вимагали від неї виконання нових функцій, до яких людина психологічно була не пристосована, бо не мала відповідних інстинктів. Нарешті, з появою системи рабства праця стала перетворюватися в насильство і страждання.
   На щастя, й тут природа зробила нам подарунок. Справа в тому, що систематичне виконання виробничих процедур формує у людини "професіональну душу", коли світосприйняття змінюється відповідно до виробничої практики, праця поступово перетворюється в улюблену працю, людина знаходить покликання в своїй професії. (Або ж, якщо вона покликання не знаходить, то намагається знайти його в інших заняттях. Зокрема, в середовищі протестантів почуття покликання сприймалось як божа благодать і боже благословення). Вихід на рівень покликання означає наявність якісних змін в сприйнятті праці - вона перетворюється в потребу, таку ж саму як і та, що пов'язана з дією інстинкту, трудова активність людини стає немотивованою і ірраціональною. Як пише Макс Вебер в книзі "Протестантська етика і дух капіталізму", "...сама його робота стала необхідною умовою його існування. Єдина мотивація, яка до того ж підкреслює всю ірраціональність подібного способу життя з точки зору особистого щастя, полягає в тому, що людина існує для роботи, а не робота для людини". Тобто, епоха землеробства створила відповідну етику землероба - потребу в обробці землі. Один погляд на весняну чорну землю народжував образи ниви, що колоситься, і вимагав своєчасного виконання усіх робіт, щоб земля давала зерно. Це етика тісного зв'язку з землею, відчуття себе частиною землі, з якої людина виходить і в яку потім вертається, відчуття єдності усіх природних стихій і природних ритмів. Ця етика виникла як результат практики, що формує душу професіонала, для якого робота - покликання. Така людина переживає глибоке задоволення від своєї праці і буде працювати, поки її носять ноги, і навіть будучи старим і немічним, вона буде насолоджуватися видом ниви, що колоситься і буде передавати свій многотрудний досвід нащадкам.
   Таким чином, одна й та сама праця може бути як засобом страждання, приниження, насильства, так і об'єктом задоволення, натхнення, прагнення. Праця стає потребою, якщо вона узгоджена з біологічною природою людини. А це узгодження полягає в перетворенні праці в форму немотивованої активності, або включення праці в систему, де немотивована активність є невід'ємною складовою. (Наприклад, хлібороб в разі необхідності може виробляти гончарні вироби для зберігання зерна).
   Феномен перетворення професії в покликання свідчить про неймовірну гнучкість людської психіки і можливості впливати на неї. (Втім, нічого дивного - за допомогою дресури хижаків перетворюють на ягнят). Але фактично, ми маємо справу з добре відомим природним механізмом, який на тваринному рівні призводить до утворення умовних рефлексів, а на рівні людини - до створення сенсомоторних схем і корекції соціокультурної матриці, по-суті - ментальності. Цей феномен показує, що на природні інстинкти можна впливати, змінювати їх спрямованість, тобто створювати культурну надбудову, про яку йшлося у першому розділі. Але незмінним залишається єдине - сам базовий природний механізм, та форма, яку цивілізація, виховання і особистий досвід суб'єкта наповнюють новим змістом. Саме так, вишуканий, досконалий механізм людських почуттів, насправді, є більш розвинений і наповнений новим змістом механізм природних емоцій. Культура, наповнює новим змістом старі міхи природних інстинктів, і починає здаватися, що цей новий зміст безкінечно далеко відійшов від свого дикого предка, а насправді він тримається на древньому скелеті, і цей скелет оголюється і стає добре видимий, коли вітер непереборної сили здуває з нього численні культурні нашарування.
   Весь розвиток цивілізації супроводжується безперервною і безрезультатною боротьбою проти немотивованої активності членів суспільства. Вона брала верх, як тільки культура відступала. Але немотивована активність сама по собі сформувала раціональний вектор розвитку через когнітивну активність, пізнання, і значною мірою приборкала негативні ірраціональні прояви, такі як агресивність, прагнення влади і багатства, екстремізм. Цивілізація навчилась направляти ірраціональність в спортивні змагання, полювання, риболовство, екстремальні види спорту, подорожі, азартні ігри, видовища, в професійну діяльність і заняття мистецтвом, нарешті навчилась заливати її алкоголем і наркотиками. Можна сказати, що всі ці дії направлені проти природи людини, її самовираження, тобто проти свободи.
   Нарешті ми дістались до поняття, яке відображає явище, що, на мій погляд, відіграло вирішальну роль в створенні української нації - поняття, свобода. В нашому контексті ми будемо мати на увазі суб'єктивну свободу, як можливість діяти у згоді з внутрішніми імпульсами, що спонукають до діяльності (активності). Говорячи по-простому - можливість діяти відповідно своїм бажанням. В такому разі можна стверджувати, що свобода є можливість реалізовувати немотивовану активність, а прагнення до свободи є прагнення до максимальної реалізації такої активності. Дійсно, всяка мотивована активність містить складову несвободи, примусу - економічного (необхідність виконувати нелюбу роботу), соціального (необхідність вчитися, служити в армії, сплачувати податки), природного середовища (адаптація до природних умов). Навіть якщо мотивація внутрішня, вона являє собою насилля над власною природою. Тільки немотивована діяльність звільняє від цього насильства, дає свободу. Виходить, що свобода тримається на ірраціональних підставах. На мій погляд, може це й буде натяжкою, у людини (і вищих тварин) існує інстинкт волі, який полягає в прагненні до реалізації своєї внутрішньої спрямованості і в спротиві примусу, який цьому прагненню заважає. Інстинктивна природа волі робить її може найвищою цінністю людини. Але в то й же час, її досягнення в соціумі являє собою може найбільшу проблему - проблему свободи.
   Існує два методи досягнення більшої внутрішньої свободи в трудовій діяльності. Ми їх розглянули вище в цьому розділі - це метод перетворення професії в покликання і метод включення рутинної, неприємної діяльності в контекст немотивованої активності (або навпаки). Наприклад, переважна більшість роботи вченого-дослідника прямо не пов'язана з дослідженнями (скажімо, шліфовка лінз для телескопа, або виготовлення вакуумного стенда). Але, виконуючи ці рутинні роботи вчений не впадає у відчай, навпаки, він наповнений відчуттям, що ця праця наближує його до основної мети. В наші часи все більша частина робіт набуває творчого характеру, а творча праця з більшою вірогідністю стає покликанням, бо творчість виражає природне прагнення людини до пізнання. Таким чином, ми маємо можливості перетворювати мотивовану активність в немотивовану і розширяти поле свободи. Грамотне виховання - шлях до свободи.
   Другий аспект проблеми свободи полягає в узгодженні інтересів чи прагнень окремої людини з інтересами суспільства. На мій погляд, таке узгодження можна реалізувати тільки в одному випадку - коли суспільство будується на принципах самоорганізації. В такому суспільстві формується суспільна мораль, яка стає регулятором відносин, що діє не через примус, насильство, а через внутрішню потребу, через почуття відповідальності і особистої гідності. Виконання моральних, а значить суспільних норм стає для людини необхідністю і власне ця необхідність забезпечує їй відчуття свободи - всі її вчинки перебувають у повній згоді з її совістю. Власне в цьому полягає реалізація знаменитої формули Аристотеля - "свобода - усвідомлена необхідність". Коли людина усвідомила необхідність праці, необхідність своїх обов'язків перед суспільством, необхідність захищати природу і т. п., якщо все це стало частиною її душі, вона відповідно розширяє поле свободи, бо має душевну потребу в відповідних діях і отримує моральне задоволення від своїх дій. Питання в одному - які умови потрібні, щоб суспільство не скотилося до дикого капіталізму, безжалісної конкуренції, права сильного і права багатого, до всіх тих негативних проявів, що ми бачимо в історії? Це вже окреме питання, на якому ми зупинимось пізніше, але зразу можна зауважити, що формування такого досконалого суспільства вимагає наявності досконалої і розвиненої ментальної надбудови у більшості членів суспільства, або ж навпаки - повернення до первісних, по-суті, біологічних форм організації, типу общини, де вкрай обмежене поле свободи особистості, що цілком узгоджується з відповідною ментальністю.
   Розвиток людства супроводжувався поступовим розширенням поля свободи, тобто спектра можливостей для реалізації немотивованої активності. На жаль, в більшості випадків свобода одних забезпечувалась несвободою інших. Несвобода призводить до накопичення ментальної енергії, що не має можливості реалізації. Коли кількість цієї енергії починає перевищувати певну межу, в суспільстві починають виникати різноманітні ідеї, пов'язані з необхідністю змінювати ситуацію. Але досвід показує, що тільки ірраціональна ідея, що входить в резонанс з потребами, здатна об'єднати більшість суспільства і підняти його активність на надзвичайний рівень. Ідея має бути дуже проста - Правда (неясно яка, але з великої букви), справедливість, свобода, земля, або ж відразу в одному пакеті - свобода, рівність і братерство. Завдання політиків полягає в грамотній каналізації суспільної енергії, наприклад, направити на сусіда, послати в хрестовий похід, чи громити іновірців, інородців, єретиків і дисидентів. Мудрим політикам вдається каналізувати енергію мас в грандіозні споруди - канали, іригаційні системи чи в Велику китайську стіну.
   В суспільстві, як і взагалі в природі, існують ритми накопичення і розрядки енергії, перетворення енергії з одної форми в іншу. Імпульси розрядки пов'язані з існуванням інформаційного поля, в якому розповсюджуються, підсилюються, послаблюються чи трансформуються ідеї, інформація про події, нові технології, товари, методи організації. Інформаційні хвилі певною мірою синхронізують, уніфікують людську цивілізацію, створюють аналогічні явища в дуже віддалених і здавалося б ніяк не пов'язаних між собою країнах і частинах світу. Як приклад приводять каскад криз, заворушень і революцій в Англії, Франції, Португалії, Іспанії, Італії в період з1640 по 1653 роки. Але на цей же період припадає фінал і завершення Тридцятилітньої війни, а також доленосна визвольна війна на Україні, далекій від Західної Європи, і навіть повстання в Москві 1648 року ("соляний бунт"). Як не дивно, але в цей же період відбулася низка повстань в Китаї, а також почалися війни проти ірокезів в Америці. Наче якийсь вірус охопив усю землю. На мою думку, цей вірус має назву - інформація. Інформаційні хвилі розносять по землі ідеї, технології, соціальні практики.
  
  
  
  

Розділ 1.3. Технологічний вимір.

  
   Якщо ти їси, п'єш і бачиш добро у всяких справах своїх,
   то це є дар Божий.
   Екклезіаст.
  
   Враховуючи факт існування глибоких традицій марксизму в нашій країні, маю зробити одне попереднє зауваження. Тут і далі я переважно вживаю термін, технологія, замість прийнятого в марксизмі терміну, спосіб виробництва, який полягає в єдності продуктивних сил і виробничих (соціальних) відносин. Технологія характеризує тип господарської діяльності безвідносно до будь-яких інших вимірів суспільної системи. Ми можемо розглядати землеробство чи кочове скотарство, як таке, що не змінює своїх суттєвих рис в залежності від типу соціальних відносин. Так наприклад, землеробство почало радикально модернізуватись тільки в XX столітті, з появою індустріальних технологій. Але присадибне землеробство, роль якого в житті середнього українця досить значна, принципово не змінилося донині. Розглядаючи ту чи іншу технологію, ми перш за все будемо звертати увагу на фактор рівня її самодостатності. Власне цей фактор впливає на соціальні зв'язки, тобто на суспільну структуру і організацію. Крім того, для нас важливим буде ментальний вимір, який тісно пов'язаний з характером господарської діяльності.
   Якщо проаналізувати карту розселення народів світу, то неважко переконатися, що висока концентрація українського населення корелює з зонами землеробства. Тобто, українець - перш за все, землероб, причому корінний, з дуже глибокими хліборобськими традиціями і відповідною культурою, яку він не втрачав в досить довгому історичному часі. Ця культура, закріплена в ментальності, являє собою постійно діючий інерційний елемент - навіть коли вона захоплюється, пригнічується, знищується іншою, наприклад, кочовою культурою, вона не перероджується, а десь тліє в залишках, поки виникають умови для її розгортання.
   Та первісна Україна, яка започаткувала процес поширення української ментальності, виникла в результаті дії кількох факторів: по-перше, зіткнення двох культур - древньої землеробської і кочової, по-друге, наявності, умовно назвемо, Дикого поля - величезних вільних територій, придатних для землеробства, по-третє, певної соціальної, демографічної, і нарешті - геополітичної ситуації, що склалася в часи формування українського етносу. Таким чином, відбувалася взаємодія кількох вимірів соціального процесу, причому, на різних етапах той чи інший вимір міг ставати визначальним. Але найважливішим і постійно діючим фактором взагалі будь якого соціального процесу є технологія, поєднана з природними умовами. Це поєднання, характерне для будь якого типу культури аж до початку індустріальної епохи, визначає умови і можливості виживання популяції. Власне, адаптація до природних умов з використанням розуму, започаткувала процес виділення людини з природи і подальший цивілізаційний процес.
   Землеробство, що виникло згідно різних джерел від 11 до 12 тисячоліть тому, створило потужне джерело популяції землеробів, яке поширювалось з долини Нілу в Азію, де в аналогічних умовах, в долинах великих рік виникали землеробські цивілізації стародавнього поясу культур від Нілу до Хуанхе. Знову ж таки, внаслідок внутрішнього демографічного тиску люди мігрували у більш суворі і менш пристосовані для землеробства регіони, створюючи там нові осередки - на території нинішньої північної Греції, близько 6,2 тис. років до н. е. (культура Неа-Никомедія), буго-дністровська культура, близько 5,5 тис. років до н. е., а вслід за нею - потужна трипільська-кукутень культура на території нинішньої України, близько 5 тисячоліть до н. е.. Остання - проіснувала близько двох тисяч років і стала найбільшою серед енеолітичних культур Європи. Цей факт має об'єктивні підстави - найкращі і найбільші площею землі в Європі здатні прогодувати більшу кількість населення. Без сумніву, технологія, що одного разу була винайдена, далі розповсюджується в більшості випадків шляхом передачі інформації, а не шляхом нового відкриття. Хоч трипільська культура і була знищена представниками кочових народів ямної культури, але так само не викликає сумніву, що трипільці лишилися на своїй землі, бо ниточка землеробства від того часу не переривалась. Ямна культура взяла від трипільців землеробство, і напевно виникла нова хвиля етногенезу. Хороші природні умови для землеробства стали вирішальним фактором для його поширення і безперервного підтримання на території нинішньої України.
   Первісна хвиля цивілізації, що виникла близько 12 тисячоліть тому, поступово просувалась в усіх напрямках, адаптуючись до природних умов. Ясно, що умови землеробства на заливних полях Нілу, вкритих шаром родючого мулу, і на цілинних чорноземах нинішньої України, покритих густою рослинністю відрізнялися суттєво. Робота кам'яною мотикою тут не дуже ефективна, а домашнє тваринництво вимагає створення запасів фуражу на зиму. Тому власне тут відбулося одомашнення коня близько 4 тис. років до н. е., що створило новий революційний технологічний фактор, який змінив характер розвитку цивілізації і хід історії - започаткував Великий Євразійський степовий пояс кочових культур, що немислимий без коня. Примітивне кочівництво почало зароджуватись близько 5 тис. років до н. е., але набрало розвинених форм тільки в 2 - 3 тисячолітті до н. е. Виникли два типи цивілізацій, що радикально відрізнялись в усіх вимірах - технологічному, організаційному, територіальному і головне, що розвивалися з суттєво відмінними швидкостями. Справа в тому, що технології в осілих культурах мають можливість для більш інтенсивного розвитку, а розвиток технологій, перш за все - обробки металу, тягне за собою відповідні зміни в інших вимірах. Цей асинхронізм неминуче привів до необхідності контактів, взаємодії, і нарешті, зіткнень обох культур - кочової, яка відставала, з осілою землеробською. Ймовірність зіткнень спочатку була досить мала, в зв'язку з тим, що ці культури займали дещо різні екологічні ніші: кочовики повинні були забезпечувати можливість випасу худоби на протязі року, то ж вони знаходилися значно південніше від землеробів лісостепу. Землероби мали можливість створювати запаси їжі і корму для худоби на зиму, а тому могли жити на більш північних і більш вологих територіях. Власне цей фактор призвів до виникнення нейтрального Дикого поля - території, де зародилось українство.
   Ментальність хлібороба лісостепу, де досить сувора зима, це ментальність відповідальності за майбутнє, необхідності думати мінімум на рік вперед, щоб мати можливість не тільки пережити зиму в теплі і в достатку, а й зберегти, а то й примножити господарство. Це ментальність господаря, що закладає міцну і теплу хату, саджає сад, копає колодязь, будує господарські споруди, заводить худобу, придбає необхідний реманент, має велику кількість необхідних в житті знань, вмінь і навичок, що підтримуються і накопичуються тільки через зв'язки поколінь. (Наприклад, мій батько, Чередник Федір Іванович, 1901 року народження, що виховувався ще в старих традиціях, крім землеробства робив будівельні, покрівельні, ковальські роботи, вмів робити мило, крохмаль, вичиняти шкіри, вирощувати дріжджі, робив відра, домашній посуд, знав гончарну і колодязну справу і ще масу всяких речей, необхідних в житті). Власне цей тип ментальності, або точніше, носії цього типу ментальності створили сучасну Європу, що стала лідером світової цивілізації. І ця ментальність, і цей спосіб життя формувалися власне на півночі, де умови змушують людину до відповідної, і в першу чергу, відповідальної поведінки.
   Спадкоємність, тяглість землеробської культури аж від часів Трипілля, зокрема, проявляє себе в конструкції житла - хати, що має каркас, виготовлений з дерева або з плоту і покритий зверху і з середини шаром саману (глини з солом'яною січкою), дах робився з соломи, а підлога - з глини. Стіни білились крейдою, вапном або білою глиною. Ця надзвичайно економічна, екологічна, чиста і довговічна (глина - ідеальний консервант для деревини) конструкція, яка проіснувала тисячоліття, на мій погляд, до нашого часу має абсолютні переваги перед сучасними технологіями, перш за все, в відношенні вартості і екологічності. Хата є одною з родових ознак саме української, землеробської культури, перш за все лісостепу, і степу. Біла поверхня її стін, наповненість рівномірним розсіяним світлом всередині, спонукає до творення краси (мальована хата, мальована піч, оздоблення рушниками, декоративним посудом, засушеними квітами і колосками), так само як біла поверхня полотняної сорочки спонукала до її вишивки орнаментом, що мав не тільки естетичне, але й сакральне, символічне чи містичне значення. Біля хати саджали квіти, калину, а неподалік - садок. Хата поєднувала технологічний і естетичний чинники, стала головним елементом рукотворного домашнього раю. Хата спонукала до осілості, стабільності, усталеності, традиційності - необхідних складових хліборобського типу технології. Бо найважливіше в цій технології - орна земля, що знаходиться в особистій власності господаря і прив'язує до себе міцніше рабських ланцюгів. Ідеал хлібороба, його "земля обітована" - це власний наділ землі, хата і господарство. Цей ідеал всмоктується з молоком матері, усталюється всім ходом життя.
   Освоєння степової цілини, вкритої товстим і міцним шаром дерну, немислиме без плуга. "Де оре соха, там трава суха, а де плуг ходить там хліб родить" - говорить старовинне народне прислів'я. Степовий плуг був винайдений у другій половині першого тисячоліття н. е. і являв собою дуже складний агрегат, що мав шість основних частин (відвал, підошву, леміш, чересло, полоз, полицю), зроблених з застосуванням дерева і металу, а також багато допоміжних. Плуг приводили в дію від чотирьох до восьми волів. Створити такий агрегат вже не могли самі лише хлібороби. Почали виникати містечка, де селились професіонали-ремісники. Але існувала одна дуже характерна для України особливість - ремісник не відривався цілком від обробки землі, а поєднував ремесло з землеробством, працюючи на власній земельній ділянці. Вузькими професіоналами, що не сіяли хліб і не тримали худобу, були одиниці.
  
   Наведу характерний приклад із середовища, яке я добре знаю. Мої прямі предки, Конон Побожий і його дружина Орина, приїхали у місто Кролевець, що на Сіверщині у 1773 році і поселились на вулиці Гончарівка, на правому березі річки Свидня. На протилежному березі була вулиця Довгалівка, де жили довгалі. Вверх по течії знаходилась Гребениківка, трохи збоку - Мала Гончарівка, Ремісникова вулочка і т. д. відповідно до професіональної орієнтації. Кожна садиба на Гончарівці (так само, як і на Довгалівці) мала город біля хати на схилах Свидні і ниву (одну чи декілька) десь на стороні. (Згідно положень магдебурзького права, яке Кролевець отримав у 1644 році, міста розпоряджались також певними землями за межами міських територій). Крім того до земельної ділянки примикав сінокіс на заливному лузі Свидні, з обов'язковою невеликою водоймою-копанкою, що завжди тримала воду. Ділянки сінокосу межувалися посадками дерев і кущів. Середина заливного лугу слугувала спільним пасовиськом для всієї громади. (Наявність громадських земель - в першу чергу це були випаси для худоби і ліси - характерна особливість України). Виникнення гончарного виробництва було пов'язане з наявністю великих покладів глини на правому березі Свидні. Про масштаб гончарних і цегляних робіт свідчать так звані, шури - кар'єри, що залишилися після забору глини (найбільший з них має об'єм близько 5000 кубометрів), а також глиняна гора поблизу Малої Гончарівки, зрізана як ножем наполовину. Масштаби були солідні, і все це в основному йшло на продаж, бо Кролевець був ярмарковим містом. (Після війни на Гончарівці працювало близько десятка гончарів, а за моєї пам'яті залишився вже лише один гончар, та й той згодом кинув свою професію, коли ремісникам заборонили виробляти, так званий, полив'яний посуд, бо без поливи кераміка втрачає свої споживчі якості). На річці Реть, що протікає поряд з містом, діяло з півдесятка млинів, що забезпечували потреби міста в розмелі зерна. Мабуть наявність ярмарку спонукала до розвитку ткацтва, одним з центрів якого став Кролевець ще в середині XVIII століття. Після появи товарного (фабричного) ткацького виробництва ткацьке ремесло в Кролевці не зникло. Воно адаптувалося до змін шляхом перетворення простого ткацтва в художнє і зайняло відповідну нішу на ринку художніх виробів. Ця традиція існує і донині. Історія Кролевця подає один з численних прикладів того, як в усі часи люди намагались раціонально пристосовуватись до природних умов і ресурсів. Це безумовно опиралося на традиції самоврядування, що продовжували діяти в місті також після скасування російською владою магдебурзького права. Разом з тим, до сьогодення залишається характерною прив'язаність людей до землі - майже кожна сім'я обробляє власну земельну ділянку, і це є один з реальних і суттєвих факторів, що впливають на добробут жителів міста. І саме ця хліборобська традиція допомагає людям переживати найтяжчі періоди соціальних потрясінь, війни, революції, голодомори.
  
   Чи є така "напівнатуральнісь", відсутність вузької спеціалізації у більшості населення України вадою, чи перевагою - це дуже важливе питання ми розглянемо окремо. А зараз необхідно підкреслити, що одноосібна чи односімейна хліборобська технологія, яка була поширена на території українського полісся, являється самодостатньою (на відміну, наприклад, від підсічно-вогневої системи). Вона створює замкнуту екологічну систему, свого роду, мікрокосм, в якому існує безперервний замкнутий екологічний цикл, де відходи життя людей і тварин слугують поживою для рослин, тобто реалізується той самий цикл, що існує в дикій природі. Людина практично не порушує природні процеси і не залишає після себе продуктів діяльності, що їх не може утилізувати природа (фактично - форма біоценозу з участю людини). Контакт з "зовнішнім світом" пов'язаний по-перше, з потребою в більш складних знаряддях праці, що стало причиною утворення спеціалізованого, але органічно поєднаного з хліборобством ремесла і міст, а по-друге - з потребою в солі, що споводувало виникнення спеціальних видів торгівлі (зокрема, чумацтва). В принципі, тобто по своїй внутрішній суті, самодостатність забезпечує стабільне існування суспільства на тій самій території на протязі століть, якби не одно "але". Це "але" має назву, зростання кількості населення, яке порушує рівновагу і стабільність. Але це вже новий, демографічний вимір соціального процесу, який буде розглянуто окремо.
  
   На відміну від землеробства, яке напевно зародилось в голові якогось генія і в решті решт призвело до неолітичної революції, культура кочового скотарства виникла як похідна від розвинених осілих культур. Напевно, це був дуже довгий поетапний процес, як форма прояву загальної тенденції до спеціалізації і розподілу праці, наприклад, через відгонно-пасовищну, а далі - напівкочову технологію. Поштовхом до прискорення цього процесу могло стати усихання клімату. Осілі культури дали кочовикам одомашнених тварин, колесо, воза і дьоготь для змазування коліс - абсолютно необхідні речі для повноцінного кочівництва, а ще до того - метали, тканини, посуд. (Мова не йде про доісторичних мисливців-збирачів, які також могли вести кочовий чи напівкочовий спосіб життя).
   Скористаємось визначенням кочового скотарства, як виду господарської діяльності, яке дає один з провідних фахівців в питаннях номадизму (кочівництва), Анатолій Михайлович Хазанов. Він виділяє п'ять ознак. 1) Скотарство - основний (переважаючий) вид господарської діяльності. 2) Цілорічне утримання худоби на підніжних кормах без використання загонів. 3) Періодичний рух в межах пасовищних територій. 4) Участь усього населення в кочівництві. 5) Натуральний характер економіки, спрямований в першу чергу на задоволення власних потреб. Такий тип кочового скотарства проіснував на території євразійського степу майже незмінний від неоліту аж до початку індустріальної епохи, коли він почав відчувати на собі цивілізаційний тиск. (Осіле скотарство з випасом худоби, як правило, не стає основним видом діяльності, а лише доповнює землеробство. До того ж воно супроводжується заготівлею кормів на зиму і організацією приміщень для утримання худоби. Так зване, яйлажне скотарство на гірських полонинах, має сезонний характер і пристосоване до використання специфічних екосистем в періоди їх найбільшої продуктивності).
   Харчування скотарів базується на трьох основних продуктах - молоці і молочних продуктах, м'ясі і крові. Але всі, чи майже всі кочовики (винятком були тільки північні оленярі) вживають рослинну їжу, без якої харчування не може бути збалансованим. Вони добувають її різними шляхами і основний шлях - спрямований на контакти з хліборобами. Основні тварини у євразійських кочовиків - коні і вівці. Нетривалий час ці тварини можуть існувати, добуваючи корм з під снігу - коні - з глибини до 40 см, вівці - 15 см. Але сильний сніжний буран або твердий сніговий наст після відлиги за певний час можуть викликати падіж худоби і перетворити заможного господаря в бідняка. По цій причині кочовики не ризикують заходити далеко на північ, що явилось причиною утворення Дикого Поля на півдні Русі. Сезонні маршрути кочувань мали в цілому меридіональний характер з водним пріоритетом влітку і харчовим - в інші сезони. Тому для кочовика дуже важливим є вміння орієнтуватись в просторі і часі, прогнозувати погоду, знати види рослин, можливості тварин і т. п., щоб на всьому перегоні в багато сотень кілометрів завжди в достатній кількості була кормова рослинність, бажано в період максимальної поживності. Кочовик повинен був змалку вчитися у батьків, набиратись практичного досвіду, спостерігати і вивчати природу, виховувати відповідний характер. Окремо підкреслимо той важливий для подальшого розгляду факт, що кочовики Дикого Поля періодично, щороку рухалися від причорномор'я на північ аж до границі полісся і до настання зими знову поверталися на південь, а значить могли систематично перевозити певні товари, тобто виконувати торгові функції, і включатись в загальногосподарський механізм. Найважливішими товарами були звичайно, сіль і зерно.
   Кочовики живуть нуклеарними сім'ями, найчастіше об'єднаними в сімейно-родинні групи - кілька споріднених сімей кочують разом, надаючи взаємодопомогу і взаємопідтримку, але кожна сім'я веде окреме домашнє господарство і має окреме стадо худоби. Дрібні кочові господарства можуть об'єднуватися в общини. Зазвичай, общини не перевищували 8 господарств. Общинна організація могла мати до трьох рівнів ієрархії (в бік розширення), але характер зв'язків в межах більших об'єднань завжди плинний, змінний і нестабільний, внаслідок неможливості одночасного випасу великої кількості худоби на обмеженій території. Основний принцип соціальної організації був генеалогічно-сегментарний, тобто суспільство було поділено на сегменти, в кожному з яких люди були об'єднані походженням від спільного предка. Але значну роль відігравав також рівень безпеки. Наявність небезпеки спонукала до ширшого об'єднання, особливо в випадках, коли вирішувались питання політичного характеру. Тоді досить аморфний сегмент перетворювався в більш згуртоване вождівство. Так наприклад, печеніги мали 8 практично незалежних вождівств, які діяли самостійно. Втім, на ті часи інакше не могло бути внаслідок відсутності засобів комунікації в умовах гігантської території, що її контролювали печеніги.
   Технологія кочового скотарства не є самодостатньою, бо не в змозі забезпечити сама себе всім необхідним, в тому числі, в головному - в повноцінному наборі харчових продуктів. Кочова технологія майже цілком залежна від клімато-географічних умов і дуже чутлива до природних катаклізмів, (наприклад, глибокий сніг може знищити поголів'я овець). Разом з тим, треба чітко усвідомлювати, що кочове скотарство до настання індустріальної епохи було єдиною технологією виживання людини (як суспільної одиниці) в умовах сухого євразійського степу (так саме, як північне кочове оленярство - єдина технологія автономного виживання людина в умовах тундри). Справа в тому, що вимушене переміщення людей і тварин пов'язане з сезонними і погодними природними ритмами вегетації кормових рослин, що відрізняються в різних кліматичних зонах, а також з ритмами виснаження і регенерації пасовищ. Масштаб переміщень досягав тисячі кілометрів. По цій причині для технології кочового скотарства є характерний високий рівень невизначеності, а відповідно - значно більший рівень залежності від якості своїх рішень, ніж у землероба, з його ритмічним технологічним процесом. Кочовик завжди знаходиться в зоні ризику, в стані готовності до несподіванок, що можуть вимагати від нього надзусиль. Він відповідає за свої дії власним майном і навіть власним життям - це найвищий рівень відповідальності. Фактично, кочове скотарство демонструє адаптаційні можливості людини до найменш придатних для життя приводних умов, таких як тундра і напівпустині.
   Ментальність кочовика з дитинства формується як ментальність воїна, що постійно бореться з природними стихіями і завжди є готовий прийняти будь-який варіант розвитку подій. "Багачеві досить одного джута (падежу тварин), а багатуру - одної стріли" - говорить монгольська приказка. "Худоба насправді належить бурану і сильному ворогу" - це вже казахська приказка. Особиста власність на землю здається кочовику абсурдом, бо він не знає просторових кордонів і обмежень. Земля, так само як повітря чи сонце, не може належати людині, бо земля породила цю людину, підтримує її життя і прийме її до себе після смерті. Захоплення землі у власність - то є насильство над природою землі і природою людини. Землеробів він вважає рабами, бо вони умовами життя прив'язані до одного місця і змушені постійно і тяжко працювати. Само рабство несумісне з кочовою технологією, що існує в умовах повної свободи. Ця різниця в відношенні до землі і до рабства серед кочовиків і хліборобів має ключове значення. Землеробство базується на приватній власності на землю, а приватна власність стає причиною майнового, а слідом за ним і соціального розшарування. При седентаризації (переході на осілий спосіб життя) в середовищі кочовиків невідворотно наступає соціальна нерівність.
   Відчуття єдності кочовиків з природою є наслідком того, що кочове тваринництво, по суті - нова форма біоценозу з участю людини, стабільний і стійкий природний феномен. Час неначе зупинився для них, годинникова стрілка ходить по колу, а не по спіралі, і все вперто повертається "на круги своя". Проходили тисячоліття, городища перетворилися в великі міста з кам'яними стінами, наче буря прокотилися хвилі гунів і монголів, потім зникли стіни, з'явилися дороги, автомобілі і літаки, минули сотні поколінь, а кочовики все так само переганяють з місця на місце отари і табуни, а їх кількість, як раніше так і тепер, не перевищує 1,9 людини на кв. кілометр. Неспроста кочовиків з давніх-давен вважали "дітьми природи", не зіпсованими цивілізацією. (Втім, це не заважало "дітям природи", вродженим воїнам, здійснювати набіги на осілих землеробів, яких вони розглядали, як ще один природний ресурс). Що ж було в цьому феномені кочівництва такого, що витримало випробування тисячоліттями? Чому кочовики самі по собі не бажають вливатися в колгоспи чи міста, не стають осілими фермерами, людьми бізнесу, а продовжують усіма силами підтримувати свій нелегкий спосіб життя? Мені здається, що все дуже просто, і все пояснює одне "солодке" слово - свобода - найвища цінність серед тих, що знає людство. В даному випадку свобода виступає, як форма вільної реалізації немотивованої активності, в повній узгодженості бажання і необхідності. Саме це робить таким органічним, майже симбіотичним, поєднання кочової технології з життям природи.
   Справа в тому, що виробничий технологічний цикл кочовика повністю починається і завершується на найнижчому соціальному рівні - на рівні сім'ї. В деяких випадках він може попросити допомоги у родичів. І усе, він повністю самостійний, а значить вільний. Більш високі рівні організації можуть знадобитися, тільки коли виникають питання загального соціально-політичного плану. Ці рівні можуть виникати по мірі необхідності і зникати по завершенню своїх функцій. Людина, що виросла в умовах свободи, цілком усвідомлює її цінність. Вимушений перехід на осілий спосіб життя, що може бути викликаний зубожінням, сприймається кочовиком, як трагедія, а таких "відступників" суспільна думка засуджувала і зневажала, прирівнювала до рабів, які повинні весь час працювати на своєму клаптику землі. (Заради справедливості варто зауважити, що так само з презирством відносились до кочовиків ще більш вільні люди - мисливці. Щоправда, вони мали до цього підстави - стада кочовиків зменшували ареал поширення диких тварин і їх кількість).
   Насправді, почуття свободи і власної гідності виникає завжди, коли людина відчуває себе самодостатньою. Ще в більшій мірі це стосується людей, що "зробили себе самі", в нашому випадку мова йтиме про уходників - людей, що йшли з перенаселених земель Русі у Дике Поле і створювали там осередки цивілізації. Цей феномен ми розглянемо окремо.
   Принципова несамодостатність традиційного кочового скотарства змушує кочовиків до контактів з землеробами і ремісниками, тобто взагалі, з представниками осілого світу. Ці контакти можуть існувати в різних формах - торгових відносин (в формі прямого обміну продукцією чи в формі посередництва), утворення всередині кочового світу осілих землеробських осередків, перехід на напівкочовий спосіб життя, або ж в позаекономічних насильницьких формах пограбування, підпорядкування або завоювання осілих груп, суспільств, держав. Напевно, всі ці форми контактів використовувались в різні часи і в різних умовах, хоч писана історія залишила нам тільки найбільш яскраві сторінки історії цих контактів, пов'язаних з пограбуваннями підкореннями і завоюваннями, тобто протистоянням цих двох типів господарювання. Але з точки зору етногенезу найбільше значення мали постійні мирні контакти двох сусідніх цивілізацій, які тривали з доісторичних часів. Про ці контакти ми ще поговоримо, а зараз зупинимося на ще одному технологічному феномені, який умовно назвемо, технологія орди.
   Ця технологія полягає в використанні кочовиками осілих суспільств в якості ресурсу. Своїм корінням вона знову ж таки сягає в доісторичні часи, коли сусідні племена в тяжкі часи поїдали одне одного в буквальному сенсі. Накопичений біологічний матеріал споживався тими, хто залишався живий і таким чином популяція переживала найтяжчі періоди свого існування. (Можливо, канібалізм і став власне тим фактором, що допоміг людині розумній вижити, як виду). Взаємні розбійні напади в старі часи були системою в житті сусідніх соціальних угрупувань, фактично - соціальною нормою, а певні соціальні групи існували виключно за рахунок грабунку, іноді навіть трохи підвищуючи рівень соціальної справедливості (як наприклад, славнозвісні опришки). Але коли ми розглядаємо взаємовідносини кочовиків і хліборобів, то мова йде про цивілізаційне протистояння, яке суттєво відрізняється від соціального. Для початку розберемося в простому питанні - яким чином кілька монгольських племен спромоглися контролювати колосальну територію від Тихого океану до Європи.
   Відповідь дуже проста - вони створили відповідну технологію (головним чином - Чингізхан). Вона полягала в тому, що армія приєднувала до себе всі кочові народи, що були на її шляху (звісно, якщо вони погоджувались) і підкорювала всі осілі народи, обкладаючи їх даниною (чи домовлялись про сплату данини, якщо народи не чинили опору). Таким чином, утворювалась орда, яка все зростала впродовж руху на захід, підгрібаючи під себе, як снігова лавина, всі кочові народи. Осілі народи, що попадали в сферу впливу орди, забезпечували орду виробами ремесла і рослинною їжею. Для збору данини з цілого князівства достатньо було одного баскака з помічниками. Втім, через невеликий проміжок часу князьки вже самі збирали данину і відвозили в Орду. Страх перед невідворотною і жорстокою відплатою за непокору був надійним гарантом виконання домовленостей. Жодна з колоніальних імперій не може зрівнятися з Ордою в ефективності і мінімізації зусиль, необхідних для збору данини і підтримання контролю. І головне, завдяки чому це досягалось, полягало у внутрішній свободі підкорених територій, невтручанні в їх внутрішні діла і господарський механізм.
   Практична реалізація цієї теоретичної схеми була складнішою, особливо з урахуванням специфіки кочівництва. По-перше, якщо від Монголії до Уралу можна проскакати на коні по сухому, то вся Європа в різних напрямках перетнута великими і малими ріками - майже нездоланними перешкодами для кінноти. Тому масштабні походи проходили взимку. І навіть взимку пересічена місцевість поблизу рік, з обривами, ярами і сніговими заносами не сприяє руху кінноти. По-друге, для руху величезної армії взимку потрібен відповідний ресурс харчів і фуражу, який військо намагається забезпечувати за рахунок грабунку місцевих запасів. Але для цього в даному регіоні повинна бути відповідна густина населення і відповідні запаси. (Саме ця проблема стала фатальною для 600-тисяної армії Наполеона під час його Російського походу - нічого було їсти і не було в що одягнутись. На відміну від військового генія всіх часів і народів, монголи проводили дуже детальну попередню розвідку, укладали карти, схеми руху). Тому монголів не цікавили малонаселені регіони. Крім того, кіннота мала своєчасно повернутися в степ, щоб не застрягти десь в лісах і в болотах навесні. По-третє, для кочовика рідною стихією був степ, досить віддалений від полісся і лісової зони Русі, що дуже затрудняло контроль над своїми володіннями, а самі ці володіння не носили суцільного, безперервного характеру (наприклад, кочовики як вогню боялись болота, де кінь відразу застрягав, і їх не було на землях нинішньої Білорусі). Нарешті, по-четверте, обширні території, великі відстані, практична відсутність держаного апарату, а також сам характер господарської діяльності кочовиків, обумовили практичну неможливість довгого існування кочової держави без її трансформації в напрямку осілості, хоч яса Чингізхана і забороняла кочовикам осідати. (Втім, нам невідомий оригінальний текст яси, а в існуючих переказах є багато протиріч).
   Вже сам Чингізхан заснував місто, столицю держави, Каракорум, де працювала велика кількість ремісників (в тому числі навіть з західної Європи) і процвітало поливне землеробство (Гійом де Рубрук). Він розумів (точніше, його просвітили китайці), що сидячи на коні не можна управляти державою. На території Золотої Орди, яка відкололася в 1269 році від імперії, невпинно утворювались міста і містечка загальною кількістю до 150, де ремісники виготовляли зброю, збрую, посуд і т. п., які також були центрами торгівлі, бо розташовувались переважно на торгових шляхах. Але кочова природа людини несумісна з осілою. Сама аморфна плинна структура орди, невизначеність територій окремих улусів, їх практична незалежність, наявність багатьох претендентів, що мали законне право на верховну владу (за 190 років незалежного існування Золотої Орди змінилось 49 ханів), внутрішні усобиці (вже близько 1287 року від Золотої Орди відколовся беклярбек Ногай зі своєю ордою і зайняв частину північного Причорномор'я), але головне - практично незалежне співіснування двох світів, двох цивілізацій, кочової і осілої - все це поступово привело до повного розпаду держави.
   Кочова в своїй основі і своїй ідеології держава не змогла зробити сплав, творчий синтез отих двох світів, створити щось якісно нове. Все зводилося до того, що кочова частина держави паразитувала на осілій частині. Армія, що виконує тільки каральні функції, завжди починає розкладатись. В черговий раз виправдовуються слова Сципіона Африканського: "Sine adversario marcet virtus" ("Без ворога в'яне мужність"). Воїн повинен не тільки мати виучку і бути готовим вбивати, але повинен мати бойовий дух і мати мужність вмирати. Готовність помирати - це перше і найголовніше, що втрачає воїнство паразитарної держави. І така держава приречена на загибель. Монголи - еліта імперії Чингізхана, "розмазалась" тоненьким шаром на поверхні безлічі народів, що були включені в процес чи поневолені, і цей тоненький шар "всмоктався" в основу і зник практично безслідно. В самій Монголії кількість населення перетнула мільйонну позначку тільки в 1962 році. Все вернулось "на круги своя" - народ, володар світу, як і тисячоліття назад спокійно пасе табуни на безкраїх монгольських степах.
   Це дуже важливий історичний приклад - соціальна практика, що була заснована на чистому насильстві, спромоглася проіснувати лише коротку історичну мить, бо насильство породжує спротив пригноблених і моральну деградацію пригноблювачів - явища, що поступово знищують таку суспільну систему. В той же час, соціальні системи, які є продуктом самоорганізації, "соціального консенсусу", кооперації, можуть існувати необмежено довго (при відсутності зовнішньої агресії), бо вони безперервно адаптуються до умов існування, якщо вони змінюються, і фактично являють собою живий соціальний організм. Зародження українства якраз являє собою приклад, коли зіткнення двох культур, землеробської і кочової, набуло форм самоорганізації і кооперації і породило новий тип соціальної практики.
  

Розділ 1.4. Популяційний вимір.

  
   Природну стихію можна подолати лише підкорившись
   її законам.
   Френсіс Бекон
  
   Від істориків і філософів іноді можна почути наступний афоризм: "Основний закон історії полягає в тому, що історія не має законів". Тобто історія може мати певні закономірності, але вони не мають загального характеру і змінюються в ході історії, бо суспільство постійно еволюціонує і старі закономірності стають непридатними для нових форм. Але разом з тим в природі діють фундаментальні і принципово незмінні фізичні, хімічні, біологічні (зокрема, адаптації), інформаційні і нарешті, кібернетичні закони. Ці закони стосуються більш низьких рівнів організації матерії, на яких базується соціальна організація, а тому вони мають імперативний, обов'язковий характер, бо вся природа - єдина. Наприклад, якщо на найнижчому - фізичному рівні діє закон інерції, то він буде діяти також на всіх інших рівнях, включно з соціальним. Але форми, в яких проявляють себе закони нижніх рівнів в соціумі, будуть визначатися специфікою власне соціуму. Тут ми торкнемось основного закону природи - закону збереження енергії, який по відношенню до суспільства можна сформулювати як закон обмеженості популяції: в замкнутій соціальній системі, що перебуває в певному обмеженому середовищі і використовує певну технологію, завжди існує граничне значення для кількості людей, які там можуть достатньо довго існувати. Це граничне значення кількості людей носить назву, місткість середовища. Говорячи по-простому, певна територія може прогодувати тільки певну обмежену кількість людей і не більше, бо людина, поміж іншим, являє собою енергетичну машину. (Звичайно, аналогічний закон справедливий також по відношенню до тварин і взагалі - до будь якого біологічного виду). Звідси виникає очевидний висновок, що характер розвитку суспільства має бути пов'язаний з густотою населення і що цей зв'язок може мати надзвичайно сильний, навіть критичний характер, незалежно від усіх інших факторів, що діють у суспільстві. Дійсно, розвиток суспільства в популяційному вимірі являє собою не тільки соціальне, але й незалежне від соціуму біологічне явище, що власне й надає йому ту самостійність, яка дозволяє говорити про незалежний популяційний вимір. В формулюванні закону обмеженості популяції закладені умови, при яких він виконується (замкнутість, обмеженість середовища, незмінність технології). А тому при наближенні кількості людей до місткості середовища з необхідністю виникають явища, які порушують дані умови - замкнутості соціальної системи (міграція), обмежень території (розширення життєвого простору) і нарешті, вдосконалення технологій. Розглянемо більш детально конкретні механізми.
   Коли кількість населення дуже мала порівняно з місткістю середовища, то її зростання сприяє кращому виживанню людини і значить - сприяє більш швидкому зростанню популяції, (так званий позитивний зворотний зв'язок). Коли кількість людей наближається до місткості середовища, виникає нелінійне явище, яке має назву, демографічний тиск. (Нелінійність цього явища полягає в тому, що в ньому виникають якісні зміни, причому зміни в одному вимірі соціальної системи приводять до якісних змін в інших вимірах). Демографічний тиск є явище, яке виникає в ментальному вимірі і полягає в тому, що збільшення густоти населення починає сприйматися, як негативне (створює ментальне напруження) і тим більш негативне, чим ближче кількість населення наближається до рівня місткості середовища. Якісні зміни в інших вимірах, проявлять себе в тому, що виникне торгівля, збільшиться роль ремесел, продукцію яких можна міняти на харчі, утворяться торгові шляхи, вдосконалиться агротехніка або ж почнеться інтенсивна вирубка лісів, збільшиться міграція, зміниться соціальна організація, нарешті, може виникнути війна за розширення життєвого простору.
   Класична модель зростання популяції виражається рівнянням Ферхульста-Пірла, в якому приріст населення зменшується до нуля при наближення кількості населення до місткості середовища. Таким чином, кількість населення асимптотично наближається до гранично можливої. В реальності справа виглядає складнішою і гіршою, бо на жаль, народжуваність "нічого не знає" про місткість середовища і живе за своїми, незалежними біологічними законами. В результаті кількість населення "проскакує" за граничне значення, що приводить до неминучих катастрофічних наслідків, серед яких - голод, канібалізм, епідемії, вимушена міграція, грабіжницькі набіги на сусідів, війна. З іншого боку напружена ситуація стимулює пошуки виходу, інтелектуальну діяльність і може призвести до винаходу нових технологій, що забезпечать більш високу місткість середовища, або ж нових технологій ведення війни. Якраз в ці критичні часи народжуються надактивні люди - пасіонарії, в термінології Л. Гумільова, але причиною тому стає не космічна енергія, а більш прозаїчний голод і прагнення до життя. В усякому разі, зміна кількості населення в часі має не монотонний, з наближенням до граничного значення характер, а хвилеподібний або циклічний, з підйомами і спадами. Крім того, демографічний тиск може виникати не тільки в цілому суспільстві, але й в окремих його групах, наприклад в середовищі еліти. Тоді він спонукає еліту до боротьби за обмежені ресурси і так само породжує нелінійні явища в інших вимірах. Крім того, на етапах швидкого зростання популяції збільшується доля молоді, більш схильної до підвищеної активності в "пасіонарних" формах.
  
   Серйозним вивченням популяційної проблематики (не рахуючи основоположної роботи Томаса Мальтуса 1798 року) вчені зайнялись після того, як в 1930-х роках виявили наявність демографічних циклів, тобто більш-менш періодичних підйомів і спадів кількості населення (В. Абель, 1934 р.). Після Другої світової війни виникла неомальтузіанська школа (М. Постан, Ф. Бродель і багато інших), яка встановила фундаментальну важливість демографічного фактору в історичному процесі. В СРСР, де мальтузіанство переслідувалось, (незважаючи на його цілком матеріалістичний характер), в 60-ті - 70-ті роки складається економічна (так звана, кліометрична) школа (І. Ковальченко, Л. Мілов). Книгу Леоніда Васильовича Мілова "Великорусский пахарь и особенности российского исторического процесса" можна вважати зразком кліометричного, а по-суті - неомальтузіанського підходу до історії, коли за основу історичного аналізу береться матеріальний фундамент життя людини, основа його виживання, тобто земля і технологія землеробства. Він демонструє як природно-кліматичний фактор безпосередньо чи опосередковано впливає на економіку, суспільний устрій і російську державність за період з XV-го по XIX-те століття. Зокрема, уклад життя великоруського землероба Мілов характеризує, як "мобілізаційно-кризовий режим виживання суспільства з мінімальним об'ємом сукупного прибавочного продукту". Звідси, як необхідна і єдино можлива форма адаптації виникає общинна організація суспільства, а разом з нею і найбільш жорстокі політичні механізми вилучення створеного селянами продукту (фактичне рабство) і тенденція до експансії на більш продуктивні землі. В роботах Джека Ґолдстоуна (1988), П. Турчина і С.О. Нефедова (2008) розглядається зв'язок між демографією і соціальною структурою суспільства (так звана, демографічно-структурна теорія). Зокрема, досліджується, як демографічний тиск в середовищі самої еліти приводить до її зубожіння, невдоволення, і як наслідок виникає тиск з боку еліти на народ і на державу з метою перерозподілу ресурсів на свою користь. Це стає причиною ланцюга пов'язаних між собою наслідків - падіння реальних доходів населення, відповідне зменшення доходів держави, народні заворушення, змови елітарних груп, повстання, голод, крах держави. Ще один демографічний фактор пов'язаний з тим, що віковий склад населення залежить від фази демографічного циклу. Зокрема, на фазі зростання, а особливо під час демографічних вибухів, населення різко омолоджується, і як пише Д. Ґолдстоун: "Швидке зростання молоді може підірвати існуючі політичні коаліції і створити нестабільність. Великі молодіжні когорти звертаються до нових ідей і неортодоксальних релігій, кидаючи виклик авторитетам. Вони можуть бути легко втягнуті в соціальні і політичні конфлікти". Як приклад, С. Нефедов вважає, що одна з суттєвих причин революції 1905 року в Росії якраз пов'язана з надлишком сільської молоді, що була незатребувана в селі і подалася у міста.
  
   Існує ще один аспект популяційної проблеми - клімато-географічний і погодний. Місткість середовища залежить від кліматичних і погодних змін, які можуть наступати набагато скоріше, ніж на це може реагувати популяція. Особливо це стосується кочівництва. Місткість середовища при кочовій технології дуже мала. (Для Євразійського степу вона складає від 0,7 до 1,9 людини на квадратний кілометр). Давні традиції кочівництва сформували певну етику і певні механізми регуляції, щодо розмірів популяції, яку може витримати земля, а відповідно - до народжуваності. Кожна сім'я реально дивилася на речі і контролювала народжуваність (включно з методом інфантициду). Тому кількість населення в середовищі кочовиків була більш менш стабільною. Але й тут все не так просто. Коли наступали досить довгі періоди більшої вологості клімату, земля розцвітала, продуктивність тваринництва зростала, населення відповідно зростало. Коли клімат ставав більш посушливим, а посуха могла наступити раптово, пасовиська вже не могли прогодувати великі стада, худоба йшла під ніж, і після нетривалого періоду повного достатку наступав голод. Суть явища полягає в тому, що популяція тварин на може відслідковувати зміну продуктивності пасовиськ, а кількість населення не може відслідковувати зміну популяції тварин, бо має дуже велику інерцію в часі (поки не вимре попереднє покоління людей). Цей інерційний ефект неспівпадання по фазі (зсув фаз) взаємозалежних явищ відіграє дуже важливу роль в соціальних (і не тільки) процесах. Дійсно, що робити з надлишком населення якщо його в принципі не може прогодувати земля? Варіантів може бути кілька - міграція населення в пошуках нових ареалів, придатних для тваринництва, перехід на землеробство, грабунок осілих сусідів і захоплення їх в полон з метою продажу і, нарешті, війна. Усі ці варіанти неодноразово були апробовані у відносинах кочовиків між собою і до землеробів. Погодні фактори стають найбільш критичними в зонах перенаселення, де на протязі урожайних років не вдається створити запаси збіжжя, які давали б можливість пережити неврожаї. (Приклади - страшні голодомори в зонах перенаселення в Індії і в Китаї в другій половині XIX століття, голод в Росії 1891 - 1892 років після демографічного вибуху 1860 -х - 1890-х років).
  
   Зв'язок між кліматичними чи погодними змінами і соціальними явищами в старі часи спеціально не досліджувався, хоч подекуди історики подають відомості про аномальні погодні явища. О.Л. Чижевський в 1924 році випустив книгу "Физические факторы исторического процесса", де виклав дані щодо кореляцій між аномаліями сонячної активності і аномальними соціальними явищами - бунтами, революціями, війнами. Г.Ю. Грум-Гржимайло в 1926 році, пізніше А. Тойнбі стали пов'язувати масові міграції кочовиків з усиханням, а Л. Гумільов - з надмірним зволоженням євразійського степу. Широко відома також кореляція між тисячолітніми хвилями інтеграції-дезінтеграції і коливаннями клімату, так званими, малими льодовиковими періодами (наприклад, В. І. Пантін "Циклы и ритмы глобальной истории"). Але відсутність надійних даних про погодні умови в далекому минулому, робить неможливим встановлення причинно-наслідкових зв'язків соціальних явищ, що тоді відбувалися. Про зміни клімату чи перенаселення можна судити, як це роблять сучасні дослідники, по наявності різноманітних побічних показників, як наприклад, зміна характеру торгових відносин з сусідами, інтенсивне заняття полюванням, чи навіть рибальством, що не властиво для кочовиків. Скажімо, хронологія норманського завоювання Русі (хоч норманська гіпотеза не всіма підтримується) корелює з норманським вторгненням в Нормандію (північ Франції) з подальшим захопленням Британії. Крім того, в той же період були заселені ряд островів в північних морях, включно з Ісландією, а звідти добралися й до Гренландії. Тобто, явно мав місце значний приріст населення, може навіть популяційний вибух, можливо пов'язаний зі сприятливим погодно-кліматичним періодом, в результаті якого надлишки популяції, яких пізніше не могла прогодувати скупа північна земля, змушені були мігрувати, адаптуватись до нових умов життя, шукати собі місце під сонцем за допомогою зброї. А вже коли сформувалась ментальність по типу, народ-військо, або агресивна спільнота, що живе за рахунок розбою, пішов процес норманських вторгнень і захоплень аж до північної Африки і Антіохії. Але історія майже не залишає нам свідчень щодо такої прозаїчної речі, як нестача харчів. Втім, проблеми перенаселення стосуються не тільки далекого минулого. (Як тут не згадати про ідею "розширення життєвого простору" А. Гітлера). Висока швидкість зростання популяції в умовах обмежених ресурсів в будь-якому разі веде до неминучої катастрофи. Помірно висока швидкість зростання - приводить до бідності. Наприклад, для багатьох країн південної Америки була характерною швидкість зростання населення приблизно в 10 разів за століття (це досить точна цифра для Бразилії на протязі двох останніх століть. В той же час, наприклад, для Франції ця цифра менша 1,5). Їй відповідає подвоєння кількості населення за 30 років - майже за час зміни одного покоління. Тому не дивно, що значна частина населення (біля 11 млн. в Бразилії) живе в фавелах в бідності. Економіка країни не в змозі інкорпорувати в систему (навчити, працевлаштувати і забезпечити сучасним житлом) такий високий приріст. Втім, власне перенаселення спонукало чи примусило людину до освоєння всіх, в тому числі майже не придатних для життя регіонів планети, таких як Гренландія, Чукотка, Тибет чи пустелі. Адаптація до життя в різних регіонах призвела до утворення різноманітних технологій виживання, культур, релігій, викликала явище етногенезу, обміну інформацією і продукцією, створила те генетичне і культурне розмаїття, що є необхідною складовою для подальшого існування людства.
  
   Євразійський степ в цілому більш продуктивний і більш вологий в західній його частині. Тому на протязі відомої нам історії спостерігався цілком визначений західний вектор міграції кочовиків, що супроводжувався конфліктами і війнами. За скіфами, що жили на нинішніх українських землях більш як тисячоліття, прийшли сармати (вторгнення 280 - 260 роки до н. е.), потім хунну вирвались в Великий степ з Внутрішньої Азії, проклавши дорогу через хребет Тарбагатай, що до того часу стримував це переповнене кип'яче джерело кочових народів. Дорогою вони підгребли тюркські, східно-сарматські і угорські народи, і вже в вигляді нового етносу - гунів, прокотилися Європою. Цей потужний популяційний тиск спричинив Велике переселення народів, що привело до краху Римської імперії і початку історії нової середньовічної Європи. Щодо печенігів, які в кінці 9 століття перейшли Волгу і поступово заполонили Європейську частину степу аж до гирла Дунаю, то існують історичні данні, що цей рух був пов'язаний власне з прогресуючим пересиханням степу між Каспієм і Аралом, де кочували печеніги. На початку XI ст. знову-таки зі сходу прийшли половці (кипчаки). Судячи з усього, в цьому випадку причиною вторгнення також стало перенаселення, бо половців вистачило, щоб зайняли територію від Іртиша до низов'я Дунаю. Більше того, на північних ареалах свого розповсюдження половці були вимушені вести напівосілий спосіб життя з заготівлею кормів на зиму і зимівниками для худоби. Заразом половці "вдавили" плем'я торків в Русь, де вони поступово злились з південно-руським етносом і стали важливим чинником етногенезу українців. Власне, перенаселення, пов'язане з посухами на території Монголії в XII столітті стало причиною руху монголів на захід. Половці пізніше "вписалися" в Золоту Орду і започаткували етногенез багатьох тюркських народів.
   Демографічний фактор став основним в створенні умов і передумов творення українського етносу. Мова йде про "темні віки", що не залишили документальних свідчень стосовно тих районів, де утворювалось українство - на протязі від монгольської навали (1240 рік) до кінця XV століття, коли почалися агресивні набіги з боку кримського ханства. Після того, як монгольська навала "підгребла" більшість кочових половців, в Дикому полі настала відносна пустка. Першу спробу створити незалежну від Золотої Орди державу в північному причорномор'ї робив беклярбек Ногай, починаючи з 1270 року, але близько 1300 року він був розбитий ханом Золотої Орди, Токтою. Невдовзі в Криму і степах Таврії людська популяція була відкинута приблизно на століття назад, в результаті страшної для Євразії події - в 1320 році в пустелі Гобі почалася епідемія чуми - чорної смерті, яка докотилася до Криму 1346 року і викосила близько 100 тисяч людей. На північну Русь чума прийшла довгим шляхом через Європу, спочатку до Пскова аж в 1352 році, що ще раз підтверджує відсутність зв'язків Русі і Криму в цей період. В наступному 1353 році вона охопила Москву, і почала опускатись вниз на Смоленськ, Сіверщину, Київщину і, як пишуть, "нарешті спустившись на південь, щезла в Дикому полі". А щезнути вона могла тільки при одній умові - відсутності, або недостатньо високій густоті населення. Таким чином, спочатку монгольська навала, а потім епідемія чуми створили умови для формування українського етносу практично "з нуля", на безмежних незаселених землях, на протязі більш як двох століть. І там відбулися контакти русів з кочовиками, що надало відповідної специфіки процесу цього формування. Початок агресивних набігів кримських татар і кочових ногайців в кінці XV століття напевно був пов'язаний з перенаселенням в Кримському ханстві, особливо серед ногайців, так що грабіжницькі набіги стали формою вдосконалення технології виживання. (Така форма відносин між землеробами і кочовиками прослідковується на протязі усієї історії. Згідно досліджень М.М. Крадіна, в доступній історїї спостерігається висока кореляція в часі між грабіжницькими набігами кочовиків і кліматичними стресами, які завдають збитків їхнім харчовим ресурсам). Разом з тим необхідно підкреслити, що коли технологія виживання за рахунок набігів стає соціальною нормою, то вона вже функціонує сама по собі, незалежно від наявності демографічного тиску (явище інерції ментальності, організації і технології). Це підтверджується перш за все дуже довгою і добре документованою історією стосунків Китаю з сусідніми кочовими племенами (такими як сяньбі, хунну, уйгури, монголи та ряд інших). Такий спосіб життя кочовиків формує агресивно-паразитичний вектор розвитку, який врешті-решт стає згубним для кочового народу.
   Перенаселення Полісся, Сіверщини, верхньої наддніпрянщини обмеженість земельних ресурсів, відсутність епідемій і геноцидів, а також плодовитість жінок, споводували демографічний тиск, спрямований на південь, в Дике поле, на схід в Слобожанщину, на південний захід, в Брацлавщину. Цей тиск призвів до дуже швидкої в історичному масштабі колонізації нових земель, навіть не зважаючи на те, що значна кількість населення (за різними оцінками, від 1-го до 3-х мільйонів) була захоплена під час набігів кримських татар, вивезена до Криму і значною мірою далі, в Туреччину. (Між іншим, асиміляція тої частини полонених, що залишилася в Криму, призвела до значних змін генофонду кримських татар - вони стали приблизно наполовину українцями в генетичному сенсі. Зокрема, це досить помітно навіть в зовнішніх рисах більшості кримських татар, серед яких залишилось відносно мало облич яскраво вираженого східного типу). В свою чергу, продуктивність нових освоєних земель споводувала новий демографічний імпульс і українство поширилось не тільки в межах нинішньої території України, а й далі на схід, в регіони родючих земель, на службу до царя, в москалі, на вільні землі неісходимої Російської імперії аж до Далекого сходу. Демографічний вибух, що стався в імперії після відміни кріпосного права в 1861 році створив відповідний демографічний тиск, що привів до селянських повстань 1902 року, став одною з причин революції 1905 року, масової міграції селян в період аграрної реформи П. Столипіна. Так само на Західній Україні, як і взагалі по всій Європі формувалася хвиля переселення в Новий світ - в Америку. (Надлишок робочої сили на Україні в 1890-х роках перевищував 60% від усього населення. В 1914 році на Далекому Сході імперії вже проживало близько 2 млн. українців - вдвічі більше ніж росіян).
   Необхідно підкреслити одну важливу деталь, пов'язану з міграціями населення. Якщо дозволяють умови, переселенці шукають місця нового проживання в відповідності до традиційних, добре знаних природних умов і технологій. Іноді їм вдається пристосувати свої технології до нових природно-кліматичних умов. Наприклад переселенці з району Вітки і Стародуба - старовіри, що були депортовані російською владою в період з 1735 по 1795 р. в Забайкалля, так звані, сімейсьскі, змогли принести і адаптувати на нових землях високу землеробську культуру Сіверщини. Вони створили потужний осередок землеробства там, де буряти споконвіку займались тваринництвом, і землеробський характер їх побуту, тяглість традицій допомогли зберегти свою етнічну ідентичність і культуру. (Щоправда, по цій культурі наче катком прокотився більшовизм, що знищив всі до одної старообрядницькі общини і храми). Але, коли традиції і технології перенести в нові умови неможливо, то культура переселенців втрачається, а разом з нею втрачається етнічна ідентичність, народ навіть високої культури асимілює в середовищі автохтонного народу, що має технології і традиції, які відповідають даним природно-кліматичним особливостям. Таким чином щезли переселенці-скандинави в Гренландії, де внаслідок похолодання стало неможливим землеробство і скотарство, так само не змогли закріпитись і розширитись переселенці-росіяни в північних регіонах Азії (серед них, так звані, затундрені селяни, індігірщики, походчани, якутяни і багато інших). В той же час помори, які змогли пристосуватись до специфічних умов півночі, фактично являються представниками нового етносу, бо вони суттєво відрізняються від росіян середньої полоси культурою, ментальністю і мовою. (Характерно, що намагання поморів акцентувати свою окремішність розцінюється владою як прояв "поморського націоналізму" і переслідується).
   Зміна характеру матеріальної культури поступово приводить до відповідних змін культури духовної, причому ментальність у цьому процесі відіграє роль інерційного фактора. Людина, що ментально сформувалась, як кочовик або хлібороб, ментально залишиться кочовиком або хліборобом, незважаючи на нові обставини життя, що змушують її змінити характер діяльності. Зміна ментальності почнеться лише в наступному поколінні. І цей процес перебудови, якщо він не підсилений якимсь соціальним потрясінням, може тривати дуже довго. В цьому явищі проявляє себе ефект, так званої, історичної етнокультурної пам'яті - духовних традицій і міфології далеких предків, що продовжують жити в сьогоденні, як історичне відлуння, але за певних обставин це відлуння може створювати резонанс в душах сучасників і вдихати життя в тіні забутих предків. Наведу одну цитату, яка наочно ілюструє інерційність ментальності: "Наследие крепостничества - долгосрочный, растянутый во времени социальный фон. Спустя десятилетия после освобождения крестьян его следы очевидны в экономической жизни, быте, политике. И сегодня, сопоставляя карту итогов выборов 1993 года, выделяя регионы поддержки рыночных реформ, с удивлением обнаруживаешь бросающиеся в глаза совпадения с картой расселения, не знавшего крепостничества черносошного крестьянства". (Є.Т. Гайдар, Государство и эволюция. 1994 р.). Після 130 років волі рабська душа продовжує пам'ятати тверду руку "господаря", мріє про нового Сталіна і соціальну захищеність замість волі.
   Зниження демографічного тиску може відбуватись не тільки за рахунок міграцій, але також як результат відповідної державної політики "розширення життєвого простору", або - колонізації. Як російська, так і польська історіографія акцентує цивілізаторську, культрегерську ("культурний плуг") функцію метрополій щодо України, ігноруючи при цьому колонізаторську - встановлення нових, не властивих Україні форм суспільних відношень, національний, мовний і релігійний тиск, не говорячи вже про пряму експлуатацію населення. Основний механізм колонізації полягав в поступовому перетворенні української еліти в польську шляхту (чи російське дворянство), а посполитого населення - в рабів. Оце й був культурний ідеал. (Поляки до цього часу люблять розповідати, що польським шляхетським вольностям заздрила уся Європа, але не люблять говорити, якою ціною досягалися ті вольності). В своїй основній масі, як поляки, так і росіяни розглядають українські землі, як свої "рідні", відповідно українців - трохи нижчим різновидом "свого" народу, а всі проблеми, що виникали на цих землях - внутрішніми проблемами Польщі чи Росії. А значить мова про колонізацію є недоречна. (Типовий приклад - повстання Хмельницького традиційна польська історіографія трактує як внутрішній конфлікт одного народу, а Конотопська битва і зараз розглядається в Росії, як епізод російсько-польської війни, бо аж ніяк не могло бути війни з Україною - "своїм" народом). Разом з тим, ще в роботі Петра Грабовського (Piotr Grabowski), що вийшла в 1596 році під характерною назвою Polska ni?na albo osada polska (Нижня Польща або польські поселення) і яка напевно відображала настрої певної частини польської людності, прямо йде мова про план майбутньої колонізації, так званого, Низу - південних, земель Русі, де вже на той час існувала первісна Україна. (Термін osada мав також значення сучасного слова колонія, але Грабовський вживає також однозначний латинський термін Coloniae. Втім, сучасні польські історики в більшості визнають колоніальний характер польського панування на Україні, чого не скажеш про представників Росії). Що стосується Росії, то тут все набагато простіше - тотожність назв: Київська Русь, Володимиро-Суздальська Русь, Московська Русь, Київ - "мать городов русских" - не залишають жодних сумнівів щодо "прав" на південноруські землі. Земля стає найбільшою цінністю, по мірі зменшення кількості вільної землі. Європа, де починаючи з Середньовіччя демографічна проблема стояла дуже гостро, перебувала в постійних конфліктах, коли за землю готові були платити будь-які людські жертви - людина ніщо порівняно з землею, бо людина відтворюється, а земля залишається незмінною в віках.
   Потужний феномен взаємодії українського і польського етносів відбувався також зовсім недавно, в кінці XIX століття. Цей феномен демонструє взаємодію процесів, що проходять в різних вимірах - популяційному, організаційному і ментальному. Мова йде про так звані, "польські" губернії України - Волинську, Подільську і Київську (крім міста Києва), які увійшли до складу Російської імперії після анексії частини Речі Посполитої в кінці XVIII ст. Населення цих губерній складало близько 3,4 млн. на 1800 рік з них на долю шляхти приходилось 240 тисяч, або близько 7% популяції, яка на той час була виключно польська (згідно її самоідентифікації, а не походженню). В подальшому ця величина продовжувала неухильно зростати і незабаром перевищила 10%. (Я користуюсь даними з ґрунтовних робіт Даніеля Бовуа, присвячених історії цього регіону часів Російської імперії). Згідно оцінок Н. Яковенко, доля шляхти на 1640 рік складала всього 2 - 2, 7% в цьому ж регіоні. Таке відносно швидке зростання шляхетської популяції на Україні пояснюється просто - досить відмінними соціальними умовами, в яких перебувало українське селянство і шляхта. (Не треба також відкидати фактор наявності селян-втікачів на лівобережжя і на землі Січі). Так звана "шляхетська демократія" Польщі визнавала шляхетські права лише за походженням, незалежно від майнового стану і не мала механізму інкорпорації збіднілої шляхти до класу (стану) селян. Значна частина бідної шляхти брала наділи землі у багатих землевласників і виплачували їм так званий, чинш, тобто певну форму орендної плати, досить невеликої. Ця група шляхти мала назву, чиншова шляхта, або чиншовики. (Були також інші групи шляхти, що володіли невеликими земельними ділянками). Це був досить унікальний варіант суспільної організації еліти, що не супроводжувався підвищенням внутрішнього тиску саме завдяки відповідній, демократичній ментальності шляхти. (Саме цей фактор не враховує структурно-демографічна теорія). Ситуація радикально змінилася після анексії цих земель до складу Російської імперії, де статус дворянина автоматично наділяв його функцією слуги (чи навіть раба) царя в обмін на право володіння землею і селянами-кріпаками.
   Все це стало причиною "головної болі" для імперського уряду, який не знав що робити з такою кількістю нових "дворян", що з'явились в імперії. Тож майже відразу розроблялись плани "упорядкування" станів, перш за все класичними імперськими методами, типу масового переселення людей на широкі простори Зауралля. (Окрім Платона Зубова особливо відзначився в цьому сенсі "піїт сонцеликої Феліції", Гаврило Державін, який складав плани переселення не тільки польської шляхти, але і євреїв, які влилися в імперію разом з поляками). Дякувати богу, досвід переселення народів на той час у імперії вже був. Звичайно, планувати простіше ніж реалізовувати план, бо на відміну від ногайців чи черкесів, шляхта була "розмазана" в суспільстві і потрібно було спочатку скласти списки, тобто провести велику бюрократичну роботу по сепарації, і власне ця робота, що тривала більш як півстоліття, при цьому супроводжувалась двома повстаннями шляхти (1831 і 1863 року) і потонула в масах паперів, указів, обговорень і постанов, позбавила шляхту від небезпеки стати жертвою більш радикальних дій, хоча частково переселення все ж відбувалися. Разом з тим, під час виконання програми Верифікації шляхти (1832 - 1852 р.) було позбавлено шляхетства 340 тис. осіб, які в 1866 році були зрівняні з селянами і більшість з них поступово українізувалось в селянському середовищі, а також внаслідок загального тиску на всі прояви польськості, перш за все на католицизм і освіту на польській мові. На жаль, більшість чиншової шляхти проігнорувала верифікацію, що стало причиною подальшої трагедії.
   Оскільки чиншова шляхта не була прирівняна до селян, то під час селянської реформи 1861 року про них, так би мовити, "забули", і вони не отримали наділів землі. З настанням капіталістичних відносин багаті землевласники почали виганяти чиншовиків зі своїх земель, бо виникали більш прибуткові форми їх використання. В черговий раз матеріальний інтерес взяв верх над національно-культурними зв'язками - нові часи почали породжувати нову ментальність. Особливо гостра ситуація виникала в випадках переходу прав власності на землю до російських поміщиків, що стимулювалось і підтримувалось центральною владою. Це була трагедія великої соціальної групи населення - чиншовиків просто виганяли на вулицю без засобів до існування. Вони розчинилися в масі селянства і також були поступово українізовані. Українська шляхта свого часу пройшла стадію поголовної полонізації, а в цей раз пішов зворотний процес, наслідки якого відчутно себе проявляють в значній кількості типово польських прізвищ в українському середовищі. Втім, за підрахунками Временной комиссии для разбора древних актов, у 1860-х роках на Правобережжі біля 90% шляхти була українського походження. (Для порівняння наведу оцінки З. Когутом кількості шляхти в Гетьманщині, де на той час проживало трохи більше мільйона чоловічого населення, з яких 45% були козаки: "За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 -- середній прошарок; решта -- 1300--1500 -- складалася з дрібних урядовців та землевласників". Як бачимо, порівняно з Польщею ситуація щодо кількості шляхти неспівставна).
  
   В Житомирській області, де існував компактний осередок польського населення з центром у місті Довбиш, в 1925 році був створений Польський національний район, названий, Мархлевщина (Marchlewszczyzna). Звісно, при радянській владі це не могло закінчитися добром - у 1936 році процес "коренізації" був успішно завершений масовим виселенням поляків до Казахстану. В 1937-38 роках пройшла друга, більш страшна антипольська хвиля, яку можна назвати геноцидом поляків - під приводом боротьби з неіснуючою польською військовою організацією (POW), органи НКВД в СРСР, в основному на Україні, фізично знищили 111091 поляків. Після Другої світової війни з УРСР до Польщі було репатрійовано 810,4 тис. поляків, що практично завершило розділення українського і польського народів. (Відповідні процеси відбувалися також в релігійній сфері).
   Польська національна культура (втім, як і українська) в Російській імперії згідно з імперськими установками підлягала знищенню, що й виконувалось з послідовністю асфальтового катка. Польська ментальність ще зберігає складову, що має назву Kresy Wschodnie - території України, Білорусі і Литви, що входили до складу Речі Посполитої. Ця ностальгічна ментальність має глибоке історичне коріння, пов'язане з давніми часами, мужніми характерами, козацтвом, просторими щедрими землями, Диким полем, волею, що не в останню чергу вплинула на формування "шляхетської демократії", з знаменитими маєтками Правобережжя, які належали польським магнатам, з усім тим польським "сарматським" духом, що дійшов до наших часів у творах Сенкевича, в романтичних поезіях Словацького і цілої плеяди представників української школи польського романтизму, навіть в варениках, заправлених смаженим салом з цибулею, що в Польщі вважаються "кресовою" стравою. Близько 52% поляків в 2007 р. відносили Креси разом з Вільном (Вільнюсом) і Львовом до споконвічно польських земель.
  
   Як бачимо, специфічні історичні умови, пов'язані в тому числі з популяційним виміром, дали можливість зародитися українській ментальності свободи, що поширювалася на всіх членів суспільства. В сусідній Польщі ця ментальність обмежувалася вже тільки середовищем шляхти - шляхетські вольності - основна риса польської державності. (Втім, то були вольності досить відносні - практична відсутність державної центральної адміністрації стала причиною посилення влади магнатів, які створювали фактично міні-держави з відповідними адміністративними органами і власним військом, а маєток магната являв собою міні-столицю, де вирішувались усі поточні справи на його володіннях). Так само ми бачимо, як різні форми свободи і самоврядування переважають на російських імперських землях, наближених до України - на Слобожанщині, в козацьких регіонах, в середовищах так званих однодворців - воєнізованих землевласників, зокрема, дуже характерною є еволюція однодворців від фактично, козаків, за формою соціальної організації, до селян, якими вони стали після 1866 року. Тобто хвиля свободи, центром утворення якої була Україна, поширювалась в соціумі далеко за межі України, змінювала ментальність і адаптувалась до місцевих умов. Звісно, поляки стверджуватимуть, що польська шляхетська демократія - це виключно заслуга самих поляків, але потрібно звернути увагу, що вона існувала аномально довго, і не перейшла в форму абсолютистської монархії, як це відбулося по всій західній Європі. Рокоши, що час від часу спалахували на території Речі Посполитої, і основною рушійною силою яких ставали власне шляхетські низи, були проявом незалежного шляхетського духу, що так відповідає вільному духу козаччини. Без сумніву, козацькі вольності справляли враження на польських рокошан-конфедератів, бо вони підтримували жваві зв'язки з козаками, і самі запроваджували адміністрацію, побудовану по козацькому зразку. До того ж, якщо прийняти до уваги масштаб володінь польських магнатів на землях України, в тому числі магнатів русинського походження, їх вагу в державі, наявність у них власних військ, абсолютної їх незалежності від будь-кого і небажання ставати залежними, то не залишається сумнівів щодо ролі українського фактора в існуванні аж надто довготривалих вольностей. В той час, коли більшість європейських країн вже формували централізовані держави нового типу, в Речі Посполитій аж до прийняття Конституції 3 травня 1791 року діяло liberum veto - право скасовувати рішення сейму одним голосом, а також присяга короля щодо шанування шляхетських привілеїв і вольностей.
   Характерна для українців ментальність свободи, демонструє дещо інший метод вирішення демографічних проблем - шляхом міграцій. Після ліквідації автономії Гетьманщини, козаки, що складали 45% населення, отримали довічне і спадкове право власності на їх земельні ділянки, згідно указу Миколи І від 25 червня 1832 року. (Крім того, цей указ зберігав ряд традиційних для козаків місцевих привілеїв, зокрема, право продажу спиртних напоїв). Висока народжуваність, відсутність голоду і воєн дуже скоро привели до зростання демографічного тиску в стані козаків. Поділ земельних ділянок між нащадками мав цілком визначену межу, за якою наступало обезземелення. (На 1839 рік було зареєстровано 105 тисяч безземельних козаків з загальної кількості 534 тисячі). Це викликало інтенсивні міграції козацтва в менш залюднені частини імперії - в Новоросію, на Дон, Кубань, Крим або зміну форм зайнятості. (До речі, на ті ж землі втекло близько 35 тисяч селян відразу після введення кріпосного права в 1783 році і на цьому процес втечі не припинився). Козацтво складало більш динамічну і мобільну частину суспільства, здатну до швидкого реформування, високої активності і мобілізаційної спроможності, що продемонстрували зокрема події 1812 і 1831 років, коли в короткий час були створені боєздатні козацькі полки без залучення імперських коштів. В той же час козацтво, хоч і перетворюючись в селянство, являло собою ту соціальну групу, що пам'ятала традиції козацької вольності і зберігала українську ментальність.
   Після промислової революції, а тим більше в наші часи, демографічні проблеми залишились актуальними тільки для країн третього світу. (Реально, ці проблеми завжди мали аграрно-демографічний характер, тобто були пов'язані з нестачею землі - єдиним джерелом існування людини в аграрних системах). Причина полягає не тільки в інтенсифікації агротехніки, але головним чином, в виникненні єдиного світового ринку товарів і світового розподілу праці. (Сінгапур має густоту населення 7,4 тисячі на кв. км., в 100 разів більшу ніж на Україні, і в 17 раз більший ВВП на душу населення). Разом з тим, наявність досить великої кількості орної землі, можливість жити на землі, маючи приватне господарство, формує зовсім іншу ментальність і іншу якість життя, про що йтиметься нижче.
   В цілому ми бачимо, що розум людини здатен запобігати наближенню суспільства до тих границь, за якими починають діяти невблаганні закони природи. Разом з тим, ці границі нікуди не поділися, вони нависають над суспільством, і вся ідеально налагоджена високо технологічна, але внаслідок цього - дуже вразлива машина за певних обставин може зупинитися, і тоді зненацька настане ситуація середини XIX століття з відповідними наслідками для населення. Такі обставини можуть скластися на нашій маленькій і тісній планеті в варіанті глобального катаклізму чи зіткнення цивілізацій, як це пророкують деякі філософи. Втім, по своїй суті це може бути не зіткнення цивілізацій, а звичайний демографічний тиск, що приведе до міграцій, які можуть набрати войовничого відтінку з подальшою дестабілізацією і катастрофічними наслідками для найбільш цивілізованих регіонів. І Україна в такому випадку не зможе залишитися в стороні. Тобто треба чітко усвідомлювати, що занепокоєння викликає не іслам, (який може співіснувати з демократією не гірше християнства), а дуже високі темпи зростання кількості населення в країнах ісламу. В цьому полягає більш фундаментальна причина явища, що трактується як зіткнення цивілізацій. Якщо розум і раціональність не візьмуть верх над релігійним фундаменталізмом і популізмом, якщо не відбудеться органічного включення ісламського світу в єдину світову систему відносин, і при цьому буде досягнута певна межа густоти населення, почнуться агресивні дії спочатку всередині ісламського світу (за "чистоту віри"), а потім іслам стане формальним приводом до агресії в неісламський світ, подібно до того, як це було в часи Хрестових походів. Якщо ця агресія виникне, то вона відбуватиметься вже в нових формах. Але це зовсім інше питання.
  
   Нарешті ми можемо трохи наблизитися до відповіді на питання, яке мав на увазі Кант, коли писав про криве дерево (людину), з якого важко вистругати пряму палку. Існує універсальний інструмент "обробки людей" - соціальна практика, яку створює суспільство на протязі довгого історичного часу і яка реалізує в собі синтез усіх вимірів - природничого, технологічного, організаційного, демографічного і ментального - синтез усього доброго і усього злого, чого домоглася людина створити в даних природних умовах, при даному типі суспільної організації і даному історичному досвіді. Розумна практика може приборкувати інстинкти і направляти їх в конструктивне русло, власне на це спрямовані релігійні вчення, ідеології і політичні доктрини. Розумна практика може створити народ достойний і працьовитий, що стає взірцем для інших народів. Інша практика може експлуатувати інстинкти, створювати народ-завойовник, народ-паразит, або ж перетворювати власний народ в худобу, що розмовляє. Процес утворення етносу чи нації якраз являє собою процес формування певної соціальної практики. Виникнення українства і української нації являють собою унікальний приклад такого процесу.
  

Частина друга

Ментальність свободи

Розділ 2.1. Порубіжжя.

  
   Рабів до раю не пускають.
  
   Системно розглядаючи історичні процеси треба враховувати їх багатовимірність. Це значить, що в інтерпретації явища повинні бути враховані і узгоджені, по можливості, всі його виміри. Особливо це стосується ситуацій, коли історія не знає жодних документів, спогадів чи переказів, і явище виникає наче нізвідки, раптом, в готовому вигляді. Саме таку ситуацію ми маємо по відношенню до козацтва, а разом з ним - до виникнення українства, як певного вектору етногенезу, трансформації русинів. Нема сумнівів у тому, що козацтво стало результатом довгого процесу, що почався відразу після нашестя монголів, тобто з середини XIII століття і набув більш менш завершених форм в кінці XVI століття, тобто на протязі трьох століть відбувалися приховані від нас процеси, в яких ми можемо бачити початкову і кінцеву стадію. Чи може нас задовольнити знання лише кінцевої стадії, що стала наче новою точкою відліку часу? Справа в тому, що ментальний вимір людини формується виключно минулим, навіть далеким минулим того народу, з яким ця людина себе ототожнює. Тому ми повинні більше взнати про минуле, про те - звідки взявся той імпульс волі, що створив українську націю і ще не згас до сьогодення. А цей імпульс був проявом характеру народу, що формувався власне в ті "темні" віки.
  
   Порубіжжя Русі і Дикого Поля традиційно розглядається, як зона виникнення козацтва, що справедливо, бо власне з ним пов'язана специфіка виникнення українства. На цю тему написані "гори" робіт. (Короткий їх огляд можна знайти, наприклад, в роботі Віталія Щербака, Українське козацтво: формування соціального стану, 2000 рік). Спектр поглядів на козацтво, особливо в більш старі часи, варіює в діапазоні від лицарів до бандитів, а щодо їх походження - від славних потомків киян або уходників, до всякого наброду або ж залишків татар. Оцінка їх соціальної ролі так само варіює від рівня творців української нації, до руйнівної антидержавної сили, що стояла на перешкоді "польському культурному плугу", або ж прирівнювалась до ролі "диких кочовиків". Ясно, що давалась взнаки не тільки неповна інформованість або дещо однобокий підхід, але й власна позиція автора, перш за все в відношенні до державності і державотворення. Може чи не найпершими подивилися на це питання з більш широких позицій В.Б. Антонович і М.О. Максимович, які розглядали утворення козацтва, як результат процесу народної колонізації порубіжного степу. Не дивно що погляди "хлопомана" і козацького нащадка суттєво відрізнялись від поглядів родовитого польського шляхтича, співця "культурного плуга", О. Яблоновського чи "співця імперії" С.М. Соловйова. "Еще дальше пошли в своих определениях малороссийских козаков последователи Соловьева: они называли козаков ни больше ни меньше, как шайкой разбойников, дикими мамелюками, бродягами, развращенными членами общества, противообщественным элементом". (Д. Яворницький) В радянські часи, коли домінувала марксистська догма, історики усіма силами почали вишукувати наявність феодальних відношень там, де не було навіть їх запаху - в бездержавних утвореннях.
   Очевидно, що козацтво не могло виникнути, а тим більше досить довго існувати, як окремий привілейований стан, подібно польській шляхті чи російському дворянству, бо для цього потрібна хоча б якась центральна влада, що надає привілеї, а також правова система, яка ці привілеї фіксує і підтримує. Все це можливо тільки при наявності держави, про яку не могла йти мова на вільних землях порубіжжя. Тобто для постійного відтворення і поповнення лав козацтва мало бути постійне джерело, яким могло бути тільки селянство. Селяни-землероби, що ставали козаками і козаки, що по досягненню певного віку чи з будь-яких інших причин ставали селянами, створювали ту єдність козацтва і селянства, що можна говорити про єдиний козацько-селянський характер суспільних відносин, тим більше, що більшість козаків (близько 90% на землях Війська запорізького Низового) були одночасно землеробами. "Если бы козак бежал в степь только ради личной свободы, то на него не простирало бы так жадно своих взоров все - и крестьянское, и мещанское, и духовное население юго-западной Руси; если бы он бежал в степь ради одной добычи, ради грабежа и разбоя, то его не украсила бы народно-творческая фантазия всеми цветами поэзии". (Д. Яворницький). (Козацтво, як окремий стан остаточно сформувалось тільки в XVIII столітті). Таким чином, від часу монгольської навали відбувався певний досить довгий еволюційний процес творення цього нового типу суспільства, яке власне і започаткувало українську націю. І цей процес варто розглядати як єдиний і безперервний з досить давніх домонгольських часів, бо в ньому задіяні також складові етногенезу. Монгольська навала, зруйнувавши традиційні для Русі форми державності, різко змінила характер цього процесу, тим не менше руська його основа нікуди не могла щезнути.
  
   Отже, як вже згадувалось, половці в XI столітті поступово захопили всі степи біля Русі і "вдавили" торків (огузів) в Русь. (Щодо назв кочовиків, варто зробити спеціальне зауваження. Як правило, самоназва кочовика не пов'язана з етносом в цілому, а є назвою роду, з якого походить кочовик, а сама назва роду походить від імені далекого, може й міфічного предка. А тому торки, огузи, черкаси, ковуї чи берендеї можуть бути представниками різних родів одного етносу). Але ще до половців князь Святослав (Ольгович) прийняв частину торків до себе на службу і сам багато чому навчився від торків (включно з зовнішнім виглядом). Ті ж самі торки в часи Ярослава Мудрого (близько 1030 року) почали селитися на північному березі річки Рось, створюючи Пороську оборонну лінію захисту, в першу чергу, від печенігів. Таким чином, ще до приходу половців між Руссю і торками були дружні, союзницькі контакти. Але після приходу половців, та група торків, що продовжувала кочувати, також була притиснута до Русі, що призвело до походу русів проти торків в 1060 році, після чого частина торків пішла в низов'я Дунаю, а інша частина, домовившись з князями, поселилася в пограниччі степової зони, в основному - в Пороссі, для захисту Київщини. Таким чином, торки мимоволі стали союзниками Русі і попали від неї в залежність. Торкам були передані землі, зокрема все Поросся на південь від Києва - прекрасні луги між ріками Стугна і Рось, де у торків виникла неофіційна "столиця" - Торчеськ (тепер в тих місцях на Росі залишились села Торчиця і Торчицький Степок), далі виникла лінія поселення торків, що оточувала Русь з півдня, сходу і заходу.
  
   В ті часи було розповсюджене (по всій Європі) так зване, ленне володіння землею, тобто під умовою виконання спадкової військової служби. По іншому його називали, плата кров'ю, бо господар мав шанс втратити життя за свій наділ землі. Щоправда, пізніше європейські феодали переважно платили кров'ю своїх підданих. На сході в нинішній Донецькій області залишилось поселення Торець в Слов'янському районі, два поселення з назвою Торецьке в Добропільському і Костянтинівському районах, два поселення з назвою Торське в Костянтинівському і Краснопільському районах. Там таки, неподалік Слов'янська, є ріки Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець. В Вінницькій області залишилось поселення, Торків, в Львівській, на кордоні з Волинською - Торки, і нарешті, Торчин - один, поблизу Луцька, другий в Вінницькій і ще два - в Житомирській області. Ясно, що топонімічні дані не дають уявлення про масштаб впливу торків на Русі, але характеризують географічний діапазон їх присутності. Нема сумніву, що торки поступово переходили на осілий спосіб життя, асимілювались і ставали одним з чинників етногенезу українців. Вони також входили в васальний союз тюркських племен, що мав назву чорні клобуки. Ця ситуація, взагалі, типова для середньовіччя. Так, наприклад, литовський князь Вітовт (Vytautas Didysis) під час походу на Золоту Орду в кінці XIV століття винайняв на службу караїмів (вихідців з Хозарського Каганату, іудеїв по вірі) і привіз 380 сімей в Троки (Тракай), де знаходився його замок. Як це не дивно, але вони до цього часу не асимілювали (щоправда, не дуже й розмножились) і навіть мають свою церкву - кенесу в Вільнюсі на вул. імені князя Любарта (між іншим, добре нам відомого по його присутності в Луцьку). Наявність караїмської крові відчувається в зовнішньому вигляді багатьох "щирих" литовців. Широко відомі контакти Володимиро-Суздальської Русі, а потім Московської держави з Золотою Ордою, особливо, коли вона почала розпадатись, і тим впливом, який вона мала на русько-московський етногенез.
  
   Отже, на момент приходу монголів на південному пограниччі Русі існувала етнічна група кочовиків, які напевно на той час стали напівосілими, але з глибокими кочовими традиціями і відповідною ментальністю. І ще один важливий момент для майбутнього - компактні кочові угрупування організуються по принципу військової демократії, тобто рішення приймаються чоловіками, що мають право голосу, згідно демократичних процедур, причому адміністративний (родово-племінний чи територіальний) поділ співпадає з військовим. Така організація відповідає фундаментальним засадам кочової ментальності - в ситуаціях виклику народ дуже швидко перетворюється в армію. Принцип народ-армія поширюється на кожного, хто має право голосу і таким чином відбувається узгодження права і відповідальності.
   Монголи з'явились на південних кордонах північно-східної Русі взимку 1237 року (21 грудня була взята Рязань). На землі Сіверщини (Чернігівське князівство) монголи вперше дісталися весною 1238 року по дорозі від Новгорода і зруйнували місто Вщиж (на півночі нинішньої Брянської області), потім повернули на північ і надовго застрягли біля Козельська. З точки зору здорового глузду і простої логіки дії монголів зрозумілі - в районі Козельська починається сухий шлях на південь, яким можна обійти ріки басейну Оки, вийти на верхів'я ріки Оскол, звідки йдуть дві дороги, одна по вододілу Дніпра і Сіверського Донця (Муравський шлях) в степи Таврії і далі в Крим, а друга по вододілу Сіверського Донця і Дону в степи Придоння. Всі ці дороги в травні, коли почала рух орда, вже сухі, і більше того, мають досить рослинності, щоб забезпечити потреби вкрай вичерпаних монгольських коней в свіжих повноцінних харчах. Я так думаю, що ще задовго до походу монгольська розвідка добряче там попрацювала.
   Можливо тим таки Муравським шляхом восени 1239 року монгольське військо дійшло до верхів'я Сіверського Донця, звідти повернуло на захід і по сухому дісталось Чернігова, що був здобутий 18 жовтня. Коли ріки скувало льодом, монголи пішли грабувати і нищити міста Сіверщини. Того ж таки 1239 року вони зробили розвідку стосовно Києва, який запланували взяти наступного року. Виникає питання, чи знали жителі Київщини про можливе майбутнє нашестя? В цьому немає найменшого сумніву, від Чернігова до Києва півтори сотні кілометрів, також можна спуститися по Десні за пару діб. Якщо знали, то як готувались? Дуже просто - тікали. Данило Романович в 1239 році без проблем зайняв Київ, поставив там "на господарстві" боярина Дмитра, а сам поїхав аж до Угорщини (з "невідкладними" справами стосовно династичного шлюбу свого сина Лева). Тут варто процитувати М. Грушевського: "Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї -- на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах". (Історія України-Руси, том 3, розділ 2, збережено оригінальне написання).
   Виникає питання - куди поділися князі на Київщині? Може їх повбивали? Та ні, навіть організатор і керівник оборони Києва, боярин Дмитро, хоч і був поранений, але залишився живий, (як стверджує літописець, йому залишили життя за хоробрість). А звідки набралось так багато князьків на Чернігівщині? Насправді у монголів не було мети знищувати усіх князів. Вони знищували опір і сили опору, а також найбільш впливових лідерів, щоб зламати здатність народу до значних об'єднань, небезпечних для орди. Але вони мали залишити контрольовану місцевою владою країну з досить значним населенням, щоб з неї можна було брати більшу кількість данини. Тобто після розграбування, жорстокого придушення і знищення осередків опору, ліквідації надлишків еліти і її впливової верхівки, військо залишало завойовану територію і йшло далі. (Між іншим, вбивати ремісників було суворо заборонено). Але на Київщині всі більш менш заможні (і не тільки) люди мали майже рік на роздуми після подій на Чернігівщині, щоб прийняти рішення - залишатись чи тікати. На мою думку, вони вибрали рішення тікати і мали вдосталь часу для цього, тим більше, що наслідки битви на річці Калка 1223 року не залишали сумнівів щодо можливостей протистояти монголам.
   А що простий народ? Знову наведемо думку М. Грушевського: "Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму -- чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї -- тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.
   Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила "в грозї", була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде "подъ трубами повити, подъ шеломы възлел?яни", котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок -- для такого переходу не було причин у української людности).
   Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім поясї України -- в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.
   Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори". (Там само, том 3, розділ 2).
   Чи ліси були єдиною схованкою для людей? Очевидно, що ні. Не менш, а може й більш підходящою схованкою були долини рік, практично непроходимі для кінноти. Плавні, болота, озера, стариці, зарослі кущів, притоки, яри, кручі - все це створювало такі перешкоди і незручності, на подолання яких не могла піти кіннота з обозом, тим більше, що це не мало жодного сенсу. Ріка мала ще одну перевагу - по ній можна було спуститися на плотах чи інших плавзасобах без великих зусиль разом з майном. То ж перша колонізація пограниччя з боку Київської Русі напевно йшла вздовж Дніпра, вниз, до 200 - 300 км. від Києва. Цей "язик", витягнутий на південь від Києва до Чигирина, добре видно на пізніших мапах, що почали з'являтися в XVI столітті, і його наявність не викликає жодних сумнівів. (Аналогічний "язик" існував на Побужжі, вздовж річки Буг, де створився ще один осередок первісних порубіжних земель).
   Перший удар монголів під час київського походу восени 1240 року прийшовся на Поросся, де жили торки. Торчеськ був повністю зруйнований (тепер навіть точно не відомо де він знаходився). Чи сиділи там торки на той час, чи пробували вони чинити спротив монголам? Нормальні люди, а тим більше воїни, якими були торки, схильні реально оцінювати свої можливості. Я так думаю, що певна частина торків (якщо не всі) перегнала всю худобу через Рось на південь в степ, а інша частина могла спуститися вниз по Росі до Дніпра, потім вниз на 30 - 40 км по Дніпру, там стати і зустріти свої табуни в степах на високому правому березі Дніпра. На цьому їхня втеча завершилась, і там напевно виник перший осередок базування утікачів. На це нам вказують Черкаси - місто, яке невдовзі виникло якраз у тому місці, а ще через деякий час стало центром козацтва і українства. Монголи ж, як відомо, пішли наверх, в бік Києва, зруйнувавши дорогою Канів. В степу їм нічого було робити.
  
   Торки і черкаси - то є загадка української історії, яка з часом не тільки не розгадується, але обростає дедалі більшими протиріччями. Якщо знову ж таки звернутися до топоніміки, то неважко переконатися що поселення з назвою Черкаси утворюють пояс поблизу кордону лісостепу і степу, що йде від Башкирії (3 поселення), Оренбурзьку, Пензенську, Липецьку, Курську області Росії, далі йде Київська обл. (Черкас - 2 поселення), Львів (Пустомитівський район), Томашівський район Польщі (недалеко від Червонограда на Львівщині), а далі пішов ще один більш північний "черкаський" пояс - Ковельський район, Гродненська, Мінська, Вітебська (3 поселення) області Білорусі і далі Тульська і Тверська області Росії. Ще є село Черкаське в Слов'янському районі Донецької області на березі річки Сухий Торець і неподалік села Торець. Така кількість "черкаських" назв, та ще й з певною географічною прив'язкою не може бути випадковою. Звісно, існують і "новороби", наприклад поселення Черкаські Тишки, Черкаська Лозова на Харківщині і Черкаське на Дніпропетровщині. До того ж черкаси - стара назва українських козаків в Росії, яка не могла виникнути випадково. Згідно одної з гіпотез, започаткованої М. Карамзіним, черкаси - одна з назв торків і берендеїв. Воскресенський літопис XVI століття відносить до черкасів також чорних клобуків (в описах подій 1152 року). Дійсно, торки, черкаси, огузи, а також берендеї і чорні клобуки теоретично можуть бути назвами різних родів, чи племен одного етносу, як це ведеться серед кочовиків, вірогідно - алтайської сім'ї народів. Але в кінці XIII століття в руських літописах, з'являється етнонім черкеси, що став вживатися замість старого - касоги, хоч черкеси самі себе називали адигами (адиге). Далі - більше, з часом назва, черкеси, вживалась нарівні з назвою, черкаси, а потім і витіснила останню. Таким чином, відбулося перетворення торків на черкесів. Вже В. Татищев вважав, що черкаси тотожні адигам. Але, оскільки наука не стоїть на місці, то вчені почали шукати зв'язки між козаками чи взагалі, українцями і черкесами-адигами, тобто чистими кавказцями. І як це не дивно - знайшли! Більше того, наукова спільнота все більше схиляється не до тюркського (алтайського) впливу на етногенез українців, а до кавказького, в першу чергу конкретно, черкеського (адигського) і аланського (осетинського).
   Почнемо з того, що черкес в літописах має назву касог, отже від касога до козака - кілька невеличких кроків. Історик України О. І. Рігельман ще в XVIII столітті пише про схожість зовнішніх рис, одягу, побуту, обрядів черкесів і українців з низов'я Дніпра. Л. Г. Лопатинський (1842 - 1922) вбачав багато ознак адигського впливу на українську мову, зокрема, закінчення прізвищ -ко, слова ненька, тато, хата, таке важливе слово як чумак, аналог якого на черкеській мові, чамок, означає візника воза, запряженого волами, адигське хуртис - місце, де збираються чоловіки, дало гурт і Хортицю, кош - товариш, дало козацький кош, периох - перешкода, дало порог, гибзе - кобза, і багато інших, а також ряд прізвищ, включаючи прізвище, Шевченко. Дуже велику кількість українських прізвищ адигського походження наводить Г.А. Борисенко (детальніше див. А.А. Максидов. Украинские фамилии адыгского происхождения. http://zihia.narod.ru/ethnic/ukraine.htm). Деякі дослідники запідозрюють можливість більш ранньої експансії адигів на південь Русі, так що південні руси могли мати ще до появи варягів досить таки потужний адигський елемент. Українські антропологи Ф.К. Вовк, та його учні І. Раковський і С. Руденко, а також Д.М. Дяченко, С.П. Сегеда доводять певну антропологічну окремішність українців серед своїх сусідів слов'ян, досить малу диференціацію ознак, тобто високу антропологічну єдність, зв'язок з представниками черняхівської культури, сарматами, аланами і досить незначним монголоїдним впливом.
   Можлива ще одна версія, яка знімає протиріччя - торки, про яких достовірно відомо, що вони існували, насправді були не алтайського, а кавказького, навіть адигського походження. Втім, питання "крові" в контексті даного нарису не є суттєвими, тим більше що існує також версія походження козацтва від бродників.
  
   Суттєвим є те, що після монгольського нашестя якась частина населення осіла в долині Дніпра, напевно, приблизно в районі нинішніх Черкас, причому частина переселенців була представниками напівкочових народів - умовно говорячи, торків (або черкас). Цілком можливо, що деяка частина біженців повернулася до рідних домівок, якщо вони вціліли, і стали підданими Орди, яких баскаки перерахували і примусили платити данину. Треба сказити, що їх становище не погіршилось порівняно з князівським періодом, (а може й покращало, бо вони лише платили данину, будучи індивідуально вільними, а кількість землі на одного хлібороба зросла). Але напевно інша частина вирішила дилему по-іншому і залишилась на нових землях. Варто підкреслити серйозність такого рішення - на підході була зима (Київ взяли 19 листопада). Як вони переживали зиму це вже інше питання, але ясно, що то був не мед. (Я думаю, що люди в ті часи мали певний досвід і переселились в нові місця загодя, щоб до снігу встигнути обжитись, заготовити сіно, збудувати якесь житло і т. д.). Головне, що поступово в долині Дніпра утворилася і закріпилася колонія поселенців, серед яких були і торки, і руси. Як говориться, процес пішов. Звичайно, на заливних долинах Дніпра жити не можна. Але після сходу весняних вод там цілком можливе землеробство і скотарство. Долина Дніпра в районі Черкас має ширину 15 - 18 км, ширина заплави - до 12 км (цей обширний простір пізніше дістав назву Великий Луг), в повінь вода може підніматись до 8 м над рівнем літа (дані по Києву). Правий берег досить крутий, має висоту в деяких місцях до 150 м, порослий лісом, порізаний ярами і балками, ріка тече вздовж правого берега. Наявність лісів забезпечує будівельним матеріалом. Так що вже в 1284 році на пагорбах правого берега стояло місто Черкаси (ясно, що будівництво також тривало певний час).
   Що необхідно підкреслити? В тих місцях утворився сплав людності, якраз такий, що необхідний для виживання - скотарі-воїни - торки чи черкаси, а також землероби (особисто вільні, що важливо) і ремісники з Києва і Київщини. Там були прекрасні луги для худоби, чудова земля для злакових рослин, а в долинах - вологі ґрунти для овочевих культур. Як ми знаємо, скотарі не можуть обходитись без рослинної їжі, без виробів ремесла, а хліборобам необхідні тяглові тварини і ремісники для виготовлення знарядь праці. Воїнський досвід в ті суворі часи також являв собою необхідну складову для можливості виживання спільноти. Що дуже важливо - не було центральної влади (державності), бо була необмежена воля, можливість піти на ще неосвоєні землі, розширювати колонію, а тому державність в таких умовах не виникає. Крім того, там були унікальні рибальські і мисливські угіддя, ідеальні умови для бортництва. Якщо між людьми панує злагода, то в таких умова може існувати рай на землі.
   Але щоб в нових диких місцях створити рай, потрібно докласти дуже багато зусиль, а може й надзусиль, бо попервах то були умови виживання. Саме в умовах виживання дуже швидко змінюється усталена ментальність людини в бік суспільних цінностей - взаємодопомоги, відповідальності, колективізму, примату спільного над особистим, бо успіх спільної справи стає головним фактором виживання окремої особи, (проявляє себе, так званий, кооперативний ефект). Фактично в таких умовах народжується нова людина, якщо вона витримує усі випробування перехідного періоду і не втікає звідти ближче до "цивілізації", тобто відбувається також певний відбір людських характерів, а можливо й генетичний відбір. Люди цього нового типу, піонери і першопрохідники, в усі часи створювали найголовніше - моральні підвалини нових соціальних утворень.
   Повернемось тепер обличчям до Степу, до Дикого поля. А що там діялось? Що стало з половцями в результаті монгольської навали? Думається, половці стали не меншою жертвою монголів, ніж руси, якщо не більшою. Руси використовувались монголами, як данники, а половці, в сучасній термінології, як гарматне м'ясо. Армія монголів зростала за рахунок включення завойованих кочових народів, причому використовувала їх безжалісно. Треба сказати, що ще в двадцятих роках 13 століття половці, а також половці з аланами неодноразово чинили відчутний опір монгольській армії, але остаточно були розбиті в 1223 році на річці Калка (разом з руськими силами) і в 1229 році на Уралі. Існують також записи про повстання половців на початку 1239 року в районі Поволжя. Близько 70 тисяч половців пішли в Угорщину, але основна маса залишилась в степах півдня Європи, увійшла до складу Золотої Орди і звісно, хоча б частково була рекрутована до війська монголів. Власне, після того, як армія кочовиків дійшла до суцільного регіону осілих народів, вона перестала зростати, бо втратила можливість подальшої рекрутизації населення, почала зменшуватись і закінчила свій переможний наступ.
   Зазвичай кочовики живуть сімейно-родинними групами, або невеликими общинами, до 8 сімей. Наявність небезпеки, або іншої необхідності могла спонукати до об'єднання в орди по принципу родових груп. (На думку С. О. Плетньової, розмір орди міг досягати 40 тисяч людей). Але коли сімейно-родинна група або община йшла далеко на кочів'я в степ, то люди ставали вільні, один на один з природою. Отже, коли в травні 1238 року монгольське військо рушило від Козельська по Муравському шляху на південь, назустріч йому на північ рухались розрізнені і розкидані по степу общини кочовиків-половців. Військо рухалося поволі, бо мало великий обоз з награбованим добром, значна частина якого належала ханові по закону Яси. В якому напрямку рухався обоз сказати важко, бо столиця Золотої Орди, місто Сарай-Бату, було засноване тільки в 1250 році. Скоріше за все військо не хотіло відходити від мети своїх найближчих походів на Сіверщину і Київщину, тобто воно йшло по Муравському шляху на південь. Поволі рухався обоз, а не саме військо. Окремі загони нишпорили вправо і вліво на сотні кілометрів від основного маршруту, вивчаючи обстановку, складаючи карти, "прочісуючи" територію. А в цей час кочові групи половців вже "розповзлись" по степу в межиріччях лівих притоків Дніпра, і напевно значна частина цих груп "просочилась" через монголів і продовжила свій мирний кочовий спосіб життя. На площі лівобережного степу в більш як 100 тисяч квадратних кілометрів не є реальним встановити повний контроль навіть силами монгольського війська. А Правобережжя на той час ще було взагалі поза контролем монголів. Враховуючи те, що монголи без всякого сумніву сприймалися половцями як страшні вороги, можна бути певним, що правобережні половці в межах окремих груп робили все можливе, щоб уникнути включення в структури Золотої Орди. В цьому сенсі спрямованість думок і дій половців, русів і торків були аналогічні - уникнути грабування, знищення, підкорення. Підкорення ніколи не буває тотальним, завжди залишаються вільні групи, які знаходять нішу виживання в найскладніших умовах, адаптуючись до обставин і ситуації. Тож напевно утворилися, а точніше продовжили існування групи вільних, мирних кочовиків в степах на території нинішньої України. Враховуючи, що кочовики не можуть обійтись без зерна, дьогтю і виробів ремесла, а осілі групи - без солі, то ясно, що в такій ситуації з необхідністю виникає натуральний обмін, чи торгівля. На фоні геополітичних подій світового значення не стають меншими і не зникають проблеми сьогодення, підтримки існування, продовження життя.
   Відсутність будь-якої достовірної інформації про ті часи дає волю для історичних реконструкцій, але насправді ця "воля" має бути жорстко обмежена з одного боку, закономірностями, пов'язаними в першу чергу з існуючими на той час технологіями виживання та місткістю середовища, а з іншого боку - простим здоровим глуздом. В українській історіографії популярні дві, можна сказати, міфологеми. Перша стосується ролі уходництва (збиральництва), як основної в формуванні козацтва, а значить - українства, наприклад: "Однак незаперечним є те, що саме уходництво і збиральництво започаткували формування перших воєнізованих угрупувань степової людності. Це були озброєні групи, які об'єднувала спільна мета: одержання здобичі, засобів для існування - і які діяли за принципом захист - напад..." (В. Боєчко, А. Чабан. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва. Укр. іст. журнал, 1999, N 2). Далі, "Ухо?дники, люди різних станів - селяни, міщани, бояри і навіть маґнати, які любили пригоди і ризик та ходили у XIV - XVI століттях на "уходи" в степ на полювання, рибальство, збирання меду. Уходники походили з суміжних зі степом, Черкащини, Канівщини, Київщини, Брацлавщини; йшли навесні на низ Дніпра, а взимку поверталися до своїх осель. З часом залишалися назавжди в степах, головним чином на Пониззі Дніпра, об'єднувалися в організовані ватаги, відбивали награбовану татарами худобу в Україні та "ясир", перетворилися на окрему суспільну верству населення; і їх почали називати козаками". (Цитата з "Енциклопедії українознавства" В. Кубійовича). Я не буду довго зупинятись на словах "йшли навесні на низ Дніпра", бо вийшовши з Києва навесні і подолавши десь під тисячу кілометрів по бездоріжжю, десь в кінці літа до низу Дніпра й доберешся. А там ще треба було відрізнити награбовану худобу від "рідної", перш ніж відбивати. Звичайно, історики мислять масштабно, не те що якийсь селюк, що вирішив трохи відійти від рідного села і половити рибки, там де її більше.
   Якщо звернутись до джерел більш наближених до уходницьких часів, наприклад до записок Михалона Литвина, виданих в 1615 році, то можна знайти навіть таке: "А щаслива і рясна Київщина багата і людьми, тому що на Бористені і на інших ріках, що впадають до нього, є чимало багатолюдних міст, багато сіл, жителі яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати; з них одні ховаються від влади батька, чи від рабства, чи від служби, чи від [покарання за] злочини, чи від боргів, чи від чогось іншого; інших же приваблює до неї, особливо навесні, більш багата нажива і більш рясні місця. І випробувавши радості в її фортецях, вони відтіля вже ніколи не повертаються; а в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негод, вони стають дуже відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів". Текст записок рясніє такого типу "свідоцтвами", що кидають тінь взагалі на достовірність старовинних "першоджерел", якщо вони не є прямими свідоцтвами очевидців або документами юридичного рівня. (Треба зазначити, що старовинні польські джерела стосовно козацтва рясніють непослідовністю, протиріччями і вигадками, бо в більшості писались шляхтичами-урядовцями, що не мали безпосередніх контактів з козацьким життям і навряд чи могли мати. Огляд джерел дається в роботі Дмитра Вирського, "Дискурс про козаків", 2005 р.).
   Зупинимось хоча б на питаннях рибалки (не будемо торкатись бортництва, бо це дуже професіональна і складна річ). Кожен рибалка, не сучасний, а той що займався заготівлею риби, знає, що основне в рибалці - це сіль, дуже багато солі. На п'ять пудів сушеної риби піде близько пуда солі, бо інакше рибу в спеку не вбережеш. А пуд солі в ті часи - це справжнє багатство. Друга проблема - захист риби від мух під час процесу в'ялення, що стає проблемою при значних кількостях риби і потребує спеціальних технологій. (В зв'язку з цим цікаво пригадати знамениту хроніку Йоахима Бєльського від 1597 року, в який він пише, що запорожці сушили рибу без солі. Напевно сам автор не випробував такого методу, бо інакше би переконався, що риба гарантовано пропаде. Пізніший хроніст Павел Пясецкі в 1648 році вказує, що запорожці натирали рибу попелом замість солі. Це треба випробувати, а тому я утримаюсь від коментарів. Варто додати, що сіль являє собою також продукт, життєво необхідний для нормального життя людини). Щодо соління риби в бочках, то для цього потрібне бондарне виробництво і знову ж таки, багато солі. А в кого була сіль в ті часи? В того, хто кожного року їздив до моря, чи до соляних родовищ Донбасу, і повертався назад - у кочовика. По-друге, ви пробували від весни до осені харчуватись однією рибою? Я пробував на протязі двох тижнів. Запам'яталось надовго. Хлібороб не може харчуватись однією рибою, чи одним м'ясом. Якщо уходник вирішував назавжди залишитись на нових землях, а саме цей процес започаткував колонізацію степу і виникнення українства, він мав починати з хліборобства, з освоєння землі. Мисливство-збиральництво, як базова технологія існування суспільства, залишились в далекому минулому. (Щодо цього існує абсолютний критерій, розглянутий вище - демографічна місткість середовища). Вже давно хліборобство складало ту матеріальну основу, на якій будувалося все інше. Зерно може зберігатися необмежено довго в сухих умовах. Зерно відігравало роль валюти землероба. Худоба і сіль - валюта кочовика. Це є ланки, які нерозривно зв'язують обидві цивілізації. Інакше вони не самодостатні. Між іншим, наявність солі породила феномен українського енергетичного продукту, без якого важко собі уявити чумацтво (і не тільки) - сала. Є ще один важливий момент - ментальність хлібороба не може перетворитися в ментальність мисливця-збирача. Око хлібороба не витримає споглядання родючого чорнозему, на якому росте одна трава і бур'ян. Він почне сіяти. Українство зародилось, виросло і продовжує жити на чорноземах України.
   Друга міфологема, від якої віддає душком етноцентризму, пов'язана з трактовкою південного і східного оточення як однозначно ворожого і агресивного. Словосполучення "хижацький татарський Крим", "невпинна боротьба з степом" і т. д., панують в історичних розвідках. Уявлення, що степ в цей період був переповнений "дикими" татарськими загонами, що наче вовки нишпорили, нищили і грабували, слід розглядати як перебільшення з чисто економічних причин. Для досить довгого існування тих загонів, в степу просто не вистачало матеріального ресурсу. Число тих, хто грабує завжди має бути значно меншим числа тих, хто виробляє, бо в іншому разі грабунок являтиме собою одноразову акцію. Основний ресурс степу - рослинність, яку може споживати худоба і цей ресурс породжує кочову технологію скотарства, як основу степового життя в умовах відсутності землеробства. І в цих умовах демографічна місткість степу складає близько одної людини на квадратний кілометр (максимально - 1,9 людини). А кочовика можна пограбувати тільки відібравши в нього худобу і самому перетворившись на кочовика, бо запасу м'яса не створиш і на собі багато не понесеш. Як ми вже згадували, епідемія чуми середини XIV століття не змогла пройти з Криму на Русь через Дике поле, що свідчить про надзвичайно низьку густоту населення в цьому регіоні.
   Підкреслимо, що кочові групи з 4-х до 8-ми сімей ніколи і ніде не являли собою загрози, тим більше для життя. Кочовики, як більшість людей, зацікавлені в мирній кооперації з осілими людьми. На мою думку, першими чумаками, або "солениками" були власне кочовики, бо для них подорожі від моря до степового порубіжжя були постійною практикою, і акцент на сіль, як на дійсно цінний товар, був цілком природний. Цілком вірогідно, що дехто з кочовиків вирішив спеціалізуватись на перевезенні солі, і скоріш за все перших чумаків-українців супроводжували чумаки-татари, бо не так просто, як це здається історикам, прокласти шлях за тисячу верст в невідомі краї, без найменшої гарантії, що тебе там зустрінуть, як людину. Чумацтво - це надзвичайно серйозна справа. Як нам повідомляють історики, перші чумаки появилися в XV столітті. А хіба люди двісті років до того сиділи без солі? Таким чином, перша соціальна група - вільні скотарі-кочовики, жодної загрози не являла і більше того, була включена в систему господарських відносин, як необхідний елемент. М.Є. Слабченко в своїй роботі "Організація народного господарства України від Хмельниччини до світової війни" пише, що навіть в більш пізні часи XVII - XVIII ст., коли Вольності запорозькі боронилися від татар, отари татарські і запорозькі спокійно і мирно співіснувати в степу, бо місця хватало всім, а сутички між татарами-пастухами і січовиками були рідкістю. Може для цього були також інші причини, окрім природної миролюбності запорожців? Крім того Слабченко посилається на документальні свідоцтва преп. Теодосія, "що вже від 1530 року відомі постійні осади в Вольностях: Самар, Монастирище, Звонець і інші". (Том 5, вип.2, стор. 172). Мабуть ці містечка ще до того мали певну історію. На чумацьких шляхах повинні були виникати ділові містечка в районі переправ, водних джерел, на перетині торгових шляхів, де чумаки разом з волами могли відпочити, запастись водою, наладити реманент, щось прикупити. Така ситуація типова для всіх часів і усіх народів. І в усі часи люди розуміли хто є хто.
   Загрозу може являти тільки організація, яка свою діяльність спрямовує на відповідні дії. Такі організації можуть бути двох типів - невеликі організовані групи (банди, шайки, зграї, ватаги), а також якісно інші і найбільш небезпечні - державні, чи напівдержавні утворення. Банда - це група людей, що фізично існують виключно за рахунок грабунку. Фактично, бандити являють собою паразитуючий клас. В степах бандити грабували всіх, кого мали можливість пограбувати, чи з кого могли мати якийсь прибуток. Тобто вони були небезпечні і для осілих людей, і для кочовиків, і для торгових караванів, і для жителів міст - це було необхідне і невикорениме зло, що було в усі часи і в усіх народів. (Можна більш детально уявити собі ситуацію, почитавши хоча б статтю Л. Февра "Торговець XVI століття". Вона є в збірнику робіт Февра "Бои за историю", 1991 року). Бандит - це ментальний тип агресивного паразита, який завжди існує серед того різноманіття базових ментальних типів, якими бог нагородив людство. Людина стає воїном, хліборобом, ремісником чи бандитом не тільки тому, що вона попала в відповідні соціальні умови, а перш за все тому, що до цього кличе його душа, ірраціональна потреба. Виникає те, що ми назвали терміном, немотивована активність. А тому бандитизм не знає етнічного чи станового виміру. З тою ж самою ймовірністю банди можуть виникати як в середовищі кочовиків, так і в середовищі осілих людей (українські розбійники звались лугарями). З бандитизмом боролися всі держави, включно з "хижацьким Кримом", бо банди заважали торгівлі. (Бандитам мала можливість протистояти вже чумацька валка завдяки наявності возів, з яких можна було швидко утворити своєрідну фортецю. І ця технологія оборони напевно має кочове походження. Пізніше цей досвід був творчо використаний в специфічній козацькій технології ведення війни, що забезпечувала можливість успішного протистояння ударним силам польської гусарії). Життя в умовах можливого нападу банд формує відповідні форми соціальних відносин і відповідні якості людей, що живуть в таких умовах - виживає той, хто вміє захищатися. Але треба ще раз наголосити - банди можуть існувати тільки там, де є певний рівень економічного життя. (Промовка, "бандит з великої дороги", свідчить, що на малих дорогах, або взагалі без доріг бандитам нема чого робити).
   Нарешті - держава. Держава - це вже серйозно, особливо, якщо вона має "хижацькі" наміри. Держава - це організована сила, головна функція якої - ведення війни. Наявність державності якісно змінює характер відношень, як всередині держави, так і з сусідами. Як ми вже згадували, першу спробу створити незалежну від Золотої Орди державу в північному причорномор'ї робив беклярбек Ногай, починаючи з 1270 року. Але близько 1300 року був розбитий ханом Золотої Орди Токтою, (причому значну частину армії Токти складали руські війська), і цілісність Золотої Орди була відновлена. Через сто років почався розпад єдиної імперії на кілька ханств. Вже на початку XV століття Кримське ханство було фактично незалежним, а в 1441 р. (за іншими даними - в 1449 р.) - юридично незалежним.
  
   Щодо населення Кримського ханства - цілісної картини до цього часу не існує. За свідченням Евлія Челебі 1660 року, татари мали 12 мов і розмовляли за допомогою перекладачів. Напевно, там був конгломерат кочових народів. Осіле населення було тільки на узбережжі, а також в Кримських горах, де воно займалось садівництвом і не призивалось в армію. Кочовики північного причорномор'я називали себе ногаями, чи ногайцями, напевно, в честь беклярбека Ногая. Найскоріше, то були в основному, половці з залишками торків і печенігів. Не зовсім ясний їх зв'язок з ногайцями, що кочували в північно-східних регіонах Прикаспію. Вважається, що ті ногайці складалися з половців, печенігів і хозарів. Під тиском калмиків вони переселилися в 1715 році на Кубань, а в 1728 році - в Північне причорномор'я. Влітку 1774 року був підписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договір між Російською і Османською імперіями, згідно якого проголошувалась незалежність Кримського ханства і передача "татарському народові" відповідних земель в Північному причорномор'ї. Цей договір виявився брехливим і цинічним, втім, як і все, що написала, підписала чи узгодила Велика Катерина. (Аналогічно спрацював цинічний "Трактат про вічну дружбу" 1768 року, згідно якого Катерина гарантувала нерушимість кордонів і внутрішнього устрою Речі Посполитої. Через чотири роки її почали рвати на шматки, в першу чергу - Росія). В 1783 році Крим був анексований, відразу ж був проголошений маніфест про ліквідацію державності причорноморських народів, а самі ці народи маніфест зобов'язував переселитися за Урал. Виконувати зобов'язання був посланий улюбленець Катерини, генералісимус Суворов, який для початку вирізав 5 - 7 тисяч ногайців, а далі процес "переселення" пішов простіше. Великий народ перестав існувати. (До речі, аналогічну пам'ять залишив про себе генералісимус на литовських і польських землях. В Литві Суворовим лякали маленьких дітей, а вулиця Суворова в Вільнюсі (зараз Л. Сапєги) була в числі перших, яким вернули старі назви).
   В часи Кримського ханства ногайські причорноморські орди були в васальній залежності від Криму, сплачували подать натурою і поставляли в кримське військо оговорену кількість вояків. Ті хто залишились, повинні були утримувати воїнів і їх господарство, за що отримували частину здобичі. Армія ханства складала близько 80 тисяч вершників, в тому числі 3 тисячі особистої гвардії хана. Особливості військової тактики кримського війська детально описані у Боплана.
  
   В 1475 році Кримський хан Менглі-Гірей (Ґерай) став васалом турків і вступив в союз з Москвою. На прохання Івана ІІІ Менглі-Гірей в 1484 (за іншими даними - в 1482) році вдарив по Києву і київський землі. Спалив Київ, спустошив Київщину, багато народу знищив і забрав в полон. (Золотий потир і дискос з Софіївського собору були відправлені союзнику в Москву). На думку Гліба Івакіна, Київ цього разу потерпів більше ніж 1240 року під час навали монголів. Наступною жертвою стало Поділля (втім, за іншими джерелами Поділля стало першою і дуже страшною жертвою нападу 1474 року), 1488 року - знову Київщина, 1490 - Волинь і Холмщина - до кінця століття Україна пережила ще чотири набіги. На протязі XVI століття відбулося 22 напади, в XVII-му - напади продовжувались до 1644 року, відбулось 14 нападів. Крім того відбулося ще багато менших походів окремих беїв за ясиром. Нема сумніву, що степ був наповнений розвідувальними групами і шпигунами. То були чорні роки України. Власне оці 160 років майже безперервної агресії сформували образ хижака-татарина, що узагальнив історичні уявлення про відносини між степом і руським порубіжжям. За цей період в Кримському ханстві сформувався паразитичний вектор розвитку, коли грабіжницькі технології і торгівля живим товаром, стають суттєвою складовою економіки. Але паралельно з тим продовжувалась досить жвава торгівля з Кримом - в основному, зерно йшло в обмін на сіль.
   Таким чином, по відношенню до татар (точніше, південних кочовиків) маємо відносно стабільний період в 244 роки, від 1240 до 1484-го, за одним винятком - набігом золотоординського еміра Єдигея на Київщину в 1416 році. Думається, що порубіжжя цей напад не торкнувся, знову ж таки внаслідок технології татарських набігів, які були дуже цілеспрямовані, детально продумані і надзвичайно швидкі. Тобто ми маємо історично суттєвий проміжок часу, два з половиною століття, коли на порубіжжі в відносній ізоляції в умовах взаємодії двох цивілізацій формувалася певна соціальна група. Тогочасна історія нічого нам не каже про ті часи, бо вона фіксувала тільки значні події, а мирне, тим більше ізольоване життя не давало для історії жодної поживи. (Хіба що вона була тільки для історичних анекдотів і нісенітниць). Що за народ сформувався на тому порубіжному Подніпров'ї, а так само на Побужжі? Напевно, це були вже українці, або для однозначності назвемо їх, первісні українці, а відповідні землі порубіжжя - первісна Україна. Десять поколінь, рахуючи від перших поселенців, термін більш ніж достатній для формування нового етносу. (До речі, за цей же період сформувалась маса нових кочових етносів, включаючи кримських татар). Чим же відрізнялись українці від русів? Генетично - наявністю певної частини крові кочовиків (торків чи черкасів, ногайців, татар, а може й адигів), домішаної до крові русів-полян, але головна відмінність була ментальна - це були вільні люди, на мові кочовиків - козаки. Про переважання руської складової в крові первісних українців свідчить землеробська культура, як основна, осілість, і нарешті мова. Про наявність кочової складової свідчить наявність елементів кочових технологій, зокрема напівкочове скотарство, чумацтво, висока мобільність, що характерно - сезонна ("А вже весна, а вже красна,/ Із стріх вода капле,/ Молодому козакові/ Мандрівочка пахне.") і знову ж таки, мова, особливо в елементах, що стосуються козацтва.
   Говорячи про українців чи українство, треба загострити увагу на тому факті, що воно утворювалось власне на вільних порубіжних землях, і навіть коли воно стало поширюватись, то міста і перш за все, Київ продовжували (з більшим чи меншим успіхом) розвиватись в традиціях Київської Русі і там не могло бути мови про українство. (Детально історія Києва після нашестя монголів розглянута, наприклад, в роботах Г.Ю. Івакіна. Він робить такий заключний висновок: "Київ трагічного 1240 р. не був повністю знищений, не відбулося зміни населення або культури. Історичний розвиток міста не був надовго перерваний, а продовжував розвиватись на ґрунті давньоруських традицій, але у нових історичних умовах", Історичний розвиток Києва ХІІІ - середини ХVІ століть, 1996 р.). Українство було зовнішнім фактором по відношенню до міст, бо міста завжди жили своїм дещо окремим життям. Окремішність міст по відношенню до села являє собою загальне правило - інший тип технології породжує інший тип соціальних відносин. Таким чином, на протязі досить довгого часу паралельно існували традиційна Русь (точніше, утворення, що розвивалось на традиціях Русі) і зовсім нове соціальне утворення на порубіжжі, Подніпров'ї і Побужжі. Нема сумніву, що вони досить інтенсивно взаємодіяли, бо міста були центрами ремесла і з другого боку, мали потребу в солі, рибі і інших товарах. (Збереглися історичні документи, щодо митних зборів з товарів, які прибувають до Києва). Переважання одної з двох тенденцій, традиційної руської і нової вільної української на певному історичному етапі почало залежати від зовнішнього фактора - наявності агресивної і досить специфічної сили - Кримського ханства. І в цих умовах українство проявило свої значно більші адаптаційні можливості, що взагалі характерно для вільних соціальних утворень.
   Чому первісні українці спромоглися залишитися вільними? Напевно, тоді була сформована соціальна організація, яка потім проіснувала майже до кінця XVIII століття і базується прямо на традиціях кочовиків - народ-військо (з деякими особливостями, на яких ми зупинимось пізніше). Це могла бути організація тільки соціально вільних людей. Першими "козаками" були люди, що мали військову підготовку - торки (черкаси). Вони створили щось на зразок гвардії - прообразу майбутньої січі, де могли проходити військову підготовку мирні землероби. Така організація забезпечувала можливість самооборони хлібороба в умовах Дикого поля без наявності княжої дружини. Це могла бути оборона від невеликих банд, але на ті часи цього було достатньо. Другим фактором - була наявність необмеженої кількості землі і третім - досить ліберальна політика Литви, до якої відійшли ці землі після 1362 року - політика невтручання у внутрішні діла на приєднаних територіях, а реально - неможливість встановлення дієвого контролю на обширних і диких територіях. Цей фактор підкреслює Д. Яворницький: "Річ у тому, що українська народність, вихована на вічевому ладі, самосуді й самоуправлінні, лише згодом потрапила в залежність до Великого Литовського князівства і ще не зовсім увійшла в колію його державних порядків, тому й потягнулася на вільні, ніким не зайняті місця, і природно могла прагнути воскресити у своїй пам'яті "давно померклі ідеали" суспільного ладу на основі повного самоуправління, і так само природно могла прагнути повторити їх на нових землях, вдалині від феодально-аристократичних порядків Литви й Польщі. І справді, Запоріжжя з його товариством, виборністю старшин, військовими радами, спільним скарбом, загальною для старшин і простого козацтва їжею, окремими куренями -- все це ті самі громадсько-вічові порядки давнього південноруського життя, лише на найвищій стадії розвитку".
   Організовані напади Кримського ханства, починаючи з кінця XV століття, спонукали до виникнення більш організованих і централізованих форм спротиву агресії, але побудованих на тих самих принципах. Ця форма організації - Січ, де постійно жила, скажімо, гвардія, плюс величезні площі землі, де хазяйнували вільні сімейні козаки, що мали обов'язок служити в війську і утримуватись на власний кошт, а також прості селяни, створювала економічну і військову самодостатність і проіснувала аж до її руйнації Катериною ІІ. (На момент руйнації була вже очевидна еволюція Низового війська до системи фермерських господарств, що могло перетворити Низ в процвітаючу країну, але спрямованість Катерини на побудову добре керованої поліцейської держави і бажання задушити всякі прояви народної волі призвели до введення кріпацького стану).
   Така козацько-селянська форма соціальних відносин виявилася дуже стійкою і могла існувати вже без Січі, вона поширювалася і відтворювалася на нових землях і витісняла старі руські типи відносин, вона створила нову ментальність - ментальність свободи, яка спромоглася знищити феодальні форми панування в революції 1648 року і утворила українську націю. Необхідно підкреслити, що така унікальна в історії людства стійка форма соціальних відносин, яка забезпечила на той час найбільший рівень індивідуальної свободи людини в Європі, могла виникнути в результаті досить довгої еволюції в досить специфічних умовах поєднання цілого ряду факторів - соціокультурних, етнічних, демографічних, природних, ментальних.
   Історія дає нам можливість простежити, як формувались суспільства на нових землях в Нові часи. Ми маємо один-єдиний приклад утворення егалітарного соціуму - в Новій Англії в першій половині XVII століття. В усіх інших місцях виникало рабство, безжалісна експлуатація людських і природних ресурсів. Демократизм Нової Англії поступово поширився майже на всю Північну Америку, знищивши рабство, і йому ніщо не могло протистояти, бо в його основі була ідея свободи. Так само поширювалось українство з дикого і нікому не відомого куточка землі, але на відміну від Америки, воно зустріло потужне протистояння організованих державних сил, які відповідним чином деформували процес самостійного розвитку. Тому подальший розвиток українства можна розглядати як процес адаптації тої первісної форми, що була створена на порубіжжі, до нових умов.
  

2.2. Козаччина.

  
   Надія в бозі, а сила в руці.
  
   Перша документальна згадка про козаків зафіксована 1492 року у листі Великого князя литовського Олександра Казимировича до хана Менглі-Гірея, в якому йдеться про напад з метою грабунку на галеру хана під Тягинею. (Мається на увазі Тягиня в пониззі Дніпра в районі нинішнього Берислава. Там існувала Вітовтова митниця, що була на той час захоплена Кримом, і дві переправи через Дніпро - Таванська і Тягинська, через які мали можливість переправлятись татарські війська). Мова йшла про козаків канівських і черкаських, що прийшли Дніпром. Щоправда, не зрозуміло як прийшли - водою чи по узбережжю. Згідно листа вони взяли купу грошей і статків, що були на судні (човні?), зруйнували судно, крім того взяли кількох волів, десяток коней, і забрали в полон чотирьох людей.
   Тягиня на той час являла собою фортецю з певною військовою залогою. Воли, вкрадені козаками, пересуваються по суші зі швидкістю 2 -3 версти на годину. Як могла татарська залога допустити втечу козаків, і куди ті козаки могли податися з таким обозом? Тут трохи не сходяться кінці. Найскоріше, козаки спустилися до Тягині по воді, де вони могли атакувати галеру, що стояла на рейді. Після цього частина козаків пішла вверх по Дніпру на веслах, а друга частина - по суші з кіньми. Питання щодо волів - дуже сумнівне. До чого я це все веду? Мова йде про наявність у козаків досить великих човнів типу, чайка. Якщо такі човни були, то це відразу свідчить що ці козаки не могли бути з Канева чи Черкас, вони повинні були походити з місць нижче непроходимих порогів. Це означає, що на той час зона розселення козаків дісталася до Запоріжжя і більше того, вони там вже мали обживатись на протязі досить довгого часу, щоби були в змозі створити таку технологічно складну річ, як чайка. В будь-якому разі, на 23 роки пізніше, в 1515 році запорозькі козаки на 32 чайках здійснили напад на Очаків, що в гирлі Дніпра. Це вже була флотилія. Таким чином, в кінці XV-го - на початку XVI-го століття, задовго до Дмитра Вишневецького існувало об'єднання козаків, яке зараз ми називаємо словом, січ, причому вже за порогами. (Д. Яворницький датує початок утворення запорізького козацтва 1471 роком). Сама активізація козацтва і початок їх агресивних дій корелює в часі з початком агресивної політики Кримського ханства щодо Русі. (Але я продовжую утримуватися думки, що козацтво до описуваних подій мало пройти досить довгу еволюцію). Крім того, викладені факти дозволяють зробити ряд суттєвих висновків.
   По-перше, що козаки вміли будувати великі човни. А це - досить серйозна справа, пов'язана з відповідними технологіями. Так, щоб зібрались хлопці-молодці і склепали човника завдовжки 15 - 20 метрів і шириною 4 метри для морських походів, то це є повна фантастика. Тут працює принцип, який я назвав би, тяглість (безперервність, спадкоємність) технології. Справа в тому, що порушення безперервності технології приводить до втрати інформації, без якої реалізація даної технології стає неможливою. Кожна технологія народжується, як результат певного історичного безперервного процесу поступового вдосконалення найпершої підставової ідеї. (Прикладом може бути всім відомий розвиток ідеї автомобіля чи велосипеда на протязі XX століття). Історія людства переповнена прикладами втрати технологій, культур, наукових шкіл, що були викликані порушенням тяглості. В ті далекі часи ситуація була ще гострішою, бо відсутність документальної фіксації технологій призводила до необхідності безпосереднього контакту учителя і учня, безперервності цих контактів задля передачі технологічних прийомів і знарядь праці. Значить, козацька чайка є родом з домонгольської Русі. І напевно на таких чи подібних чайках кияни тікали з міста в 1240 році, причому серед них були майстри по виготовленню чайок, і технологія їх виготовлення була навіть вдосконалена - чайки стали придатними для подолання порогів.
   Чому робиться такий висновок? Дуже просто - є ще один нащадок тих давніх часів - новгородський ушкуй, що має таку ж саму конструкцію і ту ж саму технологію виробництва тільки дещо менші розміри (бо не був пристосований до моря). А новгородські ушкуйники безперервно плавали по Волзі і грабували містечка Золотої Орди. Очевидно, предки чайки і ушкуя знаходились там же само, в спільній державі, в Київській Русі. Напевно, вони сягають корінням варязьких часів - варяги знамениті мореплавці, що досягли Ісландії і Гренландії, а їх нащадок Олег, як відомо, ходив на човнах на Царгород. Зухвальство, з яким запорожці на чайках грабували Туреччину і нападали на турецькі галери свідчить про наявність певних традицій ведення військових дій на морі. Тяглість технології дозволяє стверджувати, що чайки (незалежно від їх конкретної назви) вироблялися безперервно, незважаючи на монгольську навалу. В першу чергу вони могли використовуватися як транспортний засіб, бо Дніпро являв собою ідеальну і безпечну транспортну артерію, а разом з його притоками - з'єднував значну частину Русі. Тобто логічно допустити, що після монгольської навали життя продовжувалося в усіх його вимірах, і навіть більше - пішла експансія русі на південь. (Ще один, етимологічний момент: новгородська назва ушкуя - шайка, від якої до чайки один невеличкий крок. До речі, назву, шайка, зберегла посудина для води в бані).
   Власне цей факт, що перші запорожці, так само як і ушкуйники, використовували військову технологію, типову для варягів, і аж ніяк не типову для кочовиків, свідчить про дуже велике, (а може й вирішальне) значення руської складової в ґенезі козацтва і що ця ґенеза мала дуже глибоке історичне коріння. Причому, ця складова досить інтенсивно розвивалась - в 1559 році відбувся знаменитий вже морський, Кримський похід більш як на 150 чайках, з взяттям Кафи і звільненням полонених, а в 1576 році козаки пройшли через Чорне море і напали на турецький Синоп. Після цього турецькі походи відбувалися систематично. Навіть після ліквідації Січі у 1775 році козацька флотилія продовжувала успішно використовуватись, зокрема при взятті Ізмаїла в 1794 році і фортеці Хаджибей (Одеса) в 1794.
   По-друге, сам факт існування чайки на козацьких землях говорить про досить високий рівень технологій, взагалі. Уявіть собі, що в ті часи значило, хоча б, напиляти дощок, чи накувати цвяхів. На щастя, до нас дійшли записи Боплана, в яких він описує ту дивовижну, навіть для наших часів, швидкість, з якою бригада козаків виробляла чайки. (Перед походом 80 - 100 чайок виготовлялись за два-три тижні). Людині, що хоч трохи мала справу з технологією, а не тільки з архівними документами, не важко уявити, що значило в ті далекі часи зробити, наприклад, воза, бочку, упряж, сідло, косу, серпа, ножа, бритву. (Козаки, як відомо, голилися, на відміну від росіян, що почали голитися лише при Петрі, та й то тільки дворяни. Чоловіки, які трохи уявляють, що таке гоління бритвою, можуть гідно оцінити наявність бритви у козаків).
   Існування розвиненої технологічної складової також свідчить про переважання руської складової козацтва. В цьому відношенні суттєво, що козаки краще вправлялися з возом, ніж з конем. Власне віз - основний "засіб виробництва" хлібороба, став основною військовою машиною спочатку чумаків, а потім козаків. Саме з возів вони пізніше робили рухомі фортеці, з поза яких знищували непереможну крилату польську гусарію, ударну силу, яка проламувала бойові порядки ворожої кінноти чи піхоти концентрованим списовим ударом. Ту гусарію, що не мала собі рівних, вважалась непереможною і стримала невпинний рух Османської імперії по Європі. "Де найбільше козаки проявляють спритності та доблесті, так це б'ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів" (Боплан). І ще одна цитата з Боплана, що стосується козацтва: "Зрештою, правду сказати, вони взагалі розуміються на усіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання у порівнянні з загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям". Тобто в даному випадку маємо справу цілком певно з ментальністю хлібороба, що проявляє себе і в мирному житті (натуральне господарство) і в війську, де козаки, як усі прості люди "від сохи", покладаються більше на здоровий глузд і селянську кмітливість, ніж на "лицарство". Значить, можемо дійти висновку, що козаки мають переважно руське, хліборобське коріння.
   Нарешті, якщо козаки могли виготовляти чайки, то це свідчить про наявність тісних зв'язків між козацтвом, Запоріжжям і взагалі, первісною Україною з одного боку і містами Русі з іншого. Перш за все - з Києвом, як центром ремесла, де можна було придбати необхідні знаряддя праці, зброю, а також залізо, смолу, тканини, і т. п., а зі свого боку продати надлишки зерна, рибу, сіль. Ці контакти, а також наявність значної кількості уходників, започаткували як міграції людей на україни, так і зворотний процес - поширення українства.
   Якщо козаки вже в 1492 році напали на галеру, то це однозначно свідчить, що на цей час вони вже пройшли певну і досить довгу еволюцію як військова сила, вже мали достатньо впевненості і зухвалості, щоб здійснити таку операцію. І тут виникає питання - чи могли уходники, в основному селяни, а також поселенці на окраїнних землях перетворитися на козаків? Як пише Д. Яворницький "Населення, ставши віч-на-віч з войовничим азіатом-вершником, хочеш не хочеш, засвоювало всі бойові прийоми і саму назву козака". Зауважимо, що орди нападали в переважній більшості не на напівпорожні окраїнні землі, а на Київщину, Поділля, навіть Волинь, де було чого грабувати, і чомусь тамтешні селяни не засвоїли їх бойові прийоми і назву. (Я взагалі не можу собі уявити, щоб люди взяли собі назву ворога). З іншого боку, в польській історіографії переважає думка, що козацтво походить від кріпаків, що тікали від поборів, всякого роду злочинців, пригноблених слуг, неправедно осуджених, яких в першій половині XVI століття зорганізував теребовлянський староста Претвіч (Prittvitz, нім.), створивши військову спільноту для захисту від татар. Втім, вмовчується, яким чином славний Претвіч відловлював нещасних біженців і перетворював на мужніх козаків.
   Справа в тому, що козаком по духу треба народитися. Життя може заставити хлібороба стати козаком по необхідності, вийти з косою проти банди нападників, але це для нього буде екстремальна ситуація, яка жодним чином не приверне його до відмови від усталеного сільського життя і не перетворить на козака по духу, козака, який відчуває потребу в смертельному ризику, що без нього життя здається йому прісним і безсенсовним. Природа людини сама робить відбір - кому козакувати, кому орати і сіяти, кому вправлятися з ремеслом. Військовий найманець ніколи не стане землеробом, а землероб - військовим найманцем. Але для реалізації природної схильності, немотивованої активності, потрібні умови, коли є попит на відповідну активність і можливості для її реалізації, тобто в даному випадку - наявність бодай якоїсь відповідної організації. Умови вільного життя і наявності свободи вибору спонукають до більш адекватної стратифікації суспільства, коли людина може знайти собі нішу, що краще узгоджується з його характером чи душевною схильністю. То ж не випадково виникає розподіл праці, як найбільш ефективна форма організації суспільства. Але люди - воїни за покликанням, ніколи не були більшістю в суспільстві. Бо воїнів комусь треба годувати і споряджати.
   Немає сумніву, що частина уходників і втікачів була інкорпорована в козацтво. Можливо, вони склали значну масу козацтва. Але сумнівно, щоб уходники і втікачі започаткували козацтво, як це стверджує уходницька теорія. З уходників і втікачів може утворитись банда, а не військова організація. Банда не почне виробляти чайки і не буде вживати татарські назви для всього, що стосується козацтва. І Претвіч співпрацював з вже сформованим козацтвом, це очевидно по хронології його діяльності, тобто автохтонна теорія, згідно якої виникнення козацтва є результатом відповідної державної політики тогочасного уряду, також не витримує критики. Бо козацтво має всі ознаки спільноти, що є продуктом самоорганізації, а не являє собою урядову інституцію. Справа в тому, що козацтво являло собою самодостатнє утворення, чого не буває в державній системі. Козаки були будівельниками (самі будували укріплення і житло), ремісниками, землеробами, кочовиками, рибалками-мисливцями, купцями, нарешті, воїнами. Таке утворення не може виникнути відразу, воно може бути лише результатом досить довгої еволюції.
   Сама постановка питання про виникнення чи утворення козацтва є не зовсім правомірною. Навряд чи можна вказати період в історії, до якого козацтва ще не було, а після якого - ось воно, вже готове. Напевно це був багатовимірний еволюційний процес трансформації і адаптації первісної спрямованості суспільства на самозахист, що, як ми зауважили вище, почався безпосередньо перед монгольською навалою і в якому суттєву роль відігравала кочівницька складова, хоча там не могло обійтись без утікачів бояр і великої маси землеробів і ремісників. Нове суспільство, що складалось на тих первісних українах, було зобов'язане містити і утримувати в собі військову складову, як необхідну умову виживання, а її конкретна форма залежала від умов зародження і подальшого розвитку. По мірі розширення зони розселення спільноти і створення самостійних осередків, окремі форми козацтва могли мати регіональну специфіку як в технологічному плані (переважання, умовно говорячи, кочового "верхового", селянського "возового", чи річкового "варязького" типу), так і в формах відношень всередині суспільства і з сусідами. (Скажімо, Яворницький поділяє козаків на низових, або запорожців і городових, що жили в містах). Розширення і поповнення лав козацтва не могло відбуватись без включення селян, як основної складової тодішнього суспільства, а також уходників і втікачів. (Роль втікачів могла стати суттєвою після початку польської колонізації Русі). Напевно на перших порах кочовики (торки чи черкаси), як вільні люди і професіональні воїни відігравали вирішальну роль в становленні козацтва, бо назви козацької старшини, (а це дуже важливо), назви озброєння, збруї, одягу, коней, страв, обладнання - усі мають походження від кочових народів. (Може від них пішов і козак Мамай?) А далі почалася еволюція цього ядра, інкорпорація в нього місцевого і прибулого населення, формування структури і організації, традицій, взаємодії з зовнішнім світом тощо. Напевно в козацтві, поряд з кочовою і селянською складовою, була також князівсько-варязька, боярська, польсько-шляхетська, реміснича і навіть духівнича складові. Там усе йшло в діло і все згодилось. На кінець XV-го - початок XVI-го століття, коли з'являються документальні свідоцтва про козацтво, воно вже вступило в нову фазу свого розвитку - перетворилося в козацьке військо.
   Існують погляди на козацтво, навіть серед поважних істориків, як на дещо ізольований елітний стан, своєрідну шляхту, що зверхньо відносилась до землеробів, а при нагоді використовувала селян в якості "гарматного м'яса". Треба відразу зауважити, що ізоляція, станові бар'єри - це те, що створює і на чому тримається держава, і що є ознакою держави. Козацтво являло собою бездержавне і антидержавне утворення, може за винятком пізнього періоду Гетьманщини. Для мене очевидно, що селяни, а ширше - народ, були невичерпним джерелом поповнення козацтва, а це значить, що між козацтвом і "народом" існував органічний зв'язок і відповідний характер відносин. Якби вдалося порахувати втрати серед козаків за період майже безперервних війн XVI-го і першої половини XVII-го століття, то отримана цифра була би жахлива. А разом з тим загальна кількість козацтва за цей період не тільки не зменшилась, а багатократно зросла. В події Хмельниччини влилося близько 200 тисяч вояків, це дійсно була всенародна революція. Очевидно, що існував ефективний і постійно діючий механізм добровільної інкорпорації простого люду в козаки і основна складова цього люду без сумніву була селянсько-холопська, бо таким було суспільство. Переважаючий піший, та ще й на возах, характер козацького війська також свідчить за наявність потужної селянської складової: "Годі тобі пане-брате ґринджоли малювати. Бери шаблю гостру, довгу та йди воювати". Елітою були хіба що запорожці-чайкарі. Народна творчість, що залишилась в піснях і думах, однозначно свідчить про позитивне відношення до козаків, як до своїх: "За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче". Народні зображення "козака Мамая" і весь пласт українського народного і професійного живопису, пронизаний вільним духом козацтва, свідчить про те саме. Народність козацтва прекрасно розуміла польська шляхта, яка на претензії козаків щодо набуття шляхетського статусу відповіла на сеймі 1632 року наступним чином: "Козаки є насправді, як вони стверджують, членами Речі Посполитої, але такими, як нігті біля тіла - треба їх час від часу обтинати". Ця відповідь характеризує цілком зрозуміле відношення польської шляхти до козацтва і взагалі до українського народу, як до хлопства, над яким потрібно панувати, (що знайшло підтвердження в конституції 1638 року щодо козацьких прав), а також несумісність вільної народної стихії з колоніальними державними порядками Корони. Це явилось головною причиною непримиримої ворожнечі, ненависті і кривавих подій, що супроводжували майже всю історію польсько-українських відносин. З іншого боку, ця відповідь свідчить про рівень роздратування шляхти тим неконтрольованим і бурхливим процесом зростання кількості козацтва, що був викликаний власне "покозаченням" хлопів.
   Віталій Щербак, автор цитованої вище книги про козацтво, не відкидає можливості участі селян в формуванні козацтва, хоч і підкреслює: "Однак конкретних документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено". Втім трохи далі він цитує документ 1615 року де сказано, що в зв'язку з масовою втечею людей на Запоріжжя "... мало хто і до плуга має людей на Поділлю". На думку В. Смолія "козацтво з самого початку формувалося як категорія людей, що виходила за рамки феодальної становості, козак-воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський і доповнював його" (Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті. Укр. іст. журнал 1991, N5, стор. 62). Напевно в цьому питанні необхідно також враховувати процеси в популяційному (демографічному) вимірі. В землеробських цивілізаціях з необхідністю виникають "надлишки" популяції, що створюють демографічний тиск, пов'язаний з дефіцитом земельних ресурсів. Відносно високий відсоток селянського населення в тодішній Русі давав більший відсоток "зайвих" людей селянського походження. Вони могли включатись в процес колонізації Дикого Поля, що робило їх "напівкозаками", а могли відразу йти на Січ і ставати молодиками. Умови життя селян на порубіжних землях взагалі були "напівкозацькими", що стимулювало процес козацько-селянської інтеграції. В тому ж напрямку працювала необхідність харчового і фуражного постачання для регулярних козацьких формувань, що переконливо показано в цитованій вище роботі М.Є. Слабченка.
   Від 1240 року до початку XVI століття проминуло два з половиною століття, десять поколінь людей. Цей термін достатній для завершення глибоких і масштабних процесів формування якісно нової спільноти, в якій козацтво було її органічною частиною. Майже з нуля на Русі виникла нова заселена територія - порубіжжя, україна Русі, з зовсім новим типом соціальних відносин, що базуються на самоорганізації, де відбувалися тісні контакти з кочовим світом, розвинулась торгівля, в тому числі з Кримом, виник новий стан - чумаків, фактично, купців, далі відбулося включення Русі в Велике Князівство Литовське, сформувалася нова еліта і нові державні інституції, нарешті, почала наростати агресивність Криму.
   На відміну від процесів, що відбуваються в державі і що виражають волю уряду, процеси самоорганізації проходять дуже повільно. Держава може створити військо за один-два роки. Може від того виникає думка, що який-небудь рубака Претвіч міг швиденько перетворити всякий набрід в козацтво. Самоорганізація працює хоч повільно, але дуже надійно, і те, що вона створює, живе дуже довго. (Прикладом є поліс - форма самоорганізації, що виникла в Греції в VIII столітті до н. е., і через римські муніципії і середньовічні вільні міста дожила до нашого часу). Тож козацтво формувалося дуже довго, бо воно існувало не само по собі, а було вбудовано в систему суспільства як органічна її частина, як складова, умовно говорячи, козацької держави, (а можливо - корпорації), яка могла сама себе утримувати і захищати. Козацька держава сама по собі може існувати необмежено довго, бо вона самодостатня і внутрішньо узгоджена. Оцей процес внутрішнього узгодження всіх аспектів життя, перш за все, військового і господарчого, а також усіх соціальних груп, і був основним змістом тої еволюції, що відбувалася на протязі двох століть, поки складалася система, традиції, інституції і той культурний капітал, що його перейняла українська нація і що продовжує існувати до сьогодення, хоч уже в рудиментарній, деформованій і спаплюженій формі. Козацька держава, як стабільна самоузгоджена система могла адаптуватись до різних умов існування, в тому числі, до умов імперського порядку. В Російській імперії до 1917 року існувало 11 козачих військ, фактично - невеликих козацьких держав, розташованих на територіях від Дону до Усурійська. Хоча вони всі були незалежними одне від одного, для них усіх була характерна господарська самодостатність за рахунок обробки землі (служба в обмін на землю) і самоврядування (принаймні, на рівні села), причому, останній компонент (самоврядування), мабуть є найбільш важливим, бо він проходить через усю історію козацтва. Причому, система самоврядування завжди мала характерні, власне "козацькі" ознаки, укоріненість в глибоких традиціях, вироблених і провірених часом. І навіть зараз, коли самоврядуванням вже й не "пахне", козацтво згадується з відтінком романтичності, і дехто мріє відновити "козацькі порядки", і як похмільна відрижка тих порядків сприймаються донські "казачки", що їдуть на Донбас "расширять пространство русского мира".
  
   Те що може зробити державна організація, наочно демонструє переконливий історичний приклад, один з багатьох, що дає нам історія - військові поселення, які почали створюватися в 1810 році по наказу Олександра І, явно не без впливу уявлень про козацтво. По формі вони нагадували козацьку січ, за одним винятком - життя там велось "строго по уставу". Оцей один виняток перетворив задуманий рай в пекло, поступово почався занепад і деградація поселень, в 1857 році вони були ліквідовані, в цілому завдавши великих збитків казні. Проблему можна було вирішити дуже просто, давши свободу, самоврядування тим поселенням і вимагати від них не виконання уставу, а виконання функцій, які на них покладалися. В такому випадку вони могли взагалі обійтися без державної платні і жити за рахунок землекористування, як це робили козаки. Щоправда, для цього там відразу потрібно було встановити козацькі порядки.
  
   Самоорганізація - основний механізм еволюції. Її головний принцип дії полягає в тому, що в процесі розвитку відбувається відбір і фіксація (закріплення) корисних змін чи відхилень (в тому числі, випадкових), що покращують структуру і функціонування системи, і таким чином приводять до її поступового вдосконалення. Інтелект однієї людини, хай навіть геніальної, не в змозі передбачити віддалені наслідки своїх рішень, охопити усю широту зв'язків і відношень, що виникають. В процесах самоорганізації працює колективний інтелект, що охоплює всю систему відношень і адекватно на них реагує. Але для того, щоб почав працювати механізм самоорганізації в суспільстві, необхідна наявність цілком певного рівня індивідуальної свободи членів суспільства, щоб могла "працювати" ініціатива кожної людини. Крім того, ця ініціатива має бути позитивною, тобто працювати на користь усієї спільноти, а для цього у членів суспільства має бути відповідний рівень ментальності (свідомості), усвідомлення спільних інтересів (соціалізація) і певний рівень відповідальності.
   В кінці XV століття почалися систематичні набіги Кримського ханства - настав чорний період України. Підкреслимо, що, по-перше, Кримське ханство було несамодостатньою державою в економічному сенсі, зокрема, мало велику потребу в розвитку землеробства, по-друге, воно зберігало традиції і ментальність Золотої Орди - значною мірою паразитичного утворення. Тож не дивно, що після захоплення турками Кафи в 1475 році і організації там невольничого ринку кримці отримали ще один канал збагачення - захоплення і продаж слов'янського населення (сусідня Молдавія була під владою і захистом Османів, а мусульманське населення не підлягало перетворенню в рабів). Наслідки - вражаючі: згідно перепису населення 1666-67 років, в Криму проживало 187 тис. татар, 920 тис. православних невільників і 20 тисяч усіх інших. До цього треба додати тих, кого відправили далі в Туреччину, а таких була більшість, а також тих, хто прийняв іслам, перестав бути рабом і влився в татарське суспільство. Треба зазначити, що рабство в Криму не можна порівнювати з рабством, скажімо, на плантаціях в Америці. Невільники в Криму займались землеробством і ремеслом, мали своє власне господарство і сім'ї. Це підтверджує описаний С. Величком похід Івана Сірка до Криму в 1675 році, з якого він вивів 7 тисяч невільників. З них 3 тисячі побажали вернутися назад, в Крим. Згідно Величку, Сірко наказав їх порубати, але суті справи це не змінює - люди цілком пристойно могли адаптуватись до умов життя в Криму.
   Тепер погляньмо, як наші славні козаченьки змогли протистояти татарським навалам. Перший нищівний напад Менглі Гірея 1482 року пройшов без більших сутичок. Під час походу на Русь у 1487 році заволзьких татар, що прибули на прохання Османів, їх п'ятитисячна армія була розбита під Копистирином військом славного нащадка роду гедиміновичів, королевича польського Яна Ольбрехта. Похід татар 1489 року обійшовся для них без проблем - Київ здобуто і спалено. Похід кримчаків і ногайців 1490-91 року - польсько-литовське військо під Заславом розбило 9-тисячний загін, що повертався і звільнило полонених. І так далі, ніде не чути про козаків, включно з славною битвою під Лопушним (Вишневцем) в 1512 році, коли було навіть проголошене посполите рушення. Тільки після нападу 1516 року Мартин Бєльський зазначає перші прояви активності козаків, які зробили похід на Білгородську орду, під проводом Остафія Дашкевича. Тоді ж поляки вперше почули слово, козаки. В 1518 році Дашкевич з козаками розбили татарський загін, що вдерся на Волинь. Наступного разу козаки зробили свій внесок під час славної перемоги русько-литовського війська під проводом князя Костантина Острожського, великого гетьмана литовського, в 1527 році в битві під Ольшаницею. І тоді козаки виступили під проводом О. Дашкевича, який через два роки став черкаським старостою. (Характерно, що в проміжках між цими перемогами над татарами Дашкевич з козаками влітку 1521 року, вже разом з татарським військом на чолі з ханом Мехмедом І Гіреєм, ходив на Москву. А навесні 1523 він же зробив напад на Очаків і Перекоп. Восени 1528 року разом з П. Лянцкоронським ходив в грабіжницький похід на Очаків і Акерман, звідки пригнали 30 тисяч худоби і 500 коней. А в 1534 році під час литовсько-московської війни разом з татарами пішов грабувати Сіверщину). Далі до походу 1575 року татари неодноразово нападали на Русь без будь-якої реакції з боку Литви, Корони польської чи козаків. Щоправда, і в цьому випадку татари взяли в полон близько 100 тисяч бранців, а козаки у відповідь випалили татарські поселення на Перекопі. В 1577 році напад татар був відбитий брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. Далі для татар усе йшло як по маслу, і тільки в 1605 році польсько-козацьке військо в битві під Шаргородом розбило татар і звільнило полонених. Далі до Хотинської битви 1621 року татари вільно грабували руські і польські землі. Після цього до 1648 року відбулося ще чотири значні напади татар, в яких вони були розбиті. Перший з них, що закінчився розгромом ногайської орди під Мартиновим у 1624 році, став переломним. Після нього всі походи кримців і ногайців кінчались їх розгромом. В 1648 почалася Хмельниччина, коли характер відносин татар і козаків вже був радикально інший - союзницький. (Втім, треба зазначити, що в тому ж 1624 році козаки активно і дієво втрутилися в кримсько-турецький конфлікт, ставши на захист від турків братів Шахіна і Мехмета Гіреїв, членів пануючої династії. Запорожці здійснили напад на передмістя Стамбулу, а одночасно друга їх частина зробила вирішальний вклад до перемоги над турецькими інтервентами в Криму. В 1628 - 1629-х роках запорожці брали активну участь в громадянській війні, яка точилася тоді в Криму. Тому, по-перше, треба розрізняти кримців і ногайців, як значною мірою автономні сили, а по-друге - не спрощувати характер стосунків з ними обома з боку козаків. Зокрема, не повинно викликати подиву систематичне перетворення татар з ворогів на союзників, або відношення до Порти, як до можливого сюзерена).
   Система, яка самоорганізується, адаптується до зовнішніх викликів, знову ж таки, дуже повільно, але надійно. Тому, коли почалася агресія з боку Кримського ханства, козацтво не відразу зреагувало на цей виклик. Потрібно враховувати, що в походах кримців була задіяна дуже велика кількість воїнів і діяли вони блискавично. Залишався хіба що шанс наздогнати обтяжену ясиром орду на її зворотному шляху. Основна проблема протидії набігам, яка не може бути остаточно вирішена - це проблема швидкої мобілізації великих сил. Коли під час розграбування Києва військами Менглі Гирея в 1482 році Великий князь Казимір Ягайлович послав до Києва військо, татари були вже вдома. Моментальна реакція на напад принципово неможлива, чим і користуються бандити, загарбники і сучасні терористи: несподіванка - найсильніша зброя. Тою ж зброєю почали користуватись козаки. Відтоді почалися їх систематичні походи на ногайців, Крим і побережжя Туреччини. Разом з тим, почалася адаптація війська до нових обставин - будівля сторожових веж-маяків для швидкої передачі інформації в разі появи ворожого війська, підвищення мобілізаційної здатності, яка згодом стала характерною рисою козацтва, а також формування повноцінного козацького війська. На Хотинську битву в 1621 році прибуло потужне військо - більш як 40 тисяч козаків під проводом досвідченого воєначальника Петра Сагайдачного, а після 1624 року козаки могли протистояти і не допускати вторгнення татар. Це вже було воїнство, яке через нетривалий час почне успішну боротьбу з коронними військами за звільнення України від соціального і національного гніту. Одночасно козацтво і козацькі порядки "просочувались" в міста і містечка, якраз в зв'язку з необхідністю поліпшення функцій оборони. Як пише І.П. Крип'якевич: "Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом". (Богдан Хмельницький, 1954).
   Оцінка козацтва, як уже говорилось, варіює в дуже широкому діапазоні - від лицарства до банди, злочинного угрупування. (Причому, навіть в рамках одної роботи, наприклад, Л.О. Косенко, Козаки. Лицарський орден України, 2009, де автор, зокрема, ототожнює (як стан) козаків з піратами). Ось наприклад, точка зору німця, Герхарда Фрідріха Міллера, що в середині XVIII століття служив Російській імперії, в тому числі, як історіограф, знову ж таки враховуючи, що німець буде менш упереджений, тобто більш об'єктивний. В своїх "Разсуждениях о Запорожцах" він пише: "Род их жития, по коему они (выключая некоторые под их защитою состоящие поселения) жен не держат, землю не пашут, питаются от скотоводства, звериной ловли и рыбного промысла, в старину больше в добычах, получаемых от соседственных народов, упражнялись. Обычаи их к праздности и к пьянству склонные; пренебрежение торгов, кроме для своих житейских надобностей; необузданная вольность; прием всякого у них сброду людей всех языков, всех вер, токмо, чтоб у них будучи внешняя должность закона Грекороссийского наблюдалась; допущение таких в свое сообщество без всякого письменного свидетельства, не разбирая их достоинств или пороков; тож и позволяя отлучиться всякому, кто куда хочет; неимение письменных законов, которых иметь и не желают, опасаясь умаления их вольностям, и словом, лишение всех Гражданских порядков кроме одного беспрекословного послушания вышним, особливо же своему Атаману Кошевому, коего сами избирают и отрешают по их произволению. Сии обстоятельства не могут никому о Запорожцах благосклонного подать мнения, потому что их обычай всякому, на здравом уме и на истинных правилах основанному Гражданскому обществу противоборствует". (Я вже не цитую задокументовані враження про козаків з боку московських сановників, що мали з ними контакти, де вони їх порівнюють навіть з чортами, що повилазили з пекла).
   Ментальність державної людини, для якої "здравый ум и истинные правила Гражданского общества" в перекладі на зрозумілу мову означає наявність "государя", кріпаків, дворянства, коли розкішність одягу і кількість слуг відповідають рівню заможності і знатності походження, коли посполитому можна "заехать в рыло", і "каждый сверчок, знай свой шесток", ця ментальність абсолютно несумісна з ментальністю вільної людини. Якби на Запоріжжі почали наводити порядки "на здравом уме и истинных правилах", то дуже швидко утворилися б ще одні "військові поселення", з яких народ тікав би, як чорт від ладану. Система, що самоорганізується, приходить до узгодження в усіх вимірах, так щоб у людей не виникало занадто велике ментальне напруження. Це напруження є джерелом активності, що протидіє причинам, які його викликають по принципу зворотного зв'язку і таким чином система сама себе стабілізує. Відбувається поступова еволюція системи в міру розвитку ментальності. (Узгодження всіх вимірів системи означає досягнення нею певного стійкого стану, так званого, атрактора. Соціальна система, побудована на насильстві, буде мати якісно інший характер атрактора, порівняно з системою, що базується на узгодженні і самоорганізації).
   Ця еволюція, що відбувалася на протязі кількох століть, поступово змінювала характер і образ козацтва - від напівдикої напівбанди-напіворди до напівлицарського ордену і нарешті до напівкозака-напівфермера. Чому скрізь вживається "на пів"? Тому що еволюція йшла таким чином, що не дала можливості до кінця реалізуватись жодній з тенденцій, сформувати ні повноцінну банду (піратське угрупування), ні орду, ні лицарський орден ні фермерську громаду. Від найстарішої постмонгольської доби до нас дійшли тільки безліч татарських (чи може, кипчацьких, торкських, черкеських) слів і термінів, пов'язаних з козацтвом, а також ряд запозичень з кочових технологій. Про те, в яких формах перебувало первісне козацтво, історія мовчить, але я думаю, що ці форми могли бути вкрай різноманітні і не завжди прекрасні. Йшов довгий процес становлення, гуртування, перетворення напіворди в організацію, з поступовим усталенням найбільш підходящих форм співжиття, співпраці, побуту, військових технологій, що найбільше узгоджувались з ментальністю тогочасної спільноти. Все, що було корисне чи то в друзів, чи в ворогів - сприймалось, а що не підходило - відкидалось. Поспішати було нікуди, попереду було ще два з половиною століття. Але й по тому еволюція не зупинилась. Кожна деталь має свою довгу закриту від нас історію. Хто може розповісти, наприклад, про виникнення технології ведення війни козаками за допомогою бойових возів в якості рухомих фортець? Не виключено, що вона прийшла до козаків від кочовиків через посередництво чумаків, де вона показала високу ефективність. З іншого боку, бойові вози були на озброєнні гуситів-таборитів, а також існують свідоцтва про їх використання Вітовтом. Так що дійсна історія появи, розвитку і розповсюдження винаходів, традицій, ритуалів покрита туманом.
   Запоріжжя не стало лицарським чернечим орденом, хоча за формальними ознаками мало багато з ним спільного - потенціальний козак, як і чернець, відокремлювався від сім'ї і звичного оточення, прибувши на Січ, де він отримував статус молодика, вихрещувався в православну віру, якщо раніше не був хрещений, втрачав право женитися, змінював ім'я, ставав, фактично, послушником, тобто в усьому слухався козаків на весь період навчання (від трьох до семи років), потім посвячувався в козаки через відповідні випробування. Після цього він навіть змінював зовнішність - брив голову, залишаючи оселедець. Носіями запорозьких звичаїв, традицій, ритуалів були старі авторитетні козаки, так звані "батьки" чи "сивоусі діди", що фактично виконували функції монастирських настоятелів. Був сформований цілком певний кодекс честі, дійсно лицарський, де такі речі, як етнічне походження, родовитість (шляхетність), матеріальні складові не відігравали жодної ролі зате, на відміну від лицарського ордену, в цьому кодексі суттєву роль відігравало товариство, взаємодопомога, тобто чинники, важливі при самоорганізації громади. Знову ж таки, на відміну від лицарського ордену,членом якого міг стати лише представник цілком певного стану, на Січ можна було вільно зайти і так само вільно вийти. При чому, це могла зробити людина будь-якого стану, будь-якого етнічного походження і будь-якої віри. (Відомо, що видатний козацький отаман Тарас Федорович (Трясило) був кримським татарином, а Ілляш Караїмович - караїмом). Кожен міг будь-коли і з будь-якої причини вільно покинути Січ. Більше того, січовиками була лише десята частина усього козацтва. Всі інші, пройшовши козацьку науку, женилися, заводили господарство, поєднували козацькі обов'язки з продуктивною працею. Цей демократизм, відсутність бюрократії (кількість запорізької старшини за різними оцінками складала від 50 до 150 осіб) сприяв тому, що територія Низового Запорізького війська була незрівнянно більшою, ніж у будь-якого лицарського ордену, співставною хіба що з територіями європейських держав. І одною з причин такого розширення земель Запоріжжя була воля, яка панувала на цих землях, а також, не загарбницьке, а дійсно лицарське відношення до землі з боку козацтва.
   І нарешті, епоха козацького лицарства, так само, як свого часу, епоха середньовічного лицарства, благополучно завершилась. Подібно тому, як на зміну середньовічним Майстрам прийшов тупий конвеєр, на зміну козакам-лицарям прийшли такі ж тупі солдати, від яких вимагалось тільки одне - швидко перезаряджати рушницю і точно виконувати команди офіцера. Солдат повинен був стати військовою маріонеткою, бездумною і точною, як механізм. І ця тупість і точність досягалася вже не виучкою, а постійною муштрою, щоби в голові солдата не було жодних зайвих думок, а тільки готовність виконувати команду і мовчки вмирати. Починалася епоха, коли війну вели військові машини згідно з алгоритмами - число гармат і штиків на кілометр фронту, забезпечення безперебійного постачання боєприпасів і харчів, тил з лазаретами, інженерні війська, тощо. Солдати являли собою розхідний матеріал, вони насильно рекрутувалися в військо з кріпаків і їхня кількість обмежувалась тільки можливостями держави по утриманню. Більша імперія мала більші можливості, більші армії, більша експансія, більше захоплених земель і народів, кріпацтво набирає форм рабства, імперія розширюється, багатіє і процвітає. А десь на неосяжній діамантовій вишині воссідає самодержавна і всесильна імператриця. Лицарі залишились в минулому, мистецтво замінила технологія, побудована на цілковитому ігноруванні людської гідності. Посполитий народ доведений до рівня худоби, дворяни благоденствують, а чиновники вилазять зі шкіри, щоб вислужитись і піднятись ще хоча б на один щабель з чотирнадцяти класів "табели о рангах", одним словом, все згідно "истинных правил Гражданского общества".
   Козаки ще деякий час використовуються в нестандартних умовах, на порубіжжі, для придушення внутрішніх заворушень, але те вільне козацтво, що було на Низу, вже було резервацією, що доживала останні роки. В дійсності, там вже повним ходом йшла трансформація суспільного устрою в напрямку переважання вільних селянських господарств (ферм) і торгівлі, але цей процес навряд чи міг повноцінно завершитися поряд з агресивною і нещадною імперією. Січ була держава в державі, існування якої стало ментально неприйнятне для імперської верхівки, тому не мало жодних перспектив. Імперія і воля - дві речі несумісні - ненажерлива ментальність, що потребує безперервної експансії і перемог, яка мріє про захоплення Константинополя і не рахується з людськими жертвами не переносить саму ідею волі, бо вся її велич є результат безперервного насильства. Пряме військове протистояння тиску з боку імперії також було неможливе. Можливий був тільки варіант партизанської війни, по типу Кавказької, але це була б війна на винищення і позбавлена жодних перспектив. Врешті-решт, козацтво, як і українство, було остаточно придушене і на Низу і в Гетьманщині і на Слобожанщині. Воно залишилося тільки в ментальності, в національній історичній пам'яті або, як зараз полюбляють говорити, в національній міфології. Так само знаменита польська шляхетська демократія не змогла протистояти тиску імперської машини, і славні "лицарі-ляшеньки" разом усією Польщею стали жертвою тупої військової машини О. Суворова (okrutnych Moskali) під час Барської конфедерації.
  
   Існує думка, що лицарство (в широкому розумінні, як лицарство духу, аристократизм духу) в суспільстві підтримується завдяки певній спадкоємності, тяглості, через безпосередній контакт, який буває між вчителем і учнем. (Такої думки притримується, наприклад, Оксана Забужко в своїй прекрасній розвідці "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"). Вчитель, так би мовити, запліднює свідомість учня, передає те суттєве, що конче необхідне для його формування в певному напрямку. (В абсолютизованій формі ця ідея виступає в ритуалі рукопокладання, коли єпископ, як спадкоємець апостолів, накладаючи руки на майбутнього священика, проводить в нього благодать Святого Духу і якісно змінює його стан - висвячує. І оскільки цей ритуал не переривався від Христа, то святість Христа начебто має передаватися в формі благодаті на новоспеченого священника. Існували також відповідні ритуали посвячення в лицарі). А тому лицарство - елітне явище, недоступне посполитим стецькам і федькам. А значить розрив тяглості приводить до безповоротної втрати традиції лицарства, відповідно - і самого лицарства. (За словами О. Забужко, залишається інтелігенція розриву, позбавлена ознак лицарства).
   На мою думку, безперервність, тяглість, спадкоємність, як необхідний елемент існування, може стосуватись раціональної інформації, наприклад, технології, вчення, чи наукової школи, що дійсно втрачається при порушенні тяглості, і для нас виявляються дійсно мертвими і мовчазними древні мови і письмена, що втратили своїх носіїв. Лицарство є прояв духу, а значить пов'язане з духовним життям людини, яке не зводиться до інформаційного виміру (тексту), а тому не може передаватись раціональними формулами чи ритуальними маніпуляціями. На мій погляд, схильність до лицарства являє собою вроджену властивість людини. Тобто людина вже народжується лицарем, так само, як інша народжується воїном, поетом, музикантом або пристосуванцем. Це свого роду, талант, спрямованість душі, яка вбирає в себе все, що відповідає цій спрямованості і вдосконалює себе в цій якості. Цей талант може глибоко дрімати, але коли виникають відповідні умови, відбувається його розкриття. Формули, заклинання і ритуали, спілкування, обставини життя, ментальність народу можуть сприяти цьому розкриттю, але не вони, а тим більше не походження створюють лицарів духу. (У скандинавів з аналогічного приводу є прислів'я: "Вікінги народжуються від подиху північного вітру"). Духовне лицарство являє собою властивість етичної складової душі, що формує цілком певне піднесене й одухотворене світосприйняття і проявляє себе в відповідному відношенню до дійсності, в відповідних почуттях і вчинках. Часто це відношення поєднується з почуттям покликання чи місії, яке може стати визначальним в житті людини.
   Я наведу один приклад, близький мені, так би мовити, територіально. Мій вчитель історії, Михайло Гнатович Сереженко, на протязі майже всього життя, починаючи з дитинства, був товаришем нашого видатного перекладача і поета - Миколи Лукаша, кролевчанина, людини найпростішого походження. Сереженко залишив спогади про Лукаша (їх можна найти на сайті міста Кролевця www.krolevets.com/forum). Микола Лукаш поза всякими сумнівами був лицарем духу по всьому його способу життя, по діяльності і відношенню до людей, хоча обстановка, в якій він формувався, як особистість, аж ніяк цьому не сприяла. Чисто по формі він повторив подвиг славного лицаря Донкіхота, що боровся з вітряками, але в більш серйозному варіанті - в 1973 році він відкрито написав листа в Президію Верховної Ради УРСР з пропозицією відбути йому, Лукашеві, термін ув'язнення замість Івана Дзюби, бо той хворів на сухоти, а він, Лукаш, є здоровий і до того ж поділяє погляди Дзюби, що викладені ним в роботі "Інтернаціоналізм чи русифікація?", кримінальні з точки зору влади. Хто пам'ятає, що являв собою радянський режим в ті часи, може собі уявити наслідки такого вчинку (виключення зі спілки письменників, заборона друкувати, посилатися, згадувати, обструкція з боку будь-яких офіційних органів). Зі спогадів М.Г. Сереженка: "В 1978 році в Кролевці померла мати Лукаша. На похорон він приїхав без копійки грошей, в потертих лижних штанях, в светрі і брезентовій куртці. На голові бавовняна шапочка з помпоном, на ногах боти, подаровані йому Мойсеєм Фішбейном, в яких він ходив і влітку 1979 року. А похорони були зимою в лютий мороз". Без засобів для існування він жив близько шести років, поки не наступила деяка відлига і знову не почали публікувати його переклади, (перший почав Віталій Коротич в "Вітчизні" 1979 року), але за весь цей час він не робив жодних звернень до офіційних органів щодо пом'якшення санкцій. Втім, це чисто формальна сторона справи, яку дехто може сприймати, як невміння адекватно поводитися, пристосуватися до невідворотного і незламного, чи просто, як недолугість, дурість. Власне, відношення до цього вчинку з боку певної людини є "лакмусовим папірцем", що характеризує цю людину щодо наявності в ній лицарства. Уявіть собі, якби значна частина українських літераторів підтримала Лукаша. Але лицарів більше не знайшлося. Ще один мій земляк з Кролевця (і між іншим, товариш мого батька по самодіяльному музично-драматичному театру) Панас Федорович Кочур (Кочура), якого життя заставило стати письменником (в 24 роки він попав в аварію і від того часу був прикутий до ліжка), сказав про Лукаша: "Ех, Микола, Микола... Вліз, як сліпе теля в яму". (За згадками М. Сереженка). Чи розраховував Лукаш на те, що його вчинок, якщо не підтримає, то хоча б не засудить Спілка письменників України? Навряд чи. Спілку вже просіяли через сито і лицарів там не залишилось. Але Лукаш не був сліпим телям, це точно. Серед його друзів більшість були дисиденти, він був достатньо інформований і чітко уявляв можливі наслідки свого вчинку. Але як лицар духу він не міг залишатись байдужим, коли йшлося про те, в чому свідомо чи підсвідомо він вбачав свою місію - про мову. Мова, то була його "прекрасна дама", якій він присвятив своє життя, знехтувавши навіть сімейним щастям. Я думаю, він чітко уявляв, що знаходиться на передньому краї боротьби за українську культуру, а значить - за існування української нації, і що це дійсно боротьба, в якій не можна обійтись без жертв. І дійсно, його вчинок увійшов в історію, як один із зразків прояву лицарського духу представників нашого народу. Але власне, народу, а не літературних адміністративних бонз. Бо величезна культурна і мовна скарбниця, що її залишив після себе Микола Олексійович Лукаш, так і залишилась не виданою (точніше, виданою частково). Залишилася на картках взята з народу унікальна лексикографічна колекція, яку він збирав усе життя. Видання чи не видання спадщини Лукаша являє собою ще один "лакмусовий папірець", який він після себе залишив, що виявляє рівень зрілості нашого суспільства.
   Мені в житті доводилося зустрічати зовсім простих людей, селян з незначною освітою, в яких явно проглядався аристократизм, розвинене почуття гідності, оте вроджене духовне рицарство, причому, як серед чоловіків, так і серед жінок. Природжене лицарство має набагато більше шансів себе проявити при наявності певної ідеї, тому що ідея надихає, спрямовує, підносить, надає осмисленості діям. Умови Запоріжжя сприяли проявам лицарства, а тому існував постійний потік "кандидатів" на лицарство і натуральний відбір певного типу характерів, що відповідали вільному козацькому духу. І ці лицарі складали еліту козацтва. То ж на питання, чи були козаки лицарями, можна відповісти однозначно - серед козаків лицарі були, втім, не всі, а скоріш за все - далеко не всі.
   Взагалі, суспільство вільних і відповідальних людей набагато частіше породжує людей з розвиненим почуттям гідності, аристократів духу, бо створює відповідні умови для проявів відповідних рис характеру. "Окрім одягу, в них немає нічого простацького" писав Боплан про козаків. Справжні аристократи духу ніколи не надавали більшого значення одягу, навіть давали носити нові строї своїм слугам, щоб вони трохи обтерлись. Бо зовнішній вигляд в системі цінностей аристократа не є пріоритетом. Козаки також демонстративно нехтували одягом і взагалі - матеріальними цінностями, немов показуючи їх істинну ціну, по відношенню до ціни справжнього козацького, "лицарського" духу.
   Цивілізація і головний її прояв - державність, створює кордони, зони, стани, касти, класи й категорії - все для того, щоб розділяти, роз'єднувати, ставити в залежність, дискримінувати і експлуатувати. Вона, зокрема, застосовує форму одягу, що відповідає стану, обмежує в отриманні освіти, примушує голитися чи навпаки, носити бороду, щоб відразу по "морді обличчя" чи по одягу можна було встановити стан людини і відповідно до неї відноситись. (Як пише М.М. Богословський, "Подданный должен был не только нести установленную указом службу, но должен жить в жилище, построенном по "указному" чертежу, носить "указное" платье и обувь, предавался "указным" увеселениям, подчинялся "указным" порядкам, в "указных" местах лечиться, в "указных" гробах хорониться и "указным" образом лежать на кладбище, предварительно очистив душу покаянием в "указные" сроки"). Нехтування одягом, як становою ознакою, то найперші і найбільш очевидні прояви демократизму і "вольності" суспільства. (Але чорні як земля козацькі сорочки, про які згадують московські посли, насправді були пов'язані з гігієною козаків - вони виварювали одяг в розчині суміші березового дьогтю, воску і лою, після чого тканина набувала нових якостей - не боялась води, не продувалась вітром і головне - відлякувала комах, особливо бліх і вошей. Козаки також натирали обличчя дьогтем для захисту від комарів і мух, після чого їх зовнішність дійсно могла викликати асоціації з чортами. Але і до чортів відношення у козака також було своєрідне - "чорт біс, аби яйця ніс"). Лицарство є явище духовне і найчастіше пов'язане з ідеєю служіння, а не зиску і наживи. Відсутність лицарства, відсутність відчуття себе частиною свого народу, відсутність ідеї і вищих цінностей, домінування матеріального над духовним, може приводити до жахливих наслідків. Прикладом можуть бути "польські козаки", що з'явилися в ті ж самі козацькі часи, так звані лісовчики (lisowczycy), що по своєму ставленню до рідних поляків майже не відрізнялись від татар, а в Німеччині аж до часів наполеонівських воєн матері лякали дітей "польськими козаками".
   Взагалі то, природжені рицарі духу складають дуже незначний відсоток населення. Але їх роль - неоцінима. Вони є, як говорили раніше, "сіль землі", праведники, світочі, що освітлюють шлях в майбутнє, показують посполитим людям де є справжня істина, справедливість і краса, стають прикладами для наступних поколінь і гордістю народу. Вони втілюють і уособлюють ті риси національного характеру, за якими потім інші народи оцінюють всю націю. Може завдяки цим людям збереглась наша культура і українська нація, бо таких людей серед нашого народу було не мало. Не випадково в тридцяті роки більшовизм винищував в першу чергу представників національної народної культури.
  
  
   Основний і найважливіший висновок, який можна зробити, розглянувши таке історичне явище, як українське козацтво, полягає в тому, що воно було органічною і невід'ємною складовою народу і можливо, відігравало найважливішу роль в націогенезі, надавши йому ті специфічні риси, що характерні власне для українства. Інакше й не могло бути, враховуючи, що козаками була майже половина населення (за даними перепису на Гетьманщині - 45%). Раціональність, тверезість і зваженість в оцінках, вміння пристосуватися до найскладніших обставин, впертість в досягненні мети, хазяйновитість, незалежність і схильність до покладання на власні сили - усі ці риси національного характеру українця певною мірою пов'язані з його козацькими коренями.
  

2.3. Українська хвиля.

  
   У нас воля виростала,
   Дніпром умивалась,
   У голови гори слала,
   Степом укривалась!
   Т. Шевченко
  
   Наявність індивідуальної свободи на протязі багатьох поколінь якісно змінює тип людини в бік зростання відповідальності, як соціального інституту, необхідного для існування спільноти. Свобода в умовах відсутності відповідальності кожної людини за свої дії автоматично приводить до хаосу і руйнування суспільних відносин. Дійсно, уявіть собі, що в поселенні, де проживають чесні, відповідальні і достойні люди, певна частина мешканців почала би обдурювати і красти. Це відразу змінило б усю систему відношень, породило би підозру і втрату довіри між людьми, викликало б необхідність постійного догляду за своїм майном, потребу в організації відповідних інституцій для протидії - тобто, апарату примусу до виконання певних норм. На цьому свобода закінчується. Історія нам показує, що суспільство свободи не може бути створене з людей, що не мають досвіду свободи, суспільство рабів може бути тільки тоталітарним. Суспільство свободи є продукт еволюції, може її найдосконаліший продукт.
  
   Це підтверджується тим фактом, що в суворих, чи навіть екстремальних умовах проживання завжди формувались спільноти вільних людей, бо "якість людини" стає вирішальним фактором в таких умовах. Тому приклад - ескімоси і взагалі північні народи, жителі гір (Кавказу, Альп), помори, численні общини старовірів в Росії, нарешті, кочовики від Євразії до північної Африки, коли вони не були насильно включені в кочову агресивну державу. В усіх випадках формувався тип відповідальної людини, що високо цінує свободу свою і інших. Поведінка і стиль життя того ж Михайла Ломоносова, поморського сина, вочевидь свідчить про наявність вродженого вільного духу, що так виділяло його серед росіян. Вільні вихідці з загнаних в дрімучі ліси старовірських общин, мали процвітаючу торгівлю в басейні Волги, (а потім заполонили і Москву), яка трималась виключно на чесному слові купців, на повній довірі між "своїми", що забезпечувало її ефективність. В італійських вільних містах, де рівень індивідуальної свободи був досить високий, виникло і почало поширюватися Відродження європейської цивілізації. Але в усіх випадках, де можна говорити про прояви свободи, вона була укорінена, тобто мала під собою ґрунтовні довготривалі підстави. І ці підстави дуже довго зберігалися в історичній пам'яті і культурі народів, що колись були вільними. І тому народи Кавказу, які Росія почала завойовувати ще з початку XIX століття, так і не вдалося до кінця вгамувати, незважаючи на страшні репресії, і тому не вдавалося викоренити горезвісний "украинский сепаратизм".
   Чи свобода автоматично, тобто з необхідністю породжує відповідальний народ і досконале суспільство, це питання окреме, яке потрібно досліджувати. Але зворотне твердження, напевно є однозначно справедливим - народ-раб не може відразу перейти до суспільства свободи, бо свобода для раба не може відразу перетворитись в "усвідомлену необхідність", а спонукає до руйнівного свавілля. Приборкати цю стихію можливо тільки за допомогою сильної влади, яка знову перетворює людей на рабів. Утворюється порочне причинно-наслідкове коло, дуже типове для історичного розвитку більшості народів, вирватися з якого далеко не завжди вдається. Працює універсальний механізм інерції, що не дозволяє швидко позбутися ментальності раба. В таких випадках свободу потрібно дозувати, як сильнодіючі ліки, і дай бог, щоб при грамотному керівництві був пройдений весь шлях до досить повної свободи, хоча б за два-три покоління. Але з іншого боку, той же самий механізм інерції не дозволяє швидко перетворити, вільну людину на раба, а суспільство вільних людей - на бидло. І тому на Україні ще довго продовжувала існувати Гетьманщина, Слобожанщина, Військо Запорозьке Низове, а на Правобережжі безперервно виникали повстання проти гнобителів. Тому в містах і містечках як гриби множились братства вільних людей, а кріпак Тарас Шевченко став символом прагнення до свободи.
   Вихід з "зачарованого кола рабства" може бути еволюційний, дуже довгий, або революційний, коли суспільство опиняється в екстремальних умовах на межі виживання. В останньому випадку відбувається швидка перебудова, фактично - злам свідомості більшості людей і утворення нових соціальних практик пристосованих до нових умов виживання, перш за все, на засадах кооперації, звичайно, якщо соціальний організм в тих умовах не гине. На жаль, такі найтяжчі періоди в житті суспільств не залишають після себе документальних свідоцтв і ми можемо бачити тільки кінцевий результат, наприклад, общини російських старовірів чи общини пуритан Нової Англії, які започаткували Сполучені Штати. Мабуть найбільш добре документоване історичне явище - утворення держави Ізраїль. Перша хвиля переселенців-сіоністів на землі Палестини 1882 - 1903 років отримувала суттєву фінансову підтримку від філантропа Едмона де Ротшильда і певною мірою паразитувала на цій підтримці. Представники другої хвилі 1904 - 1914 року, ті що в нелюдських умовах осушували безлюдні болота Ізреельської долини, мерли від малярії, працювали на землі, не маючи жодного попереднього досвіду, впроваджували іврит, самотужки боронилися від агресивних сусідів, створювали нову батьківщину для своїх нащадків, власне вони започаткували нову ментальність і нові соціальні практики, стали центром кристалізації фактично нової нації. Бо були євреї і євреї. Були ті, що не витримали випробувань і повтікали в Америку (таких була переважна більшість) і була купка пасіонаріїв, ідеалістів, що мріяли про віддалене майбутнє. Ось цей первісний імпульс, якщо його не псує, не плюндрує держава, значною мірою визначає подальшу долю соціального організму. Цей первісний імпульс створив хвилю, яка прокотилася по всіх землях, всмоктала відповідні характери, і за два-три покоління була створена п'ятимільйонна нова ізраїльська нація і модерна держава.
  
   Напевно, в постмонгольський період на порубіжжі виник "центр кристалізації" нової спільноти вільних людей, який започаткував довгий, на протязі двох - трьох століть, еволюційний процес самоорганізації і формування нової соціальної практики, що привів до виникнення кількох станів - козаків, чумаків, вільних селян і ремісників, одночасно був процесом етногенезу українців, процесу створення цілком визначеної ментальності, притаманної значній частині народу. Нестримна хвиля українізації була утвердженням ідеї свободи і переваг, що їх дає самоорганізація, утвердженням ментальності вільної людини, що вже ніяк не асоціювала себе з русом (русином). Остаточний перелом від Русі до України на більшості земель відбувся напевно близько кінця XVI - початку XVII століття, коли нова, як сказали б зараз, "національна ідея" розповзлася по більшій частині території південної Русі і перемогла остаточно, змінивши самоідентифікацію людей з руса на українця і відповідно, змінивши назву своєї землі зі ставшої чужою Русі на рідну і милу серцю вільну Україну.
  
   В одному місці щоденника Еріха Лясоти 1594 року, де він домовляється з запорожцями, читаємо: "Хай вони ... подадуться вверх Дніпром на Україну, тобто до кордону краю...". Тут Україна - ще кордон краю (Русі) з Диким полем, як це традиційно було прийнято. Але трохи нижче він пише "...я вважав украй необхідним зберегти друзями людей, яких поважає не тільки Україна (цебто Волинь і Поділля, де в них є багато прихильників), але і вся Польща". Тобто, на той час була ще певна невизначеність, хоча Україна вже чітко відмежовувалась від Польщі. Але через півстоліття Боплан, який покинув Україну в 1648 році, коли "запахло жареним", вже без будь-яких сумнівів складає повну карту, власне України, а не Русі і не Польщі. Я навів приклади Лясоти і Боплана, як людей, що безпосередньо перебували на Україні, але будучи іноземцями, відносились до неї цілком нейтрально і відсторонено. Люди, що були "задіяні в процесі", наприклад, Богдан Хмельницький, вживали назву, Україна, серед "своїх", а "назовні" вживалась традиційна назва, Русь. (Наталя Яковенко. Вибір імені versus вибір шляху. 2009).
   В старих джерелах Речі Посполитої, від кінця XVI століття, коли з'явилися перші згадки про козаків і до середини XVII ст., слово Україна не зустрічається, мова йде про Русь, причому Поділля не включається до складу Русі (вживається форма "Русь і Поділля"). Але в історичній серії А. Павінського і О. Яблоновського ZrСdla dziejowe (Історичні джерела), що почала видаватися з 1875 року, вживається термін "землі руські", до яких відноситься Волинь, Поділля і Україна. До України О. Яблоновський відносить Київське і Брацлавське воєводства Речі Посполитої. (Україна розглянута в 20-му томі "Історичних джерел").
  
   Природно допустити, що представники молодого етносу, що зародився на українах, з'являючись на Русі, відчували свою окремішність, відмінність від забитих, затурканих селюків, що довгий час перебували під пресом спочатку баскаків, потім своїх князьків, боярчиків і шляхти, яка до того ж не могла їх захистити від татарських погромів. Цей дух свободи, власної гідності, непідлеглості, безстрашності що відчувався в поведінці, настанові, мові не говорячи вже про відмінності в одязі, суттєво вирізняв прибульців серед місцевих обивателів. Ця очевидна відмінність не могла не закріпитись в мові, в формі визначення цих людей. Принцип визначення прибульців в усі часи і серед усіх народів був і є стандартний - по тому звідки людина прибула: з україн - значить українець. Напевно, і самі українці так себе називали. Власне з цього почалася мала, невидима оком і тиха, я сказав би, революція українізації, що хвилею пройшла від україн порубіжжя до етнічних кордонів домонгольської південно-західної Русі - земель полян, древлян, сіверян, уличів, бужан і навіть волинян. На відміну від соціальних революцій, це була революція ментальна, що відбувається в голові, революція перетворення руса на українця, навіть можна сказати, революція гідності. Всяка ментальна революція, хоча б частково, має в своїй основі якусь ідею, чи навіть мрію. В цій революції мрія була зримою, конкретною і вона була поряд - "друга обітована земля, що кипіла молоком і медом" і крім того, там була свобода. Ця очевидна перевага свободи над несвободою була найбільш привабливою.
   Як уже говорилось, ментальність народу в середньому не може змінюватися швидко і, як правило, пов'язана зі зміною поколінь. Інтенсивність процесу залежить від рівня ментального напруження в суспільстві, але в будь-якому випадку ментальність старшого покоління залишається незмінною і являє собою інерційний фактор. Але після того, як ментальність утвердилась, вона так само продовжує існувати навіть коли соціальні умови радикально змінилися (це є історична або національно-культурна пам'ять). Ось цей, як ми раніше його назвали, фазовий зсув в різних вимірах соціального процесу, стає причиною певних історичних явищ, що можуть викликати подив, якщо не враховувати передісторію, навіть давнє історичне минуле.
   Убогість інформації про ті далекі часи може стати причиною виникнення історичних реконструкцій, які мають мало спільного з дійсністю, тому ми маємо покладатись тільки на ті факти, фактори і закономірності, що не викликають жодного сумніву. Серед них - зростання кількості населення на Русі в "період спокою" від 1240 до 1482 року; економічна недостатність кочових утворень і Кримського ханства, перш за все, проблема зерна; проблема солі на Русі; розвиток торгових стосунків; турецький васалітет Криму, захоплення турками Кафи (Феодосії) в 1475 році і організація там невольничого ринку; Люблінська унія 1569 року і введення кріпосного права на Русі-Україні, згідно Третього Литовського статуту 1588 року.
   Демографічний тиск - один з найважливіших вимірів соціального процесу, в той же час, мінімально відображений в історичних хроніках. (Тільки в казках зафіксовано, що старший син отримує млина, а молодший - кота і відкриту дорогу на всі чотири сторони). Щаслива та країна, яка має вільний простір для подальшого розширення, навіть якщо цей простір не зовсім звичний чи навіть ворожий. Україна мала Великий степ, Дике Поле з розкішною землею і підходящим кліматом. То ж туди прямували надлишки люду, тут знаходили своє пристанище ті, хто прагнув волі, пригод, романтизму, хто не міг себе знайти в одноманітному, чи тупому і безпросвітному житті. Тож поступово уходництво мало змінитись міграцією, а зона розселення з необхідністю мала поширюватись від річок в бік степу. Прибувши на "землю обітовану" переселенець стикався з проблемами, про які раніше не мав жодного уявлення - вода, дерево, житло, опалення, обробка землі.
   У монголів була сувора (під страхом смертної кари) заборона митися в природних водоймах. Вважалося, що такі дії викликають грозу. (Гроза в степу з руйнівним шквальним вітром - страшна стихія). Таке сміхотворне з точки зору нашого сучасника пояснення, насправді має глибшу причину - людина, що звикне до свіжої проточної води не захоче йти в степ на кочів'я. Вода - одна з основ життя і проблема води повстає одною з перших, як тільки розтає сніг і підсихає степ. Ця проблема в степу має тільки єдине вирішення - колодязь. Колодязь в степу глибиною до кількох десятків метрів - це технологічно дуже складна споруда, яка під силу тільки колективу з певним набором спеціалістів. Тож наявність колодязя, чи джерела води була необхідною умовою для поселення, і таким чином, люди селились селами, що мали колодязь, і нові прибульці приставали до таких сіл, а коли село розширялось, будували "кутком" новий колодязь і т. д. Це (і не тільки це) обумовлювало існування певного товариства - громади, що була формою самоорганізації при необхідності спільних дій.
   Друга проблема - деревина, точніше її відсутність. Нові поселенці, що виїхали рано навесні до грязюки, мали до зими вже побудувати хату і хліва для худоби. Відсутність достатньої кількості деревини спонукала до пошуку нових технологій будівництва. Було використане те, що є в достатку і те що лежить під ногами - солома і глиниста земля, або суміш глини з піском. Новий будівельний матеріал, що проник в Україну явно через кочовиків - саман (на тюркських мовах - солома) був порятунком для жителів степу. Будівництво могло йти каркасним методом, або з використанням саманних блоків. Далі стіни штукатурились глиною і обмазувались вапном. Дах робився з соломи, дуже крутий, щоб не затримував на собі кучугури снігу (не створював снігове навантаження) і дозволяв робити досить легку конструкцію без потужних крокв. Печі робили з цегли-сирцю. Але збудувати таку хату, і взагалі - обжитись, пристосуватись до нових умов без сторонньої допомоги було вкрай важко. В якості палива використовувався кізяк - суміш калу травоїдних тварин з соломою, сформована в вигляді коржів і висушена. Думається, що ця технологія також запозичена від степовиків - кочових скотарів, для яких вона єдино можлива.
   Але адаптація до умов степу не могла бути виключно пасивною. Вже скоро на українах зазеленіли дерева, що стали в майбутньому одним із символів України - тополі. Ці дерева не тільки витримують умови степу, але й ростуть дуже швидко, так що посадки тополі скоро забезпечили місцевих жителів необхідною кількістю деревини. Важко переоцінити значення цього дерева для ранньої України, а тому його символічне значення зовсім не випадкове. Значно далі на південь просунулись посадки сосни, для якої ідеально підходили піщані ґрунти, непридатні для вирощування зерна. Створювались полезахисні смуги з кущів і дерев, що взимку затримували сніг, а влітку - запобігали вітровій ерозії. Біля хат повиростали садочки, квітники, огорожі з плоту - поступово створювалася та Україна, яка вже суттєво відрізнялася від Русі і яка через деякий час стала "обличчям" України, тим образом, який залишився для нас в творах літераторів і художників, що зображали отой український тихий домашній "рай" на фоні безкраїх ланів пшениці. Біла хата в садочку географічно точно відповідає ареалу розповсюдження українства. Кілька десятиліть тому я, неодноразово їдучи поїздом, спостерігав той разючий контраст, різкий перехід в зовнішньому вигляді сіл при в'їзді з Росії, з її чорними ізбами, в привітну білу, наче освітлену сонцем, Україну. В наші часи цей контраст майже зник, внаслідок розповсюдження новітніх технологій будівництва.
   України обживались розширювались, укріплялись. В XV столітті пішла вже серйозна торгівля з Кримом, найперше - головними продуктами, до кримців - зерно, а звідти - сіль. (Пізніше поклади солі відкрили на Донбасі (Слов'янськ), в XVI столітті великим центром солеваріння став Дрогобич.) Це була життєво необхідна торгівля, як для України, так і для Криму. Вона безперервно продовжувалась, захищалась законами і розширялась аж до настання епохи залізниць. Ще в 1830 - 1840 роках чумаки забезпечували більше половини об'єму торгівлі сіллю, перевозили від 2,5 до 4 мільйонів пудів солі, від 600 до 900 тисяч пудів сушеної риби, 25 - 40 мільйонів пудів збіжжя за рік, працювало близько 200 тисяч чумаків. (На картині Айвазовського зображена чумацька валка, що тягнеться аж до горизонту). Чумацтво - виключно українське явище, продукт "хвилі українства", яка дійшла точно до кордонів поширення українства - української мови, білої хати, і відповідної ментальності.
   На мій погляд, власне чумацтво, більшою мірою ніж козацтво, символізує феномен створення того першого осередку, центру кристалізації, що створив "хвилю українства". Цілком зрозуміло, що козацтво привертало більшу увагу істориків і літописців, бо в усі часи ті, хто вбиває, руйнує і грабує ставали предметом уваги і національної гордості, ті хто створював - не були удостоєні уваги, а ті хто сіяв, орав і годував, вважались бидлом, брудом на ногах доблесних воїнів.
   Утворення чумацтва, як масового явища, могло відбутися тільки як результат переходу від базового общинного типу ментальності, до більш просунутого - ринкового типу і відповідно, від общинного типу соціальної організації до громади, як соціальної організації вільних людей. Община, як базова форма організації створює відповідну ментальність, для якої є характерним колективізм, колективна відповідальність, вірність традиціям, повага до старших і до авторитетів, готовність служити спільним інтересам аж до самопожертви, повага до сімейних цінностей, ворожість і недовіра до "чужинців". Общинник "влитий" в своє середовище, поза яким він не уявляє свого існування. Дійсно, людина, яка покинула общину, опиняється в зовсім інших відношеннях з реальністю. Відчуття себе частиною цілого, єдності з общиною, захищеності покидають її, бо вона має сама приймати рішення і за них відповідати особисто. Уявіть собі що мала відчувати людина, що перший раз в житті вирішила їхати в чумацьку подорож, що триває від снігу і до снігу, подорож в нескінчений невідомий простір, де гуляють татарські банди, ризикуючи не тільки збіжжям, яке отримане важкою працею, а може й своїм життям. Таке рішення могла прийняти тільки вільна людина, а ще до того, людина яку зовуть невідомі простори, бажання взнати, що там за горизонтом, бажання нових вражень, готовність кинути виклик Степу, випробувати власні сили, навіть незважаючи на смертельну небезпеку. Тобто, це вже був козак, у старому, найпершому розумінні цього слова - вільна людина. Це був прояв того духу, що разюче відрізняв козака-українця від руса, того духу, який викликав непередаване захоплення і перед силою якого неможливо було встояти. "Я хочу стати українцем" - напевно говорив малюк, і він ставав їм. "Козаче соболю, візьми мене з собою на Вкраїну далеку" - просила дівчина. І вона ставала українкою. Процес пішов. Почала формуватись українська ментальність - ментальність вільної людини, що поширювалась до меж вже існуючого на той час південно-руського етносу, перетворюючи його на етнос український. І поступово всі руси почали звати себе українцями, а свою землю Україною, хоч спочатку це була назва тільки для внутрішнього вжитку.
   Ринкова ментальність якісно змінює систему відношень людини і оточення. Світ для нього стає відкритим у всій свої повноті, різноманітті етносів, культур, релігій, традицій, мов. Для нього не існує непорушних істин чи авторитетів, абсолютизація свого рідного, етнічного для нього неприйнятна і більше того, шкідлива, він легко сходиться з представниками різних народів і культур, він готовий сприймати все, що для нього має цінність і від кочовика-ногайця, і від татарина-воїна, і від поляка-шляхтича - "чорт біс, аби яйця ніс". Татари для козаків були ситуативно, то вороги, то союзники, козаки не робили проблеми стосовно контактів з людьми іншої віри, високого чи низького походження, питання "шляхетності" для них також було ситуативне і розглядалось з точки зору вигоди. Оцей тип українця-козака, що сяде грати в карти з чортом, чи навіть осідлає його, але ніколи не поступиться нечистій силі, бо фактично він в нечисту силу не вірить, що сприймає чуже, не як загрозу, а як явище, з цікавістю і гумором, цей тип, що знайшов відображення в творах літератури, напевно сформувався з отих переселенців-уходників, а згодом, чумаків-козаків, що почали широко відкритими очима дивитися на широкий білий світ.
   Надамо слово історикам: "...здається, ніби вся сeлянськa Укрaїнa кінця XVI - сeрeдини XVII ст. жила нa кoлeсax. "Eрa сeлянськoгo вiдxoду", як iнкoли нaзивaють цeй пeрioд iстoрики, дiйснo дaлa нaдзвичaйнo висoкий прoцeнт мiгрaцiй. Зa пiдрaxункaми Микoли Крикунa, лишe зa дaними судoвиx книг трьox вoєвoдств Укрaїни, у пeршiй пoлoвинi XVII ст. втiкaчi пoкинули близькo двox тисяч сiл з Руськoгo i Бeлзькoгo вoєвoдств, a з тeритoрiaльнo нeвeликoгo Пoдiльськoгo - 618. Дoбрoбут кoлoнiстiв був гaрaнтoвaний сaмoю прирoдoю, бo зaлeжaв лишe вiд їxньoї прaцьoвитoстi тa зaпoвзятливoстi. Приклaдiв пoдиву гiднoї сeлянськoї зaмoжнoстi в циx крaяx, дe, як гoвoрили рeвiзoрaм брaцлaвськi бoяри щe в 1545 р., мужик пишнiший i бaгaтший, aнiж пaн, мoжнa нaвeсти чимaлo. Прoтe всe-тaки, всупeрeч нeзрiвняннo сприятливiшим oбстaвинaм життя київськo-брaцлaвськoгo сeлянинa пoрiвнянo з йoгo вoлинським, a oсoбливo гaлицьким брaтoм, сaмe Брaцлaвщинa й Київщина нeвдoвзi стaнуть вoгнищeм сoцiaльниx кoнфлiктiв. Причини цьoгo бaчaться нe стiльки в eкoнoмiчниx рeaлiяx чи нaдмiрниx утискax сeлянськoї мaси, скiльки в спeцифiчнiй мeнтaльнoстi xлiбoрoбiв стeпoвoї зoни. Oсвoївши влaснoю прaцeю зeмлi й вoди нeбeзпeчнoгo крaю, кoлoнiсти нe дoпускaли думки, щo цe нe їxня, сaнкцioнoвaнa Бoжим прaвoм влaснiсть. З iншoгo бoку, життя вiч-нa-вiч з тaтaринoм вирoблялo нeзaлeжнiсть i вiдвaгу, спoрiднeну з кoзaцькoю. Тoму нaвiть лeгкi спрoби зaпрoвaдити крiпoсницькo-пaнщиннi пoрядки, звичнi для внутрiшнix рeгioнiв дeржaви, викликaли тут бурxливу рeaкцiю як зaмax нa вoлю". І далі: "Кiлькiсть мiськиx пoсeлeнь, щo виникли в oстaннiй чвeртi XVI - пeршiй пoлoвинi XVII ст. у пoгрaничниx (укрaїнниx) вoєвoдствax - Київськoму тa Брaцлaвськoму, врaжaючa - пoнaд 300. I xoчa в пeрeвaжнiй бiльшoстi їхнє нaсeлeння нe пeрeвищувaлo сoтнi двoрiв, тoбтo близькo 600-700 чoлoвiк, однак рoль oсeрeдкiв, дoвкoлa якиx снувaлoся життя, вoни викoнувaли. Бiльшiсть зaснoвувaлaся вiдрaзу нa мaґдeбурзькoму прaвi, тoбтo з пeвними, нexaй і спрoщeними, фoрмaми сaмoврядувaння. Нaвiть oбмeжeнi форми мaґдeбурзькoгo сaмoврядувaння сприяли тoргoвiй aктивнoстi мiськoгo нaсeлeння i пoжвaвлeнню рeмiсництвa. Нaприклaд, у Бiлiй Цeрквi, щo виниклa як прикoрдoнний зaмoк у сeрeдинi XVI ст., a 1588 р. oдeржaлa привiлeй нa мaґдeбурзькe прaвo, нa 40-i рoки XVII ст. вжe мeшкaлo пoнaд 250 рeмiсникiв рiзниx прoфeсiй - дo 30% житeлiв". (Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття.)
   Як сказав Боплан про козаків, "вони  надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя". Дійсно, це було головне. Від часу, коли українська ментальність, дух свободи і уявлення про те, як треба жити і як не треба жити ні в якому разі, поширилась практично в межах нинішніх українських земель, то вже вона сама стала причиною і рухомою силою подальших подій. Вона створила феномен, як дехто говорить, держави, якої ніколи не було. Як не дивно, ця держава не вмерла й не загинула, а навпаки, розширилась і "переварила" прибульців. З падінням польської влади Запорозьке військо взяло на себе функції цивільної адміністрації, утворивши фактично новий політичний організм, який ми назвали козацькою державою, але який, на жаль, державою ще не був. Саме це через нетривалий час призвело до Руїни. Держава не може сформуватися "з нуля" одномоментно, має пройти певний процес її адаптації до реалій, утворення певної єдності і узгодженості усіх частин механізму, досягнення певного рівня професіоналізму. І держава не може утворитися в суспільстві, де переважна більшість людей позбавлена державницької ментальності, де держава асоціюється з панством, кріпацтвом, насильством і приниженням. Але ті суспільні форми, що виникли на Україні, являли на той час оптимальні (і на мій погляд, унікальні) форми узгодження суспільної організації і індивідуальної свободи.
   Якість народу взнається в випробуваннях. Історичні виклики тільки зміцнюють сильний народ, загартовують його і розширюють його адаптаційні можливості. Саме таким викликом стали для України майже безперервні агресивні дії Кримського ханства, що почалися в кінці XV століття і тривали майже півтора століття. Власне ці дії довершили формування цілком певної соціальної практики і відповідного українського типу людини, яку ми знаємо вже з історичних джерел. Цей період остаточно сформував українську націю, як націю вільних людей, що можуть власними силами протистояти потужним зовнішнім загрозам.
  
  
  
  
  
  
  

Розділ 2.4. Держава, якої ніколи не було.

  
   Надлежит искоренять в малороссах развратное мнение, по коему
   представляют себя народом от здешнего совсем отличным.
   Катерина ІІ
  
   Останнім часом з'явилась маса публікацій (особливо в Інтернеті) про українську "недодержавність", написаних на різних рівнях грамотності, з'являються карти, на яких показано, з одного боку, коли і ким та чи інша частина України була колонізована, і перестала існувати власне, як Україна, а з іншого боку, коли і завдяки кому неіснуюча Україна приростала територіями. Крім того переконливо доводиться, що українці і росіяни - це один і той самий чорт, тільки з різних боків. Історію про неіснуючу Україну я пам'ятаю з глибоких радянських часів, більше того, я не піддавав жодному сумніву історичні факти - України як держави в загальноприйнятому сенсі дійсно не було, причому, ніколи, якщо не рахувати кількох років за часів Хмельниччини, та й то навряд чи те утворення можна було назвати державою. Звичайно, на такі аргументи можна відповісти: головне, щоб існував народ, а держава буде.
   Але можна глибше копнути в суть питання (до якого ми ще будемо неодноразово звертатись): чому українські землі не тільки не зменшились, чи навіть зникли з історичної карти, як то відбулося, скажімо з землями каталонців, саксонців, гасконців, бургундців, бретонців, готів, швабів і безлічі інших, а безперервно приростали. Вони приростали власне, як українські землі, тобто землі, де серед населення переважає український тип культури і ментальності. Характерний приклад - Слобожанщина чи Північне Причорномор'я, куди стікалися представники найрізноманітніших етносів, але врешті решт були українізовані. (Винятком є Стародубщина, яка починаючи з 1660 років інтенсивно заселялась старообрядцями - соціальною групою, що була схильна до самоізоляції і не піддавалась жодній асиміляції чи культурним впливам. Старообрядці Стародубщини зберегли свою культурну ідентичність навіть після насильницького їх виселення в Бурятію).
   Історія показує, що безліч народів не отримали власної державності і зникли, деякі - втратили державність і не зникли, інші - втратили і згодом повернули, є й такі, що ніколи не мали державності, але продовжують існувати, як народ. Також існує багато поліетнічних держав, що не мають "титульного" етносу, або ж існують окремі держави, населені однаковим етносом, але мабуть можна стверджувати, що необхідною умовою для створення національної держави є існування відповідного народу. І в цьому сенсі основне питання, що стосується існування України, як раніше, так і тепер (тепер - значно менше) - а чи був (є) український народ?
   Феномен існування України, як території, що заселена українцями, вже не викликав сумніву приблизно з середини XVII століття, коли цілком склалися український етнос і відповідна територія, відображена на першій мапі України Боплана (про що ми вже згадували у Вступі), і саме існування народу стало ключовим при визначенні назви, Україна, для даної території. Без сумніву, тут мали вплив особисті враження Боплана від спілкування з козаками, яких він характеризує, як справжніх аристократів. (Між іншим, його описи польської шляхти значно менш компліментарні). Від того часу в європейському політикумі почали формуватися уявлення про Україну як територію, що історично заселена українцями, причому ця територія мала певні, хоч і не досить визначені, кордони. А до того в Європі було усталене поняття Русь - територія, народ ("русини" або "народ руський"), віра (грецька або уніатська), мова руська. Під це поняття підпадали українці і білоруси разом з відповідними територіями. Вони мали спільну офіційну руську мову, що була державною в Великому Князівстві Литовському (ВКЛ) і спільне законодавство, зафіксоване в Литовських статутах. Безумовно, важливу роль відігравала також наявність спільної спадщини від часів Київської Русі.
   Русь "українська" піддалась впливу "української хвилі", козаччини, вольності, що відповідним чином деформувало суспільну систему в бік кочового принципу, "народ-військо", в той час як білоруська частина Русі виявилася більш консервативною і більш послідовною в підтримці принципів, що панували в ВКЛ. (Це не дивно, враховуючи, що білоруський Новогрудок був першою столицею ВКЛ). Але інерція писаного слова дуже велика, тому Україна ще на протязі довгого часу в юридичних документах позначалась, як Русь. (А тому, зовсім не випадково Петро І в 1721 році назвав Московську державу новим ім'ям - Росія, а не Русь, бо інакше виникло б повне непорозуміння).
   Тобто України, як держави не існувало, але була країна (територія), що мала назву Україна, і люди, що її заселяли - українці. І це є головне. І власне в цьому полягає проблема національної державності, в тому числі й сучасної. Дійсно, якщо припустити, що такого окремого народу, як українці не існує, то тоді виникають великі сумніви, щодо доцільності, або просто, здорового глузду, в існуванні окремої держави. (До речі, це основний аргумент дослідників природи "українського сепаратизму"). Тоді, так звані, українці, мають забути свій "малорусский диалект", (тим більше, що значною мірою це вже зроблено) влитися в "единое культурное пространство" (і таке насправді вже існує) і нарешті "слиться с матушкой-Россией". Ключове слово тут - культурний простір, що створює духовну основу "окремішності", яку народ намагається зберегти за будь яку ціну і яка є базовою підставою створення окремої держави. Історія показує, що поки існує ота окремішність, відрубність культур народів, що входять до єдиної держави, завжди залишається тенденція до сепаратизму, виокремлення регіонів, де переважає окрема культура. (Хрестоматійним прикладом такого сепаратизму була тридцятилітня війна, пов'язана з приборканням Карлом Великим Саксонії у VIII столітті, що супроводжувалась жахливим винищенням саксонців і яку вдалося завершити лише завдяки, можливо найпершим в Європі, масовим їх депортаціям). Власне, по аналогічному принципу відбувався розподіл Російської імперії після подій 1917 року, а потім - створення СРСР, коли при визначенні кордонів республік враховувались результати перепису населення 1897 року, де ще не було графи, "національність", але була графа, "рідна мова", що напевно є найважливішим показником культурної належності. Треба відзначити, що такий принцип поділу по відношенню до України був достатньо справедливий і практично не призвів до етнічних конфліктів в майбутньому. І хоч культурний простір за роки радянської влади був значною мірою уніфікований, цього виявилося недостатньо для "злиття". Існують суттєві культурні відмінності обох народів саме по відношенню до уявлень про державу і державотворення, при цьому ці відмінності мають глибоке історичне коріння.
  
   Існує інформація (я не можу гарантувати її достовірність), що Сталін свого часу при формуванні територій національних республік у складі СРСР, наполіг на включенні Донбасу до складу саме України, а не Росії. Аргументом було те, що маси російського пролетаріату, що працюють в цьому регіоні, будуть вгамовувати сепаратистські настрої українців, Донбас стане якорем, що прив'яже Україну до Росії. Історія показала, що Сталін дивився дуже далеко, аж в 2014 рік.
  
   Петро Михайлович Сас, дослідник політичної культури українського суспільства, пише з цього приводу: "На початку 20-х рр. XVI ст. виникає теоретично вмотивована політична концепція "руського" народу. Поняття континуїтету історії руського народу набувало системного, теоретично узасадненого виміру і розглядалося як політичне. Базовими ідейними компонентами концепції виступало, зокрема, твердження про одвічну свободу народу, засновану на природному праві й моральних приписах старовини. Стверджувалося, що ця свобода виявилася в добровільному і договірному підданстві, скріпленому королівською присягою під час інкорпорації Польщею українських земель і підтвердженому пізнішими політико-правовими актами. Набула популярності теза про "третій" політичний народ країни (поряд з польським та литовським) -- "руський". Доводилося, що "руський" народ є одним із фундаторів Речі Посполитої, тобто стороною рівноправною у цьому відношенні з польським та литовським "народами-засновниками"". Характерна форма політичної самоідентифікації - "ми, руський народ" сама по собі була результатом формування цілком певної, і можна стверджувати - демократичної свідомості, яка тільки й могла виникнути в умовах свободи і самоврядування. Відносно цього треба зробити ряд зауважень.
   Феномен національної держави виник на початку XIX століття після подій Великої французької революції і процес створення держав-націй не завершився аж до цього часу. Тобто суспільна свідомість (ментальність) жителя Європи в середині XVII століття, коли почалися державотворчі процеси на Україні, ще не оперувала поняттям, нація, бо важливішим був становий поділ суспільства. Так званий, посполитий люд, взагалі не приймався до уваги, як політичний фактор, а розглядався, як тупа робоча сила, що служить шляхті. (Як писав поет: "...страна рабов, страна господ", між якими - прірва). До того ж цей посполитий люд був поділений між феодалами і фізично не міг мати політичної єдності. Шляхта різного етнічного походження мала більше спільного і могла найти порозуміння скоріше, ніж етнічно споріднена шляхта і посполитий люд. (До того ж існували уявлення про зовсім відмінне походження шляхти і черні, наприклад, виражені в сарматському міфі походження польської шляхти). А тому поділ державних кордонів по етнічному принципу не мав практичного значення. Державні кордони визначалися правом сильного. Тим більше, що вся європейська еліта була пов'язана давніми родинними (зокрема, династичними) зв'язками, спільною мовою (латиною) і спільною церквою. (Зауважимо, що власна "етнічна" мова в ті часи взагалі мала найменше значення). (Відголосок такого стану речей і такої ментальності ми можемо бачити в знаменитому комуністичному гаслі "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!". Вважалося, що капіталісти (шляхта) вже є об'єднані, бо для капіталіста не існує нації, а тільки прибуток. В такому разі пролетарі також мали об'єднатись, бо для них ідеал світового комунізму мав бути дорожчим за національні інтереси. Досвід показав, що "негр преклонных годов" аж ніяк не був схильний вивчати російську мову).
   Напевно найважливішими факторами в створенні націй і відповідно - національних держав, є, по-перше, збільшення рівня соціалізації (зв'язків) усіх верств (станів) населення, пов'язане з ліквідацією міжстанових перегородок, полегшенням вертикальної мобільності, що приводить до такого рівня єдності, при якому даний народ вже можна розглядати, як єдине політичне ціле - націю. Політизація усього народу, а не тільки еліти, є явище вторинне і неможливе без певного рівня соціалізації. Політизація виникає, як реакція на відповідні обставини, що змушують народ об'єднуватись для узгоджених дій. По-друге, в формі національної державності відбувається максимальне узгодження інтересів і прагнень нації з інтересами держави: держава, яка формується з представників даної нації максимально захищає її етнокультурні цінності і тим самим створює підстави для зусиль з боку нації щодо збереження цілісності держави. Виникає зв'язка - нація-держава, найбільш стійка форма державного утворення, власне завдяки підтримці і піклуванню про державні інтереси з боку громадян.
   Саме ця зв'язка, що дійсно продемонструвала свої унікальні можливості (особливо, на прикладі наполеонівської Франції), призвела до виникнення ідеології етатизму (державництва), яка коріннями сягає ще вчення Гегеля про реалізацію світового Духу, що знаходить своє найвище втілення власне в державі. Монархічний принцип "держава - це я" змінюється принципом "держава - це нація", а звідси - логічний перевертень "нація - це держава" - відбувається ототожнення нації і держави. Звідси виникнення крайніх форм націоналізму (наприклад, український націоналіст Д.І. Донцов вважав, що державність нації є найвища цінність, вища за цінність життя людей). Але розглянемо, що суттєвого насправді дає нація-держава? Двохсотрічний досвід дозволяє відповісти на дане питання. По-перше, розвиток і захист національної культури. По-друге, виникнення почуття патріотизму серед значної частини громадян, яке реалізується в формі підтримки власної державності. По-третє, і це найголовніше з точки зору геополітики - загальну військову повинність, яка дає можливість створювати фантастичні по масштабу армії і направляти колосальні ресурси держави на їх підтримку. Держава-нація отримала реальну можливість проводити цілеспрямовану політику розподілу світу, створення світових колоніальних імперій, а коли світ був поділений, мілітаристський ресурс знайшов свою розрядку в двох безпрецедентних за своїми масштабами світових війнах. На цьому "золотий вік" держав-націй закінчився. Він почався з наполеонівських війн, що засіяли поля Європи тілами французів, і закінчився жахливою Другою світовою війною, після якої людство, нарешті отямилося (щоправда, не все) і почало будувати Європу і світ на дещо інших принципах, перш за все, на принципах інтеграції, колективної безпеки і створення наддержавних механізмів контролю і безпеки. Від цього часу почався процес занепаду держави-нації і взагалі, держави як такої, і перекладання все більшої частини державних функцій безпосередньо на громадянина, на місцеві громади або ж на наддержавні міжнародні інституції. При цьому поняття, нація, поступово змінюється поняттям, політична нація, тобто певне територіально об'єднане суспільство, що має більш-менш однакові політичні і культурні цінності, але етнічний фактор не відіграє в ньому провідної ролі. (Мені особисто імпонує точка зору Ю.І. Семенова, згідно якої нація виникає, коли люди входять до складу єдиного соціально-історичного організму, признають його своєю вітчизною, а себе розглядають як співвітчизників. Тут акцентовані політичний і ментальний аспекти, які є суттєвими, а також поняття соціально-історичного організму, який може не співпадати з державою, або взагалі не бути державою).
  
   Декілька зауважень щодо патріотизму. Як говорить латинське прислів'я: "ubi bene, ibi patria" - де добре, там і батьківщина. В минулі часи для раба, селянина, ремісника не мало більшого значення, якого етнічного походження пан дере з нього шкіру, зате мав велике значення рівень шкуродерства. В модерні часи, коли національна держава почала позиціонувати себе, як захисницю усього народу-нації, коли кожний громадянин отримав однакові права і однаковий захист з боку держави, відбулося розширення общинного інстинкту до рівня держави, як аналога общини, бо власне, держава перебрала на себе функції захисту. Інстинкт приналежності до общини став основою почуття причетності до національної держави, що проявляє себе в почутті патріотизму. Це почуття відноситься до ірраціональних складових ментальності, бо опирається на ірраціональні підстави і часто не може бути осмислене людиною, тобто не може бути виражене в поняттях. Ірраціональність патріотизму, його зв'язок зі знову ж таки ірраціональною дихотомією свій-чужий, дає можливість засобам масової пропаганди роздувати це почуття до неймовірного рівня. Важлива, а може й головна соціальна функція патріотизму на рівні держави - мобілізаційна, що дозволяє вводити загальну військову повинність, вирішувати економічні й стратегічні проблеми загальнонаціонального масштабу, створювати єдність і спрямованість нації, яку неможливо досягнути при наявності станового поділу суспільства, або його етнічній неоднорідності. Почуття патріотизму і єдність нації посилюються в ситуаціях виклику (загрози), бо це є натуральна (і знову ж таки, ірраціональна) реакція людини, а тому держава з задоволенням маніпулює народом шляхом пошуку чужих - ворогів і загроз (зовнішніх і внутрішніх), - що приводить до наслідків, про які йшлося трохи вище. Патріотизм, так званої, "простої людини", який можна позначити терміном, вульгарний патріотизм, проявляє себе також в дуже "простій" формі - в повному схваленні і підтримці дій влади, що супроводжується почуттям виконаного патріотичного обов'язку. Вульгарний патріотизм може набирати різних відтінків, найстрашніший з яких - ксенофобський агресивний патріотизм, який виникає завдяки відповідній державній пропаганді. Разом з відмиранням нації-держави, почнеться (і вже починається) відмирання державного патріотизму. Його витіснить почуття відповідальності, не тільки за свою країну, а за всю світову спільноту, за всю планету. Це почуття несумісне з вульгарним патріотизмом, бо дуже часто входить з ним в протиріччя. Згадаймо висловлювання Л. Толстого щодо патріотизму, або слова О. Галича: "Граждане, отечество в опасности. Наши танки на чужой земле!". Відношення до патріотизму в наш час являє собою "лакмусовий папір", що показує рівень зрілості і відповідності сьогоденню громадського діяча і політика. Мабуть можна стверджувати, що поява і занепад (як тенденції) держав-націй на протязі двохсот років - мізерної миті в історичному масштабі, свідчить про ущербність самої ідеї держави-нації, бо в її основі - пріоритет держави, як найбільшої цінності, протиставлення представників титульної нації "інородцям", протистояння націй, а за ними - держав, реанімація в дещо модернізованій формі примітивних общинних інстинктів, активізація усього ірраціонального і ксенофобського, що зберігається в ментальності людини, з метою мобілізації на протистояння ворогам - зовнішнім чи внутрішнім, реальним чи видуманим. Все це створює атмосферу постійного міждержавного напруження, приводить до боротьби за гегемонію, гонки озброєнь, конфліктів. Західна Європа перша породила це недоношене дитя, вона його перша і убила. Але хвиля нового мислення ще довго буде блукати по темних закутках земної кулі, поки поступово не змиє весь історичний мотлох, непотріб і бруд.
  
   Вважається загальноприйнятим, що умови для створення народів-націй виникли лише в модерні часи, з перемогою капіталістичних відносин, коли бундючний шляхтич, що не міг кроку ступити без купи холуїв, став повним анахронізмом, а освіта, бодай початкова, добралася до всіх верств населення. В такому разі концепція нації, (або як зараз полюбляють говорити, національний міф), що виникає в середовищі еліти, може поступово розповсюдитись серед усього народу. Для національного міфу є характерне уявлення про ідеальну і спільну для усього народу Вітчизну, яка стає основою політичного оформлення суспільства. (Створюється "уявна спільнота", згідно теорії нації Бенедикта Андерсона, 1983 рік). На мій погляд, це не зовсім так. Дійсно, модерність створює умови, за яких ламаються станові перепони, виникає праця, що потребує більшої кооперації, з'являються засоби масової інформації, закони стають єдиними для всіх, тобто зростає соціалізація суспільства. Але суттєвою є, власне, соціалізація, якій відповідає цілком певний рівень свідомості, що створює відчуття єдності народу і можливість його політизації в разі необхідності. Але чи був рівень свідомості французького селянина початку XIX ст. вищим за свідомість елліна, скажімо в епоху Перікла? Навряд чи. В Древній Греції еллін добре знав, що він є еллін і відчував себе елліном, хоч вся Еллада була поділена на ряд полісів-держав, які до того ж постійно ворогували між собою. Але вони на протязі майже 1200 років проводили олімпіади, розвинули науку і мистецтво спільні для Еллади, існував загальноеллінський союз, а коли 120-тисячна армія Ксеркса І напала на Грецію, то об'єднана з близько 20 полісів-держав армія Еллади вщент розгромила вдвічі більшу армію загарбників (битва при Платеях, 479 рік до н. е.). Народ Еллади, не враховуючи рабів, являв собою культурну, економічну, політичну і ментальну єдність, (вже не говорячи про наявність національного міфу), а тому - цілком підходить під більшість визначень нації, як класичних, так і модерних. Більше того, в цьому випадку можна говорити про наявність політичної нації, бо власне етнічна складова була несуттєвою для грецької ментальності і грецька цивілізація поширилась від Приазов'я до Єгипту. Тобто утворення націй в модерні часи являло собою розвиток і реалізацію тенденцій, що відповідають природі людини, в першу чергу того, що ми позначили вище, як общинний інстинкт, і пов'язано з виникненням умов для більш широкої соціалізації суспільства. Але якщо такі умови виникали колись в минулому, то вони ставали передумовою виникнення націй. (В термінології Ярослава Грицака, а до нього - І.П. Лисяка-Рудницького - домодерних націй). Саме такі передумови створилися в період формування українського етносу. Найголовнішою з них можна вважати виникнення народного суверенітету.
   В цьому немає жодної заслуги самого народу - так склалися історичні обставини і так розвивався процес в тих обставинах. (В цьому сенсі, розтиражована марксистами, теза того ж таки державника Гегеля про "історичні" і "неісторичні" народи, де "історичність" визначалась по наявності державності, не витримує критики з точки зору простої логіки, бо виходить, що історичні обставини, що посприяли утворенню державності, стають якістю самого народу, перетворюючи його з "неісторичного" на "історичний", або навпаки. А як бути, наприклад, з народами, що створились з декількох етносів саме завдяки довгому насильницькому перебуванні в одній державі?). По-перше, ще в домонгольські часи на Київській Русі панували досить сильні вічові традиції. Так, наприклад, з 50 київських князів 14 були запрошені саме вічем. По-друге, на Україні-Русі після монгольського нашестя залишилося відносно мало еліти княжої доби, тобто переважна більшість української шляхти була посполитого козацького походження і в період формування козацтва була органічною частиною народної спільноти. По-третє, посполитий вільно міг стати козаком ("покозачитися"), якщо був готовий "платити кров'ю за землю", тобто нести військову службу за звільнення від податків. Таким чином, в суспільстві були практично відсутні станові бар'єри, а існування громад забезпечувало високий рівень залученості людей всіх станів до суспільного життя, тобто політизації. А тому слова, типу: "Ми, Богдан Хмельницький, Гетьман Війська Запорозького, усе Військо Запорозьке і увесь мир Християнський Руський ..." мали під собою цілком реальні підстави політичної єдності усього українського народу, по суті - народу-нації. (Через століття останній писар Запорізького Низового війська, Іван Глоба використовував формули "...од усього війська Запорозького і Українського...", а також "...од усього війська і народу Українського..."). Можливо, в ті часи українська спільнота була єдиною в Європі, де національний лідер звертався від імені усього народу, без винятків. (Порівняйте - "Держава - це я", або "Мы, Николай Первый"). В Європі ідея прав і свобод для всіх верств населення, започаткована Великою французькою революцією розвинулась повною мірою лише після промислової революції. Наприклад, в першій половині XIX століття, коли польська шляхта виборювала права для польського народу в Російській імперії, то йшлося виключно про права польської шляхти, про права кріпаків не було жодної мови. Разом з тим, напевно можна говорити про польську політичну шляхетську націю, бо по-перше, вона історично мала високий рівень внутрішньої соціалізації і демократизму, а по-друге - була надзвичайно численною, фактично, окремим народом з рівнем достатку в діапазоні від магната до простого землероба-селянина. Але українці в польській державі також чітко ідентифікували себе окремим народом, наприклад, "у львівських міських книгах від 1599 р. використовується термін "руська нація" (Natio Ruthenica)", (Г.П. Півторак, Походження українців, росіян, білорусів, та їхніх мов. 2001).
   Як пише Н. Яковенко: "Найбільш помітною рисою, котру можна віднести до фундаментальних ознак вживаного в ті часи ємного поняття яко на Україні, була умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком. На прикордонних територіях, що перебували під загрозою спільної небезпеки, замість станового бар'єру на перше місце висувався чинник професійної солідарності збройного люду. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, властивої лише Україні (в тогочасному сенсі поняття). Її можна охарактеризувати як мішану: шляхетську - за незалежною позицією і усвідомленням власної гідності, боярсько-козацьку - за родом занять, виклично-хоробру - за способом життя і усталеними цінностями, врешті, що вельми суттєво - мало розшаровану у майновому відношенні. Не підлягає сумніву абсолютна перевага в цьому пограничному соціумі українського чи, принаймні, зукраїнізованого етнічного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфлікті з місцевими владами нової (польської) хвилі, яка опанувала наддніпрянські землі з 20-30-х років XVII ст., стає потенційно присутнім елемент міжнаціонального антагонізму". Слово, "міжнаціонального", вжите істориком, що може сприйматися політологами, як історичний анахронізм, насправді таким не є. Вже тоді український народ усвідомлював себе не тільки як певну етнічну єдність, а також, (а може в першу чергу), як єдність політичну, тобто об'єднану цілком певними і властивими саме цьому народу уявленнями про права, свободи і суспільну організацію.
  
   Про наявність української нації свідчить той очевидний факт, що мешканці різних частин історичної України, які довгий (навіть в історичних масштабах) час перебували в різних державах (Московії-Росії, Речі Посполитій, Польщі, Австро-Угорщині), не перестали вважати себе українцями і чітко усвідомлювали свою спорідненість і приналежність до єдиного соціально-історичного організму, своєї вітчизни - України. Це явище було абсолютно новим і незрозумілим навіть для європейських лідерів які з великим здивуванням сприйняли претензії Галичини на створення української незалежної держави після розвалу Австро-Угорської імперії, внаслідок чого стали на сторону Польщі в українсько-польській війні 1918 - 1919 років, і "блакитна армія" Юзефа Галера, сформована Антантою в "колисці свободи" - Франції для захисту від більшовиків, була використана Польщею для придушення українців. Найбільш дивним було те, що український етнос виявився таким політизованим і згуртованим, що зміг так швидко "з нуля" збудувати боєздатну армію. Насправді, це не повинно викликати подив з огляду на те, що українська нація вже (а може, все ще) існувала. Аналогічно поставилася Європа до Української Народної Республіки, яка без зовнішньої допомоги, на жаль, не спромоглася протистояти більшовицькій навалі, в результаті чого невдовзі її народ зазнав незлічених страждань. Україна в цьому сенсі не унікальна. Живий приклад - курди, які не мали своєї державності, але вважають себе розділеною нацією і безумовно, являють собою таку націю, бо довгий час будучи в розділеному стані не втрачають своєї єдності.
  
   Вся європейська, а за нею і українська політологія пов'язує процес націогенезу (перетворення народу, етносу в націю і розвиток націй) з провідною, навіть визначальною роллю еліти в цьому процесі. Це пов'язано з тим, що теорії утворення націй опирались виключно на західноєвропейський досвід, більше того - на досвід великих "історичних", в термінології Гегеля, народів. (Огляд відповідних теорій і посилань можна найти зокрема в роботі Георгія Касьянова, "Теорії нації та націоналізму", 1999 р.). Характерна риса цих народів з точки зору націогенезу полягає якраз в наявності станового і феодального розколу, про який йшлося вище. Саме еліта в цих країнах першою згадала про "дух народу", про необхідність зламу станових перепон і перетворення "худоби, що вміє говорити" в актора історії. Узагальнення такої моделі націогенезу, перенесення її взагалі на всі народи дуже нагадує спроби загнати під марксистську модель суспільно-економічних формацій історію усіх країн, без винятку. Насправді, західноєвропейський досвід - унікальний. Більш менш однаковий характер розвитку західноєвропейських країн зумовлений дуже тісними зв'язками між ними. Вже за Ла-Маншем в Англії, а ще більше - в Шотландії чи Ірландії ми бачимо дещо інші явища. Так само своєрідна Скандинавія, і далі - Польща, Україна, не говорячи вже про кочовиків чи Далекий Схід. Якщо опиратися на західноєвропейську модель, то формування нації українців почалося в кінці XIX століття, разом з виникненням капіталістичних відносин. Власне це й стверджується практично усіма дослідниками. А з кого вона сформувалася? З малоросів? А як бути, наприклад, з галичанами, що жили зовсім в іншій державі аж до 1939 року? І чому українці, що були розділені на декілька (до шести) частин та ще й поміж різними державами стали однією нацією? Як це могло відбутися і при чому тут капіталістичні відносини, модернізація і початок індустріальної епохи? Ясно, що якби українська нація формувалась в кінці XIX століття в межах єдиного політичного простору - Російської імперії, то вона б не мала жодних характерних особливостей, що відрізняють її від титульної російської нації, відбулося б так жадане для імперії злиття трьох братських народів.
   Наведу деякі факти. "У 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів і майже 10 % письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих "розумовою працею", українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 %. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.-- до 16 %. Модернізація явно залишала українців осторонь". (Орест Субтельний. "Україна: Історія"). Аналогічна ситуація була в середовищі промислового пролетаріату. Висновок - модернізація привела до формування і переважання титульної імперської нації - росіян. Це очевидний і невідворотний процес, коли він створюється потужним імперським механізмом, коли освіта, культура, наука, офіційне спілкування, діловодство і судочинство відбуваються на державній російській мові, а всі інші мови забороняються або пригнічуються. Альтернатива дуже проста - русифікуйся або сиди в селі. Цей інтенсивний процес русифікації почався не сам по собі, а відразу після втрати малоросійської автономії. Він корелює в часі з відповідними законодавчими змінами, що супроводжували цей процес, а тому його можна розглядати, як складову процесу імперської колонізації України. Тобто на протязі XIX століття і особливо в його кінці відбувався активний процес асиміляції української нації, а "націотворчість" в середовищі української еліти являли собою реакцію на цей процес, бо власне еліта ставала першою жертвою асиміляції. Зіткнення двох форм буття для еліти "...виступає як драма екзистенційного вибору (не просто між правним "чужим" та безправним "своїм", а - між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу). Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтелігенції в XIX столітті, як у підросійській, так і в галицькій, "австрійській" Україні..." (Оксана Забужко. Шевченків міф України. 1996). Навіть початкова освіта стає тим "культурним плугом", що перевертає в голові учня етнокультурні пласти, змінює цінності, перетворюється в репресивний інструмент колонізації.
   Теорія націогенезу не враховує наявність якраз цього важливого фактора - колоніального. Панування колоніальної держави призводить до знищення етносів, або в кращому випадку - включення їх в панівний етнос, незалежно від того, досягли вони стадії нації, чи ні. Я не буду наводити приклади, бо вони очевидні і їх надто багато. Досить хоча б поцікавитися які народи раніше проживали "на исконно русских землях" в районі тої ж Москви і куди ці народи поділися. То ж народ, що живе в умовах колоніального тиску може тільки виживати, поступово втрачаючи свою етнокультурну ідентичність. Модернізація, як правило, прискорює цей процес, бо підключає до нього глобалізацію, уніфікацію культури і освіти, посилення міжетнічних контактів і міграції. (Втім, форми колоніального тиску можуть бути досить різноманітними, то ж активна нація (етнос) може знайти відповідну нішу для виживання і відповідні форми боротьби). Той "імпульс волі", що породив і остаточно сформував українську націю десь на початку XVII-го століття і який вдавалося підтримувати ще на протязі більш як століття, затухав приблизно від кінця XVIII-го до кінця XIX-го століття, що привело практично до знищення української нації внаслідок поступової ліквідації української державності і розколу (розшарування), що виник між селянством, включно з малоземельним козацтвом, і елітою, яка перетворилась в імперське дворянство. (Аналогічний розкол оддавна існував в російському народі між дворянами і кріпаками).
  
   Коротка хронологія подій.
   1754 рік - ліквідація україно-російського митного кордону
   1764 - відставка Розумовського, останнього гетьмана Гетьманщини.
   1775 - руйнація Запорозької Січі. Після цього близько половини запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а майже вся решта передана іноземним (в основному німецьким і сербським) колоністам.
   1781 - скасовано полковий устрій Лівобережжя.
   1783 - перестало існувати окреме козацьке військо на Лівобережжі.
   1783 - відбулося закріпачення селян Лівобережжя, що складали близько 54% населення (за даними 1795 року).
   1797 - введений призов до армії.
   1831 - скасування магдебурзького права в містах України (в Києві - 1834 р.).
   1832 - козаки, що не стали дворянами, остаточно отримали статус спеціальних державних селян.
   1832 - запровадження для Правобережжя назви "Юго-Западный край".
   1837 - скасування Малоросійського генерал-губернаторства як окремого утворення і заборона вживання слова, Малоросія, в офіційних документах імперії.
   1840 - скасування Литовського статуту, що був головним джерелом українського права на Гетьманщині. На цьому українська державна автономія була повністю ліквідована, в усякому разі, формально. Україна була остаточно втягнута в імперську орбіту.
   1863 - Валуєвський указ про часткову заборону публікацій українською мовою.
   1876 - Ємський указ, який повністю забороняв українську мову в будь-якій публічній сфері. Центр українського культурного руху перемістився до Львова.
   Фактично ми маємо справу з процесом інтеграції українських земель до складу імперії в якості рядових російських губерній і асиміляції малоросів великоросійським етносом. В цьому плані малороси мали такі ж самі права, що й великороси і не мали жодних обмежень, якщо володіли російською мовою. Законодавча різниця полягала тільки в одному - смуга осілості для іудеїв і циган не розповсюджувалась на великоросійські губернії. Але з іншого боку, цей процес в перспективі вів до невідворотного зникнення українства. Все це відбувалось в рамках пануючої концепції "общерусской общности", яка була органічна для росіян і не викликала жодних сумнівів. Сумніви і здивування викликали явища демонстрації української відрубності, які з точки зору росіян були безпідставними. Більше того, як зауважує Олексій Міллер, "Борьба с другими национальными движениями была борьбой за сохранение целостности империи. Борьба же с украинским движением непосредственно касалась еще и вопроса о целостности русского народа (для тех, кто верил, что триединая русская нация уже существует) или о том, какие территории и какое население составят то ядро империи, которое предстояло консолидировать в русскую нацию (для тех, кто отдавал себе отчет в том, что большая русская нация представляет собой только проект)". (З цитованої вище роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке).
  
   І тільки в той період, коли юридично Україна перестала існувати, до роботи підключилася українська еліта, точніше її "українофільська" частина. Але це була вже робота не по створенню, а по порятунку нації, по збереженню залишків того, що ще не встигло зовсім зникнути. Це була реанімаційна робота, бо фактично єдиним і останнім напівзруйнованим форпостом українськості на той час залишалось село.
   Отже виникає питання, чи міг би той же Котляревський писати українською народною мовою і виражати в своїх творах українську ментальність, якби вони не збереглися в середовищі простого народу? Чи міг би В. Антонович разом з хлопоманами повернутись обличчям до національної української культури, якби такої культури вже не існувало? Чи міг би Шевченко, істинний виходець з народу (хоч його і вважає О. Забужко першим національним по суті інтелігентом), виражати дух українства, якби цього духу вже не було в народі? Та ні, саме народ був в основі цих явищ. А хіба не народна воля проявилась на київських майданах? Хіба не народ почав зносити пам'ятники Леніну, проводячи десовєтізацію знизу, не дожидаючись, поки вона почнеться зверху? Хіба не народ прагне знищення олігархічного продажного режиму, який еліта створила і не хоче з ним попрощатись?
   Якщо проглянути історію України, то саме народ був джерелом націогенезу, а еліта завжди відставала в часі, а то й гальмувала процес. Бо завжди еліта знаходила і знаходить спільну мову з колонізаторами і часто була готова продати інтереси народу заради особистого зиску чи привілеїв. На мою думку, ота українська ідея, що сформувала український етнос і українську націю (хай і домодерну), не вмирала і продовжувала жити саме в простому народі в найважчі часи соціального і національного гноблення. Народ зберіг цю ідею і українство не вмерло саме завдяки цьому народові і значною мірою всупереч еліті. На правобережжі після 1667 року відбувалося поступове спольщення національної шляхти, поки вона повністю не перестала існувати, як національна українська. На лівобережжі йшов аналогічний, але більш повільний процес інкорпорації української шляхти в імперську систему, який тихо завершився ліквідацією Гетьманщини і всіх вольностей Слобожанщини, а також закріпаченням селянства. З боку шляхти не було жодних виступів - привілеї, що їх надавала імперська влада виявилися більш спокусливими для шляхти, ніж права і вольності, що були головною цінністю українства. А про ці вольності шляхта, перетворена в дворянство, згадувала хіба-що десь в теплому товаристві під чарку медовухи. Тільки селянські бунти проти закріпачення, позбавлені жодної надії, і жорстоко задушені військами, прокотилися подекуди, як відлуння славного козацького минулого. Але пісні, епос, українська народна культура, мова - все, що складає підвалини національної свідомості, все що творилося тисячами невідомих нам народних поетів, музикантів, що розносилося по всій Україні сліпими кобзарями, все це залишилося і збереглося саме в народі. Еліта почала звертатися до цього спадку лише в XIX столітті. (Перші збірки народних пісень - М.А. Цертелєв, 1819 рік і М.О. Максимович, 1827 рік, перша українська опера - 1862 рік). Нарешті, Шевченка, який створив найбільш потужний поштовх для пробудження українства в середовищі еліти, аж ніяк не можна розглядати, як продукт цієї еліти. (Елітарним продуктом можна вважати хіба що Лесю Українку). Якщо розглянути вибух української самосвідомості, що стався після революції 1917 - 1921 років, то саме село і маленькі містечка стали його основним джерелом. (Серед 39 діячів культури, що були розстріляні сталінським режимом, (так зване, розстріляне відродження) одна людина походить з Києва, одна - з Харкова, по одній - з Чернігова, Самбора, Бендер і Конотопа. 27 чоловік - вихідці з сіл або хуторів, решта - з маленьких містечок). При цьому треба враховувати, що пробитись з рівня села, це далеко не те саме, що з рівня великого міста. Знову народ, а не еліта стали джерелом українського духу. Того духу, що завжди пригноблений десь тлів в народі, і при першому ж подиху свіжого повітря спалахнув з новою силою. Українська еліта завжди відставала від запитів народу в сенсі націогенезу і ця ситуація продовжується до сьогодення - наша еліта не відповідає запитам широких мас, народ виявляється більш передовий і прогресивний щодо державного будівництва і відродження нації.
  
   М. Драгоманов свого часу стверджував (і це твердження популярне до сьогодення), що ідеї української свободи і ліберальні політичні погляди прийшли до української еліти з Росії, чи з російськомовних публікацій, перш за все, Григорія Полетики, Василя Капніста, Кондрата Рилєєва, з "Історії Русів", бо насправді лібералізм приходив до Росії з Європи, а вже потім з російських столиць "спускався" до України. Драгоманов пише про "фатальний поділ між вільнодумним і просвітним європейством і українським етнографічним патріотизмом". (Листи на Наддніпрянську Україну, 1894). Втім, варто зауважити, що процеси, які відбувались в середовищі еліти, мали більше відношення до розвитку політичних уявлень і формування політичної нації вже по класичному європейському методу і майже не впливали на ментальність простого народу, який жив своїм незалежним життям і мав свої традиційні уявлення про "вольності", що мають історичне коріння, можливо, глибше, ніж європейський лібералізм. Драгоманов пише, що українофільська література, а також тогочасна еліта, зокрема Костомаров, суттєво вплинули на становлення Шевченка, фактично "зробили" його. Безумовно, такий вплив був, але він стосувався інформаційного, раціонального виміру. Ірраціональний вимір - дух, душа, почуття, ментальність, були створені природою і народним корінням поета, в якому продовжувала існувати пам'ять про "вольності". На мій погляд, власне наявність хай ірраціональної "української ідеї", чи образу "ідеальної Вітчизни" оспіваної в піснях, суттєво виділяло український народ в складі Російської імперії від, скажімо, народностей чи етносів, що увійшли до складу французької нації, але не мали власної "національної ідеї", яка стала б джерелом сепаратизму. (Зауважу, що за даними Міністерства освіти Франції 1863 року, близько половини населення країни не розмовляло на французькій мові, а чверть населення - її не розуміло. Закон, що дозволив факультативне викладання місцевих мов, був прийнятий у Франції тільки в 1951 році. Ці факти запозичені з цитованої роботи Олексія Міллера).
  
   Окремого розгляду потребують православні братства, що на протязі щонайменше двох століть створювали невидимий спротив полонізації, релігійним і національним утискам. В своїй діяльності вони реалізували принципи самоорганізації, характерні для добровільних спільнот вільних людей, таких як середньовічні цехи, гільдії, а також взагалі для українства. Вони об'єднували в своїх рядах представників усіх станів, що також характерно для українства і відповідає принципам християнської моралі. Закритість братств і відсутність документів, що стосуються їх внутрішнього життя, обмежують наші можливості щодо оцінки їх ролі в націогенезі. (Дослідженням діяльності і ролі братств XVI - XVIII століть займався історик Я.Д. Ісаєвич). Але історичний досвід показує, що закриті етнічні, релігійні, або етнічно-релігійні общини, спілки чи братства часто виступають як єдино-можлива форма збереження етнічної чи релігійної ідентичності групи населення в умовах тиску з боку держави чи базового етносу. Вони задовольняють общинний інстинкт, властивий людині, створюють дружнє середовище, в якому панує довіра, співчуття і братерство, так необхідні людині, а тому - виникають, створюються і відтворюються в різноманітних формах навіть в умовах переслідувань і утисків з боку влади. Видимі результати діяльності братчиків - друкарні і школи, серед яких - Київська братська школа, заснована в 1615 році, на базі якої в 1632 році виникла Києво-Могилянська колегія, а потім - славнозвісна академія. Просвітництво, що йшло з Заходу, поступово зменшувало роль релігії, як об'єднуючого фактора в житті народу, а тому в XIX столітті братства почали створюватися вже на національно-культурній основі. Треба віддати належне досить ліберальній політичній системі Речі Посполитої, яка не перешкоджала створенню братств, більше того, існували юридичні підстави для їх організації. В Московії і Росії такого явища зроду не існувало, з чим напевно пов'язане переслідування українських братств в Російській імперії, що повною мірою проявило себе після ліквідації Гетьманщини і анексії "польської" України до складу імперії. (Класичний приклад - Кирило-Мефодіївське братство, яке було знищене в 1847 році з надзвичайною жорстокістю). В середині століття в середовищі інтелігенції масово виникають, так звані, громади - процес "реставрації" української національної свідомості досягає нарешті рівня еліти. І знову ми бачимо, що джерелом відродження стає народ, до якого звертається і який відкриває для себе еліта. (Як приклад - перший словник української мови академічного рівня, останнім упорядником якого став Б.Д. Грінченко, основний масив якого складає власне народна мова).
   Історія Європи знає дуже мало вільних, чи відносно вільних народів. Через рабство в різних його формах пройшли майже всі народи. Відносно найбільш вільними були, без сумніву, кочовики. Серед осілих народів вільними були народи Скандинавії, шотландці, які позбулися кріпацтва ще в XIV столітті і весь час боролись за незалежність проти Англії, баски, що не знали рабства і також вели невпинну боротьбу за свою національну свободу. До цієї ж категорії можна віднести українців, які на протязі кількох століть сформувалися, як вільний народ, і цей затухаючий в часі імпульс волі, закріплений в ментальності, дожив, чи скоріше, "дотягнув" до сьогодення. В усіх цих випадках вільних народів, саме народ зберігав національну свідомість і культуру. Еліта завжди була більш продажною, йшла на компроміси з владою, більше піклувалась про матеріальне, а не духовне, тобто була схильна до конформізму, якщо користатися сучасною термінологією. Конформізм еліти є так само явище природне, бо він сприяє задоволенню інстинкту влади і інстинкту власності. Культура, як явище надбудови, не укорінене в глибинах ментальності, в таких випадках розмивається і відходить на задній план. Державна мова, мова "начальства" мало по малу стає рідною мовою еліти, бо двомовність вимагає певного напруження і певного рівня інтелекту чи свідомості. Те ж саме стосується культури. Можливі навіть більш "дикі" прояви розбіжності між елітою і посполитим народом - варіант, що в наш час отримав визначення, внутрішній колоніалізм, коли еліта культурно втрачає всякі контакти з власним народом, формує власну елітарну культуру, або ж запозичає іноземну, навіть змінює мову і відноситься до залежних від неї людей виключно, як до засобу власного збагачення, (як до недолюдків чи до худоби, що розмовляє). Більше того, панівний клас штучно створював культурну і мовну дистанцію, щоб ця інакшість не залишала сумнівів чи докорів совісті щодо можливості управляти і експлуатувати посполитий люд. Фактично формувалися два окремі етноси, що існували поряд, і навіть контакти між ними відбувалися не напряму, а через посередництво управителів і прикажчиків. В такому разі те, що має назву, народ, в дійсності представляло панівні верстви суспільства, а процес формування нації був можливий виключно в модерні часи, коли подальше підтримування розколу між станами загрожувало невідворотним технологічним відставанням, коли селяни отримали повноцінне право власності на землю і коли були скасовані станові привілеї, що створило спільний для всіх верств населення характер матеріальних і правових відносин. Універсальність відносин, можливість отримання освіти для всіх без винятку - являють собою універсальний механізм перетворення народу в націю. Втім, існує ще один, не менш універсальний метод створення єдності в народі - насильницька ліквідація панівного класу. (Цей метод стосується не тільки сучасних тоталітарних режимів. Ще за часів Петра І в Російській імперії було юридично скасовано дворянство татар Поволжя. В результаті утворилась досить однорідна, згуртована і сильна татарська нація, яка вже зараз практично створила незалежну татарську державу, а в її майбутніх можливостях у мене особисто немає жодного сумніву. Аналогічно, відсутність рабства і панівного класу, чи взагалі - сильної влади, в більш-менш ізольованих соціальних групах (ми вже згадували, як приклад, старовірів) приводила до створення згуртованої спільноти з високим потенціалом виживання і розвитку). Ми бачимо, що варіантів націогенезу може бути безліч і дійсно всебічна його теорія повинна брати явище в усій його повності і багатовимірності. На мою думку, одним з вирішальних факторів в націогенезі є співвідношення рабства і волі в основній трудовій народній масі, а також - як це співвідношення змінювалося в часі (фактор інерції ментальності). А взагалі, в націогенезі дуже важливою є етнокультурна складова, специфічна для кожного народу, регіону, клімато-географічної зони, релігійної конфесії, яка проявляє себе в специфічній активності в випадках міжетнічних взаємодій і викликів.
  
   Я не зустрів жодної народної пісні, пов'язаної з козацтвом, (а їх є маса), де козак подавався б в негативній конотації. Також немає пісень, де акцентувалася б та чи інша соціальна нерівність чи несправедливість з боку козаків по відношенню до селян. Це були б свідоцтва наявності станового розколу між козаками і селянами. Фольклор зафіксував козацтво, як органічну частину народу з романтичним "лицарським" відтінком. Навіть коли пізніше почалося розшарування козацтва, утворення прошарку дуже багатої шляхти, панства, середня кількість селян, що працювали на пана, була значно меншою ніж в Росії. Росія зустріла на території України фантастичні з точки зору росіян варіанти - шляхта, що працює сама на себе і навіть - повна фантастика - безземельна шляхта, причому безземельної шляхти була така скажена кількість, що Катерина ІІ планувала переселення такої шляхти куди-небудь подалі на безкрайні простори імперії. Тобто, в варіанті України ми зустрічаємо ситуацію, коли соціальний стан людини не залежить від майнового стану і характеризує шляхетність як таку - якість, притаманну цілком вільній людині.
   Власне той факт, що виникла молода українська нація, орієнтована на цінності свободи, дало їй змогу протистояти горизонтальній (латеральній) інкорпорації (включенню) в сусідні народи - польський і московський (російський), по аналогії з тим, як утворились англійці (з англів, саксів, норманів і данців) французи і німці ( кожен - з близько 10 етносів), шляхом поступового нівелювання особливостей окремих етносів за довгий час перебування в єдиній державі (це якраз варіант створення нації через державу). Може чи не найбільше значення для політизації українського народу і перетворення його в націю мала польська експансія в Україну, що почалася після Люблінської унії 1569 року і набула розвинених форм в 20-х роках XVII століття. Спроба поставити українського селянина в ті ж самі умови, що існували по відношенню до посполитих поляків на рідній Польщі, привела до соціального напруження, що дуже скоро набирало міжнаціонального забарвлення. В війну, що почалася в 1648 році, українці вже вступили як політична нація. Нема сумніву, що якби ця війна не була загальнонародною, національно-визвольною, а була би війною козацтва за привілеї, як то подають деякі історики, вона б не мала жодних шансів на успіх. Козацтво було укорінене в селянство, що обумовлювало спільне місце проживання (основної маси), взаємозалежний і взаємодоповнюючий характер суспільних відносин, нарешті, спільну ментальність.
   Виникнення, власне української, на відміну від руської чи русинської нації, було однозначно пов'язано з наявністю української ідеї - ідеї свободи і самоврядування. Ця ідея сформувала цілком визначені уявлення про форми державності, які були реально реалізовані в козацькому суспільному устрої. Загальний принцип - народ-військо, причому військо добровільне. Хто служить - позбавляється податків, але повинен в разі необхідності по наказу з'являтись на службу "конно і оружно", власним коштом. Територіальний поділ відповідає військовому, на сотні і полки з виборною старшиною. В населених пунктах - повне самоврядування і виборна старшина в мінімально необхідній кількості. Основою такої організації є громада, свідома і відповідальна спільнота - добровільне територіальне об'єднання економічно самодостатніх членів - громадян, яка демократично вирішує всі питання, що стосуються суспільного життя. Такому суспільству не потрібні ні царі, ні князьки, ні варяги з їх дружинами. Все залежить тільки від самих людей, від їх вміння працювати, торгувати, співпрацювати, оборонятись. Ось ця ідея, що набула характеру конкретних форм державної організації, і стала змістом "української хвилі", імпульсу волі, що поширюючись від вузенької смужки окраїнних земель поступово захопив величезний простір Малої Русі і поширився далі на землі Московії і на Карпати. Це була інша цивілізація, якої ще ніде в Європі не було до того часу.
   Чи була це форма державності? Відповідь на це питання однозначно пов'язане з відповіддю на інше питання - що таке взагалі є державність? Які форми соціальної організації можна вважати державністю, а які - ні, яка роль і функція державності? Куди еволюціонує державність в наші часи і що це значить для України? І що ми повинні знати і враховувати, створюючи нову українську державність?
  

Частина третя

Державність і свобода

Розділ 3.1. Держава і цивілізація.

  
   Для держави являє цінність тільки армія і заготівля зерна.
   Схвалюється також виробництво простих тканин.
   Шан Ян, Китай, IV ст. до н. е.
  
   Нарешті, розглянемо може найважливіший аспект українства - аспект державності (чи "недодержавності", кому як більше подобається). Для цього нам потрібно розглянути проблему державності з більш загальних позицій. Державність являє собою організацію влади в суспільстві. Орган, який реалізує цю владу, є держава. (В вузькому сенсі. В широкому сенсі держава складається з органу, що реалізує владу, а також суверенних території і населення). Суттєво, що цей орган має бути структурно оформлений (інститут, чи сукупність інститутів). Вже на стадії державотворення закладаються ті риси держави, які стануть домінантними в період розквіту держав. Розглянемо дуже коротко і схематично два, так би мовити, полярні варіанти виникнення держав, акцентуючи при цьому ті моменти історії, що мають відношення як до виникнення українства, так і до сьогодення.
   Перший з них, античний (Древня Греція і Рим) є найбільш досліджений і документований. Може здатися дуже дивним, але виникнення античної держави, так би мовити, "спровоковано" виникненням моногамної патріархальної сім'ї (згідно класичної теорії Моргана-Енгельса. Я додав би до цього демографічний фактор - перевищення певного порогу густоти населення). Це яскравий приклад нелінійних системних явищ, коли зміна структури спільноти призводить до зміни функцій і тягне за собою корінні революційні зміни в усіх вимірах суспільної організації. (Треба також зауважити, що виникнення моногамної сім'ї в свою чергу було пов'язано з удосконаленням землеробської технології після здешевлення заліза). Усі ці зміни були пов'язані між собою причинно-наслідковими зв'язками, а тому відбувались з необхідністю. (Не дивно, що вже Аристотель критикував "досконалу" державу Платона, в якій майно, жінки і діти мали бути спільними, бо така система привела б до зникнення держави). Процес державотворення наочно виявляє "болючі точки", що в подальшому супроводжуватимуть явище державності, аж до наших часів. Це якраз вони спонукають найкращі голови до роздумів над одним з основних питань нашого буття, яке турбувало людину в усі часи і серед усіх народів - чи можна взагалі обійтись без держави?
   Отже, процес відбувався наступним чином. Спочатку спрацював "інстинкт власності", коли моногамна сім'я, що виділилась з родової общини разом з ділянкою землі, почала залишати власне майно в спадок своїм дітям по батьківській лінії. Це перший і найбільш важливий етап, що має ірраціональний, інстинктивний характер і пов'язаний з природою людини, бо ж не випадково явище успадкування майна панує до нашого часу. Далі, з необхідністю на цій основі виникло майнове розшарування на більш багатих і більш бідних. І тут підключився системний процес з так званим, позитивним зворотним зв'язком - конвертація багатства у владу (на початковому етапі - у більшу роль чи значимість), а влади - в багатство. Дуже швидко виникла спадкова знать, що тримала в своїх руках і багатство і владу. Для виникнення держави лишалося створити адміністративний виконавчий владний орган і щось на зразок внутрішнього війська (поліції, від слова поліс, в варіанті Древньої Еллади), який би підтримував встановлений порядок і забезпечував виконання адміністративних рішень. Ясна річ, при наявності багатства вирішити цю проблему було не складно.
  
   Позитивний (негативний) зворотний зв'язок - одно з найважливіших системних явищ, виникає в системному процесі, якщо вмикається механізм, пов'язаний саме з цим процесом, що сприяє посиленню (послабленню) цього процесу. Наприклад, якщо зростання популяції людей призводить до покращання життя і збільшення народжуваності, то це позитивний зворотний зв'язок що приводить до дуже швидкого зростання людської популяції (так званий, гіперболічний закон зростання). Якщо ж той самий процес призводить до зменшення народжуваності (через перенаселення, нестачу ресурсів, збільшення вартості людського капіталу і т. п.), то виникає негативний зворотний зв'язок, що зменшує швидкість зростання популяції до рівня меншого, ніж експоненційний. Процеси, що розвиваються з позитивним зворотним зв'язком, як правило, призводять до все більшого підвищення темпу зростання і врешті решт до катастроф, якщо своєчасно не включаються нові механізми, що обмежують швидкість зростання. В варіанті катастрофічного зростання популяції, вмикаються механізми епідемій, воєн, а в першу чергу - зменшення харчових ресурсів. Якщо ці чинники не спрацьовують - виникає мальтузіанська катастрофа, тобто вимирання значної частини популяції від голоду, або ж міграція. Негативний зворотний зв'язок діє по принципу балансу позитивних і негативних чинників, що при певних умовах приводить до стабілізації системи і підвищення її стійкості.
   Механізм конвертації багатства у владу, а влади в багатство йде з позитивним зворотним зв'язком, бо на кожному кроці циклу відбувається посилення дії цього механізму за рахунок збільшення рівня і можливостей такої конвертації. Так само працює марксистський закон зростання капіталу в розширеному виробництві товарів - гроші конвертуються в товар, а товар в ті ж самі гроші плюс додаткова вартість, яка на наступному циклі конвертується в ще більший товар. На аналогічному механізмі побудований фінансовий (кредитний, лихварський) бізнес - повернені гроші плюс отримані відсотки по кредиту знову кредитуються даючи в кожному наступному циклі все більший прибуток. Всі ці механізми мають одну спільну рису - гроші (багатство) конвертується в щось суттєво інше, на сучасній мові це має назву, інвестиція, після чого результати, досягнуті в цьому іншому, конвертуються назад в гроші. Якщо при цьому отримується прибуток, це значить, інвестиція успішна. Інвестувати можна в що завгодно, що приносить прибуток, включаючи бандитизм, війну, політичні змови і перевороти, але інвестиція у владу відрізняється від усіх інших в головному - вона приводить до швидкої і незворотної деградації політичної системи, бо державу роз'їдає корупція і вона перетворюється в інструмент збагачення для "інвесторів". Основна неприємність полягає в тому, що така система практично не піддається реформуванню зверху, тобто з боку самої системи влади. Її може ліквідувати або революція або диктатура. Тому в усі часи (включно з сьогоденням) перед засновниками і творцями держав стояло одне і те ж саме питання - як надійно відділити багатство від влади? Як це не дивно, але надійного рішення цієї проблеми до цього часу не існує. Два століття тому люди вважали, що пліснява заводиться сама по собі від сирості. Через деякий час було твердо встановлено, що стерилізація може надійно запобігти появі плісняви. Поява плісняви, так саме, як поява корупції є природний процес, який з необхідністю виникає, якщо не вживати спеціальних, цілеспрямованих заходів щоб йому перешкодити. Стерилізація має бути надійною і ретельно дотримуватись.
   Властивості соціальних систем, пов'язані з дією зворотних зв'язків, показують, що є можливість змінювати характер цих зв'язків і таким чином можна змінювати характер соціальних явищ. Наприклад, якщо застосувати механізми, що гальмують чи навіть блокують майнове розшарування суспільства, то не виникає достатньо значна концентрація влади і, відповідно, не виникає державність. Зокрема, це стосується соціальної організації кочових народів, а в чистому вигляді це демонструє народ апатані, що зумів створити стійку бездержавну неієрархічну форму землеробського суспільства, при наявності патріархальної моногамії і приватної власності на землю (дослідження Ю.Є. Берьозкіна).
  
   Новий етап державотворення починається з винаходом грошей. З цього часу з'являється можливість безпосередньо грошових інвестицій в вигляді кредитів - виникає лихварство. Якщо лихвар має досить велику суму грошей, яку він може кредитувати, його капітал буде невпинно зростати, причому, якщо умови кредиту не змінюються, то зростання буде відбуватись по експоненті. За рахунок чого? Очевидно, за рахунок боржників. Дуже скоро практично вся земля Аттики, що раніше належала вільним громадянам, стала власністю фінансових олігархів. При цьому "вільні громадяни" працювали на цих землях за шосту частину від урожаю, або ж продавалися в рабство. Ф. Енгельс у своїй знаменитій роботі "Походження сім'ї, приватної власності і держави" переможну ходу грошей описав так: "Грошове господарство проникло в сільські общини, впливаючи як роз'їдаюча кислота на їх споконвічний, укорінений на натуральному господарстві спосіб життя. Родовий устрій абсолютно несумісний з грошовим господарством. Розорення дрібних селян співпало з ослабленням старих родових зв'язків, що раніше їх оберігали. Боргова розписка і закладна на землю не рахувались ні з родом ні з фратрією... Продаж батьком дітей у рабство - такий був перший плід батьківського права і моногамії! А коли кровопивця все ще був не задоволений, він міг продати в рабство і самого боржника. Такою була світла зоря цивілізації серед афінського народу". (Відразу виникає питання - чи ця "світла зоря цивілізації" являла собою суто афінське явище, чи сама природа держави тому причиною?)
   Але ще залишався один фактор, про який часто забувають історики, особливо марксисти. Це - ментальність, що залишилась від героїчного минулого вільного народу, його історична пам'ять. Та й родоплемінні відносини між людьми ще залишались, незважаючи на такі явища, як перемішування родів, фратрій і племен, інтенсифікація розподілу праці між землеробством, ремісництвом, торгівлею і судноплавством. Ця ментальність не могла довго миритися з виглядом нив, на яких встановлені боргові камені, з рабством своїх близьких і приниженим станом колись вільних і гордих людей. Напруження в суспільстві зросло до критичних рівнів. В даному випадку знайшлася унікальна за своїми здібностями людина - Солон, якому вдалось зайняти посаду архонта (правителя поліса) з особливими повноваженнями. Він законодавчо ліквідував боргові зобов'язання, скасував рабство серед громадян і зняв суспільне напруження. Це був, як сказали б у наш час, адміністративний метод вирішення проблеми, шляхом відповідного застосування правових і владних важелів разом з використанням підтримки з боку народних мас. (Втім, ще одним з методів приборкання олігархату і аристократії в Греції стала тиранія - варіант диктатури. Але тиранії ніколи не були довговічними і змінювались демократіями).
   Греки були перші, кому вдалося хоча б частково вирішити проблему відділення багатства від влади. Для цього вони використали три важелі - розподіл влади, обмеження влади, і народ, як фактор влади. Усі ці винаходи продовжують ефективно діяти до наших часів. Воля народу відігравала дуже важливу роль і в періоди тираній, і аристократій, і демократій, і навіть олігархій - основних форм державності в Греції, і ця роль була напряму пов'язана з ментальністю і активністю вільного народу.
   Виникнення античної держави призвело до інтенсивного розподілу праці, в першу чергу, на землеробську і ремісничу. Це було пов'язано з демографічним фактором і обмеженою кількістю орної землі - надлишок населення переходив у ремісники, створювались міста - поліси, бо для ремісництва необхідна була більш висока концентрація різноманітних технологій, що могло забезпечити тільки місто. Міста мали можливість будувати укріплення, а тому вони ставали центрами захисту населення (включно з селянами) під час небезпеки зовнішньої агресії і автоматично ставали центрами влади, виробництва, концентрації багатства і культури. Поступово відбувається перемішування племен, формування єдиної мови, єдиних законів, утворення єдиної нації (домодерної - уточнення для прихильників модерної теорії націй).
   Згідно марксизму, держава є апарат насильства одного класу над іншим. Макс Вебер уточнив, що це є легітимне застосування насильства. Приклад Греції показує, що крім того держава забезпечує виконання цілого ряду функцій - організації, захисту, націогенезу, розвитку економіки і культури, не рахуючи основної функції - формування внутрішньої і зовнішньої політики. (Таке розуміння державності було притаманне вже Ібн Хальдуну, який жив в XIV столітті. Зокрема він описує в своїй праці "Мукаддіма" , як мудрий примус і влада усувають несправедливість, яка походить від поганої природи людини). Але поряд з маленькою Елладою існувала величезна Персидська держава, що зародилася більш менш синхронно, і є прикладом зовсім іншого механізму державотворення, який відповідно привів до іншого типу держави, до якого більше підходить марксистське визначення. Генетичною основою такого типу державності є вождівство - родоплемінна організація, на чолі якої склалася влада вождя, або ж вождя разом з певним центром влади, включаючи релігійну. Подальша еволюція вождівства пов'язана виключно з людським фактором - рівнем ментальності, соціалізації і активності народних мас. (Ця форма досліджена зокрема в роботах А.В. Коротаєва і М.М. Крадіна і пов'язується з розвитком землеробства, при якому досягається певний досить високий рівень густоти населення і відповідного демографічного тиску, який стає основною причиною державотворення. Крім того важливу роль відіграє наявність певного ряду технологій, включаючи письменність). В варіанті Персидської держави напрямок розвитку вождівства був цілком однозначний - спочатку вождівство стало спадковим, далі воно почало розширюватись за рахунок підкорення сусідніх племен, а приблизно в 705 році до н. е. Ахемен, вождь племені пасаргадів, що перебувало на землях Мідії, перетворився на першого царя, засновника династії Ахеменідів. Далі його далекий нащадок цар Кир II Великий (вступив на престол приблизно в 558 році до н. е.) об'єднав іранські племена, створив армію і, починаючи з Мідії, став підкорювати одне за другим усі сусідні держави і племена, поки не створив величезну імперію від Егейського моря до Інду, від південного причорномор'я до Єгипту. Майже все своє царювання (коло 30 років) він провів у загарбницьких походах і загинув у битві проти скіфського племені массагетів, маючи близько 63 років.
  
   Відношення до Кира з боку завойованих ним народів характеризує така деталь, описана Геродотом. Цариця массагетів Томиріс після перемоги над персами наказала всунути відрубану голову Кира Великого в міх, наповнений людською кров'ю, промовляючи: "Ти прагнув крові, цар персів, так пий її досхочу!" Війна - в природі людини - сказав свого часу Наполеон. Щоправда, це повною мірою відноситься саме до таких людей, як Наполеон - природжених воїнів, що не уявляють собі життя без війни. Коли вони дориваються до влади, то часто стають завойовниками, яких історія нагороджує прикметником "великий", при тому що їх життєві шляхи були вимощені людськими тілами і политі кров'ю, так що цілком підійшов би прикметник, "кривавий". Вибір робить ментальність людей, для яких загарбницькі війни і перемоги значно цінніші за людські життя. Вся історія державотворення тримається на праві сильного, на нехтуванні інтересами і життями слабших, бо найголовніше для держави - війна. Вся історія прославляє сильних і безжалісних, бо мертві не голосують, і мертві не пишуть історію.
  
   В Персидській імперії остаточно сформувався імперський принцип організації влади, який продовжує діяти в деяких місцях аж до наших часів: вся територія ділиться на регіони - сатрапії, в основному по етнічному принципу, в яких править сатрап - фактично намісник царя (імператора), або цар нижчого рівня ієрархії, якому надається певний військовий гарнізон. Функція сатрапа полягає в належному стягненні податків з підкореного народу і поставці рекрутів в імперську армію. Якщо в народі виникають заворушення, з якими не може впоратись гарнізонне військо, то на допомогу приходить імперське військо, яке жорстоко придушує повстання (таких повстань виникало безліч). Принцип рекрутування завойованих народів забезпечує безперервне зростання армії - армія стає тим більшою, чим більше країн вона завоювала, і тим більшу можливість вона отримує для подальшої експансії (знову працює позитивний зворотний зв'язок). Велика імперія має безмежну кількість потенційних воїнів, а тому може не рахувати втрат. Велика імперія має великі прибутки (230 тон срібла на рік в часи Дарія Великого), які стікались в центральну казну. Куди витрачались ці прибутки? Майже виключно на утримання самої держави - перш за все на армію і флот, на будівництво доріг, якими армія може швидко дістатись до місць повстань, на будівництво столиці імперії (для цього з усіх земель забирали десятки тисяч ремісників), на утримання царської резиденції, на поповнення казни. Сатрапи на місцях також про себе не забували. Тобто держава працювала сама на себе, утримуючи народ на межі виживання. Фактично, це є держава-паразит, яка існує завдяки апарату насильства - перш за все, війську. Ліквідація війська, або перемога над військом автоматично призводить до ліквідації імперії. (Після розгрому персидського війська Александром Македонським у 330 році до н. е. імперія Ахеменідів перестала існувати).
   Ось ця нерушима зв'язка військо-держава є найбільш характерною рисою цього типу державності. Якщо військо (або в більш широкому сенсі - весь апарат насильства) зникає - зникає держава і від неї не залишається нічого. Тільки підкорені народи потихеньку приходять до тями та дороги, добре второвані солдатськими ногами, нагадують про минуле. Зовсім інший приклад дає нам Греція, про яку можна сказати, (як і про Україну), що це держава, якої ніколи не було. Дійсно, були Афіни, була Спарта, Делос, Аполлонія, Мегалополіс, Коринф, Мілет, Ефес і ще близько сотні аналогічних утворень не тільки на Балканському півострові, а від Піренеїв до Малої Азії і Єгипту і далі на побережжя Чорного і Азовського морів. Справа в тому, що греки створили не державу, а певний тип цивілізації - цивілізації вільних людей, що живуть по принципу самоорганізації і зовсім малою складовою того, що має назву, державність. Вся їх державність обмежується одним містом - полісом. В разі необхідності вони можуть створювати союзи (як наприклад, під час греко-персидських воєн), але ці союзи ніколи не перетворювалися в велику спільну державу. Македонія, завоювавши Грецію була сама дуже швидко еллінізована, і вже Александр Македонський продовжував свою експансію на схід, як грек. Але не в характері греків було підкорення і утримання народів, і імперія Александра розпалась відразу по його смерті. Грецька колонізація нових земель була мирною, хоч і готовою до оборони (щоправда, в деяких місцях вони конкурували з фінікійцями). Рим, приєднавши Грецію, багато в чому перейняв культуру греків, зокрема грецький поліс перетворився в римський муніципій, ще пізніше став середньовічним європейським містом з самоврядуванням, а італійські середньовічні міста-держави були аналогами грецьких полісів. І сам перехід до доби просвітництва, а потім до модерної доби пішов через епоху Відродження - відродження старої грецької дохристиянської культури. Наявність демократичних традицій, що були започатковані в Греції, стала одним з факторів створення сучасної демократичної Європи - насіння демократії і самоврядування пережили тисячоліття і лихоліття.
   Процес поширення грецької цивілізації в історії має назву еллінізація і по характеру подібний до процесу поширення винаходів чи нових технологій. Існує концепція дифузіонізму, що розвинулась в першій половині XX століття, яка пояснює цей механізм поширення по аналогії з дифузією тепла чи концентрації речовини. Насправді тут ми маємо справу з більш складними - інформаційними механізмами, що можуть створювати також більш складні явища в залежності від властивостей інформаційного поля, соціального середовища і результатів їх взаємодії, а по характеру - хвильові, нелінійні і резонансні процеси. Так само ми говоримо про ісламізацію чи вестернізацію, як про явища, що йдуть самі по собі при наявності інформаційних контактів, а держава може їх лише прискорювати чи гальмувати. На відміну від технології, цивілізація являє собою більш складний комплекс, що стосується різних вимірів, але складає певну цілісність. В нашому контексті поняття, цивілізація, характеризує певну якість суспільства а також інформацію про цю якість, що історично формується в результаті стійкого поєднання культури, ментальності і технології, причому культура і ментальність мають більше значення, ніж технологія. (Поняття, цивілізація, так само, як поняття нація чи національність, страждає невизначеністю, чи може навпаки - існує стільки визначень, що воно втрачає всякий сенс, а тому тут підкреслюється необхідність власне даного контексту). Можна сказати, що цивілізація являє собою певний соціальний винахід, що показує особливості, переваги чи вади даного способу суспільного існування - певний етап історичного розвитку, який акумулює соціально-культурні і технологічні досягнення народу, тобто вона створюється народом і в цьому сенсі являє собою продукт самоорганізації. Етнічні ознаки суспільства, його соціальна структура, характер економіки є вторинні і похідні складові по відношенню до цивілізації. Цивілізацію можна розглядати, як певний тип соціальної практики, створеної суспільством, на відміну від державної соціальної практики, створеної апаратом насильства, (якщо держава не є формою народовладдя). Фактично, держава паразитує на цивілізації, при тому змінюючи і деформуючи соціальні практики, врешті-решт знищуючи їх потенціал.
   Належність до певної цивілізації характеризує людину безвідносно до етнічних ознак, мови, соціального статусу і професії. Скажімо, давньогрецька цивілізація на теренах від Приазов'я до Єгипту могла мати різноманітні форми державності (або взагалі її не мати) та економіки, в залежності від клімато-географічних і політичних умов. Але основні риси цивілізації - ментальність свободи, повага до особистості, почуття власної гідності, відсутність агресивності, тяга до знань і освіти, культура тіла, цінування мистецтва, специфічні технології будівництва з каменю і архітектура, наявність полісів і їх планування, будівництво кораблів певної конструкції, морська торгівля - весь той комплекс, що характеризує власне "грецькість", все це відтворювалося на протязі багатьох століть, аж поки ця цивілізація не була знищена варварами і християнством. Більше того, завоювання греків іншими народами, (дорійцями, македонцями) перетворювало завойовників на греків, а перебування в складі держав-завойовників аж ніяк не привело до зникнення "грецькості" серед завойованого населення. Різниця між цивілізаціями така ж суттєва, як наприклад, різниця між Парфеноном, Тадж-Махалом, єгипетською пірамідою і тібетською ступою.
  
   Раніше (а подекуди і тепер) було загальноприйняте протиставлення варварства і цивілізації. (В цьому прояв інерції людської свідомості, що зберігає уявлення, сформовані ще за античних часів). Власне, сам термін, цивілізація, вживався для того, щоб відрізняти, так звану, варварську стадію розвитку від історичної, "культурної", тобто цивілізованої. По мірі розвитку і переосмислення уявлень про те, що собою являє "культурність" чи "варварство", відбулася трансформація і розширення сфери застосування самого поняття, цивілізація. Пошлюся на думку спеціаліста по варварству, Віри Павлівни Буданової: "Если исходить из того, что "цивилизация" - это определенный тип общества, отражающий процесс, систему и состояние поступательного развития, которое проходит определенные этапы, то "цивилизацию варваров" можно определить, как образ жизни, способ обеспечения выживания, детерминируемый базовыми устоями существования племенного мира. Среди наиболее существенных признаков "цивилизации варваров" выделим особенности среды обитания, материальные и духовные ценности, человеческий вектор, определявший их поддержание и модальность, устройство идентичности, способы хранения и передачи информации, а также наличие преемственности, которая транслирует достижения от поколения к поколению". (Цивилизация и варварство. Трансформация понятий и региональный опыт. 2012). Тобто з цих позицій так зване "варварство" таке ж саме структуроване явище, як і "цивілізація", а отже для класифікації цих типів з необхідністю потрібно вживати той же самий термін, цивілізація. В цьому сенсі, цивілізація варварів є бездержавна цивілізація, а цивілізація греків вийшла на рівень державності. Скажімо, чи можна говорити про цивілізацію такого "дикого" і до того ж нечисленного народу, як ескімоси? З точки зору викладених позицій, безумовно можна і навіть потрібно. Ескімоси створили унікальну технологію, культуру і ментальність, спрямовану на оптимальне виживання і повноцінне існування в екстремальних умовах півночі. Ця цивілізація створювалась на протязі тисячоліть, поки не досягла досконалості. Навіть сучасна розвинена технологія не в змозі забезпечити повністю автономне існування "цивілізованої" людини в тих умовах, де жили ескімоси. Те саме можна сказати про цивілізації народів материкової крайньої півночі або високогір'я Тибету. Такі цивілізації цілком можна віднести до того, що зараз прийнято називати терміном, локальні цивілізації. (Її "локальність" полягає в тому, що вона адаптована до конкретного природного середовища. В цьому сенсі і грецька або фінікійська цивілізації також мають елементи "локальності", бо вони пов'язані з морем). Ясно, що цивілізація не має відношення до наявності чи відсутності державності - це інший більш широкий і глибокий в часі вимір. Наприклад, можна напевно стверджувати, що давньогрецькі колонії на початкових етапах їх існування не мали державності, бо державність формується тільки після майнового розшарування спільноти, власне для підтримки цього розшарування. В XIX-му і першій половині XX-го століття був популярний термін, раса, що вживався якраз в тому сенсі, яким ми наділили поняття, цивілізація. Засновник соціальної психології Г. Лебон, що мав великий досвід вивчення різних народів вважав, що "душевний устрій кожної раси такий постійний, як його анатомічні особливості, і з нього походять його думки, почуття, вірування, державні інститути і мистецтво... Інститути раси виражають її душу, і якщо буває легко змінити їх зовнішність, то вона не може змінити їх основи... В усіх проявах життя народу ми завжди знаходимо, що ця незмінна душа раси сама тче свою власну долю". Термін, раса, на жаль, був дискредитований расовими теоріями і залишив своє значення тільки в антропологічному сенсі. Термін, культура, так само є багатозначний і більш вузький ніж хотілося б. То ж ми змушені користуватися терміном, цивілізація, хоч прикметник, утворений від нього, цивілізований, а також нове значення, цивілізованість, мають зовсім інший смисл - залученість до новітніх технологій і відповідного стилю життя.
  
   На прикладі тої ж Греції можемо прослідкувати цивілізаційні зміни, до яких спонукає поява державності. Оскільки майнове розшарування створює майнову аристократію, то відбувається трансформація системи цінностей з акцентом в бік майна (грошей). З часом ця "грошова" складова системи цінностей починає переважати усі інші, навіть цінність людського життя. Організуються розбійницькі напади і морські походи з метою захоплення рабів, худоби, скарбів. Ігноруються і відходять у минуле родоплемінні цінності, пов'язані з колективним добробутом. Їх витісняє цінність добробуту індивідуального. Автоматично починає втрачати цінність будь-яка праця - навіщо самому працювати, коли є гроші, за які можна купити раба? З іншого боку, навіщо працювати, якщо можна жебракувати? Ремісники (деміурги) стали найнижчою суспільною категорією (серед вільних людей). І вже Аристотель в "Політиці" пише про "народи, які наче самою природою створені для рабства" і про те що, не є достойним вільної людини щось виробляти на продаж. (Краще жебракувати). Тобто, з одного боку ми бачимо розподіл праці, поліси, товарне виробництво, розвинену торгівлю, систему права, зникнення родової організації і творення єдиної нації, а з іншого - поступову моральну деградацію, прогресування паразитичного типу ментальності. Поява державності закладає підвалини майбутньої суспільної кризи. "Не демократія згубила Афіни, а рабство, яке зробило труд вільної людини ганебним", пише Енгельс. Римську імперію чекала та ж сама доля - презирство до праці серед вільних громадян і неефективність рабської праці призвели до економічного занепаду. Фактично, тут йдеться не про рабство, а про моральну деградацію, пов'язану з володінням рабами. Людина, яка з презирством відноситься до праці, ні на що не здатна, вона не має майбутнього. Історія багато разів підтверджувала цю істину. Пост-римську Європу могли підняти тільки варвари - в основному германські племена вільних людей.
   Ще Льюїс Генрі Морган зауважив, що держава, де головною метою людей є накопичення багатства, містить в собі елементи свого самознищення. Історія показала, що ми дійсно підійшли дуже близько до порогу самознищення. Можна сказати, що держава - це певна патологія суспільного розвитку, яка пов'язана з домінуванням інстинктивного, звіриного, ірраціонального, що присутнє в людях. Воно виникає в формах патологічної жадібності, агресивності, властолюбства, домінування, жорстокості, паразитизму і знаходить своє віддзеркалення в відповідних формах організації і функціонування держави. Важливо підкреслити, що всі ці прояви є цілком натуральні, природні і виникають з необхідністю, якщо не вживати застережних заходів. Так само ми змушені постійно дотримуватися суворих правил санітарії для недопущення біологічної агресії з боку бактерій і вірусів.
   Свою знамениту книгу "Демократія в Америці" 1831 року Алексіс Токвіль починає словами: "Серед безлічі предметів і явищ, які привернули мою увагу під час перебування в Сполучених Штатах, найбільше я був вражений рівністю умов існування людей. Я легко встановив той величезний вплив, який надає ця першорядна обставина на весь плин суспільного життя. ...Я все виразніше вбачав в рівності умов початкову першопричину, з якої виходило кожне конкретне суспільне явище". І трохи далі: "Ми живемо в епоху великої демократичної революції. Всі її помічають, але не всі однаково оцінюють. Одні розглядають її як модну новацію, випадковість, яку ще можна зупинити, тоді як інші вважають, що вона нездоланна, вона уявляється їм у вигляді безперервного, найстародавнішого і найпостійнішого з усіх відомих історії процесів". Майже двісті років, що пройшли від часу написання цих слів, підтвердили справедливість останнього твердження. Демократія - це перша форма бездержавності.
  

Розділ 3.2. Бездержавність.

  
   Всяке явище само породжує причину своєї загибелі.
   Гегель.
  
   Щоб не виникало недоречних питань, визначимось як ми розуміємо бездержавність. Перш за все, це ні в якому разі не є анархія - безвладдя. Бездержавність виникає коли суб'єкт і об'єкт влади співпадають і являють собою суспільство. Тобто суспільство само встановлює правила свого власного життя, а якщо виникає необхідність, то само вибирає керівництво, яке виконує організаційні, а не панівні функції. Але не існує апарату, який стоїть над суспільством, тим більше, якщо цей апарат репресивний. Бездержавність може виступати як бездержавна суспільна форма організації, або ж як тенденція бездержавних проявів в державі, тобто як тенденція до поступового переходу функцій держави до суспільства, або ж відмова від деяких державних функцій. В певному сенсі, бездержавність - це є народовладдя.
   Класичний (точніше навіть, античний) поділ на цивілізацію і варварство визначав цивілізацію (варварство) за домінуючою ознакою - наявності (відсутності) державності, причому наявність державності традиційно вважалась однозначно позитивною (прогресивною) ознакою. Більш уважний погляд на історію приводить до переконання, що бездержавність являє собою певну якість суспільства, що не тільки не є ознакою його недостатньої організації, а навпаки, часто є метою суспільного розвитку. Я можу навіть цілком обґрунтовано стверджувати, що держава є "могильщик" суспільства, причому будь-якого. І чим більше державності має суспільство, тим скоріше воно заганяє себе в могилу. ("Могила" тут вживається в переносному розумінні - корінна реорганізація і реструктуризація суспільства. Але й могил в прямому розумінні при цьому буває достатньо). Провідною внутрішньою причиною занепаду стає деградація ментальності (моралі) суспільства, що призводить до кризи в інших вимірах соціальної системи. (Класичний приклад - суспільство імперського Риму, де розплодилась така маса вільних громадян-паразитів, що вже було неможливо всіх забезпечити дармовим хлібом і видовищами, почався економічний, а згодом і політичний занепад).
   Основна ознака держави - наявність спеціалізованого апарату насильства (влади), що відокремлений від населення. Тобто озброєна організація самого населення, як це буває в бездержавному варіанті, стає неможливою. По-друге, цей апарат насильства спрямований в тому числі і головним чином проти певних груп свого ж таки народу, щоб підтримувати ситуацію, яка явно ці групи не задовольняє. Така організація влади і її відношень з народом легітимізується в системі права, яке фіксує обов'язки і права мешканців, а також санкції за їх порушення. Як правило, держава легітимізує і підтримує існування антагоністичних груп, тобто внутрішнього розколу суспільства, його поляризацію. Ця ситуація стиснутої пружини не може тривати до нескінченості. Врешті-решт наростають кризові явища, наступає період революції чи смути. В бездержавному варіанті суспільства спеціалізований апарат влади відсутній, народ може мати зброю, відсутня різниця між правами і обов'язками (в ідеалі), а організація життя суспільства відбувається шляхом самоорганізації (самоврядування). Державна влада завжди виступає в формі центральної влади, то ж рівень централізації (децентралізації) влади може бути певним критерієм рівня державності (бездержавності) суспільної організації. (Відзначимо, що наявність ієрархічної структури влади аж ніяк не є ознакою її децентралізації).
  
   Вождівства вже мали стани, зокрема знать, але вона носила сакральний, а не майновий характер. Так, наприклад, германська знать "походила від богів". Германські так звані "королі" виконували сакральні, військові і судові функції. Важливі рішення приймав верховний орган - народні збори, в яких брали участь всі вільні озброєні чоловіки, також існувала рада старійшин. Тобто не було спеціального апарату влади, який би підтримував майнове розшарування, встановлював писані закони і слідкував за їх виконанням. Разом з тим рівень "дикості" варварів по відношенню до "цивілізації" часто перебільшується. Наприклад кельти (предки зокрема ірландців, шотландців і валлійців), що заселяли території західної Європи з першого тисячоліття до н. е., вже починаючи з VIII століття до н. е. мали досить розвинене і різноманітне ремесло, зокрема серед знайдених виробів Гальштатської культури (VIII - VI ст. до н. е.) вже був знаменитий шотландський тартан, точніше його предок - картата (напевно це українське слово походить якраз від слова тартан) тканина досить високої якості, вироблена з застосуванням ткацького станка. Знайдені дороги, що були збудовані у II ст. до н. е., а в часи Цезаря війська вже могли вільно пересуватися по всій Європі дорогами варварів. Кельти і германці, що витіснили кельтів, (але не дуже від них відрізнялись, бо витіснення супроводжувалось обміном культур), безумовно являли собою цілком певну і досить розвинену цивілізацію, а процеси що відбувалися в Європі в період від Риму до Середньовіччя, і які створили середньовічну Європу, були наслідком зіткнення цивілізацій античної і варварської. "Результатом этого взаимодействия, как следствия взаимопроникновения и взаимоуничтожения римского и варварского миров, явилось зарождение нового типа цивилизации". (В.П. Буданова "Варварский мир эпохи великого переселения народов". М. Наука, 2000). Можна доповнити цей висновок фактором християнської церкви, яка на той час сформувалась як цілком незалежна формація, що на довгий час стала ще одним самостійним центром влади і на протязі довгого часу конкурувала в цьому відношенні з владою молодих європейських держав. Справа в тому, що християнство стало першою тоталітарною релігією, тобто такою, що намагається контролювати усі аспекти людського життя без винятку (включно з таємними помислами). Цей контроль поступово перетворювався у реальну всебічну владу над людьми. Чернечі общини - монастирі стали першими справжніми феодалами, бо завдяки лихварству захоплювали усі землі селян в межах досяжності і перетворювали вільних землевласників на кріпаків. Боротьба за владу між королями і церквою часто переходила в реальні війни. (Ці процеси прекрасно показані в роботі Мартіна ван Кревельда, Розквіт і занепад держави. Зокрема він констатує: "Тільки в Європі позиція церкви була настільки потужною, що замість того щоб заново підкоритись імперський владі, вона боролась з нею аж до виникнення патової ситуації. В результаті феодалізм, замість того, щоб досить швидко підійти до свого кінця, тривав майже тисячоліття і дав своє ім'я цілій історичній епосі. Що ще більш важливо, імперії більше не вдалося відродитись. В проміжках між двома великими вселенськими організаціями виросли великі монархії...". Взагалі, ідеології (релігії) в усі часи супроводжують державу, бо являють собою ще одно джерело влади, на цей раз над душею, причому не тільки на цьому світі, а й на "тому").
  
   Великі древні цивілізації, перш за все фінікійська і грецька, розширювали ойкумену як бездержавні колоністи на пустих землях, або на землях, зайнятих варварами, але з їх дозволу, без загарбання. Серед фінікійських колоній утворилася тільки одна держава - Карфаген. (Про мирні методи колонізації красномовно говорить міф (чи може історія) про Дідону, засновницю міста). Щоб створити колонію на порожньому місці, як тепер говорять, "з нуля", потрібна була наявність необхідної технології, високий рівень організації і, безумовно, свобода. Тому що тільки вільна людина може мати той високий рівень немотивованої активності, що нестримно тягне людину до пізнання невідомого, до відкриття нових земель, до звершень, до свободи. Неважко собі уявити життя колоністів на нових місцях, десь в північному причорномор'ї, в землянках, поряд з войовничими скіфами, в суворому кліматі. Воля, раціональність, висока культура, вміння торгувати і домовлятись допомагало вгамовувати войовничу вдачу скіфів, створило умови для взаємовигідних відносин, врешті-решт навіть навернути скіфів до осілості і хліборобства, задля торгівлі з грецькими полісами. Власне постійне відтворення бездержавності, постійне повернення від олігархій і тираній до демократій забезпечило таке довге життя стародавнім цивілізаціям. В певному сенсі демократична форма державності являє собою відтворення додержавних егалітарних форм суспільних відносин. Державний орган в демократіях фіксує волю більшості, але при цьому, як більшість, так і меншість мають однакові громадянські права.
   Демократичні традиції давньогрецьких полісів, а потім римських муніципіїв збереглися в Європі після краху Риму в містах, особливо на півдні. Існування старих міст і виникнення нових було пов'язано з необхідністю розвитку ремесел і торгівлі, а для їх розвитку потрібно тільки одне - свобода. Але не меншою, а може й більшою була роль і значення старих німецьких міст, які ще за варварських часів були виключно центрами ремесла і торгівлі і продовжували зберігати цю традицію (Кельн, Трір, Аугсбург, Регенсбург і багато інших). Феодали і король були змушені рахуватися з наявністю міст, хоч там взагалі не діяла їх влада. В містах люди мали зброю і створювали ополчення, діяв орган самоврядування, магістрат (муніципалітет), який виконував адміністративні і судові функції (організацію ремісничої і торговельної діяльності згідно відповідних правил, організацію виборів і т. і.). Функції магістрату були чітко обмежені. Пізніше вольності міст були зафіксовані в відповідних правах, угодах між королівською владою і містами (Любекське право 1226 р., Кульмське право 1233 р., Магдебурзьке право 1235 р.). Усі ці права в свою чергу базувались на звичаєвих правах німецьких племен і угодах, що діяли ще з часів Римської імперії. Тобто традиції родоплемінної вольності стали ще одним з джерел європейської свободи. Більше того, вільні міста почали створювати вільні союзи міст (Прирейнська ліга, Швабський союз, Гейдельберзький союз). Ганзейський союз, що виник у 1241 році і проіснував до 1669 року, поки королівська влада остаточно не задушила незалежність міст. Він включав до 200 міст по всій Балтиці і Північному морю, а також мав масу контор від Новгорода до Ісландії. Це була цивілізація, наддержавне утворення, що виникло і існувало незалежно від державної влади і поширювалось по волі вільних людей. Чужорідність вільних міст по відношенню до держави підкреслюється тим фактом, що державна влада короля чи феодалів весь час чинили тиск на міста, включно з військовим протистоянням. Війна європейських держав проти міст в основному завершилася в 1670 році перемогою держав, за винятком Нідерландів і Швейцарії.
  
   Приклад Швейцарії варто розглянути окремо, бо якраз на її теренах відбулося протистояння державності і бездержавних тенденцій, причому, останні перемогли. По-перше, на відміну від італійських міст (Венеції, Генуї, Мілану, Флоренції і Риму), які не включали сільське населення, що оточувало міста до складу громадян, а навпаки, експлуатували їх, швейцарські міста поширювали свій вплив на сільське населення, інкорпоруючи його до свого складу і отримуючи від нього відповідну підтримку. Таким чином поступово зникали станові розколи і формувалась нація. Починаючи з XIII століття почалося звільнення селян від феодальної залежності. В 1291 році виник перший Швейцарський конфедеративний союз, що складався з трьох кантонів - мізерне утворення на фоні великих європейських держав. Здавалось би, приходь і бери його голими руками. Саме так думали і персидські імператори при Марафоні, Саламіні чи Платеях. В реальності кожна агресія Габсбургів на Швейцарію закінчувалась однотипно - до Швейцарського союзу приєднувались нові кантони, що відходили від Австрії. Бо це була війна громадян за свою свободу, і сусіди Швейцарії тягнулись до визволення з під ярма. В 1353 році вже налічувалось вісім кантонів, в 1481 - десять, а в 1501 - тринадцять (зараз - 26, з яких 6 - напівкантони). По-друге, кантони були повністю незалежні, не існувало жодного центрального органу. Якщо вирішувалися спільні справи, то відбувався з'їзд представників кантонів і рішення могли бути прийняті тільки в варіанті повного консенсусу (одноголосно). Швейцарія була, можливо, найбільш вільною і демократичною державою (а може, недодержаною) у світі, а швейцарські солдати-найманці вважались найкращими в Європі. Одним з показників наявності реального народовладдя в країні є широке застосування референдуму - методу прямої демократії для вирішення усіх більш менш важливих питань. (В наші часи законодавчим органом на рівні муніципалітетів виступає муніципальна асамблея - орган прямої демократії, в якому приймають участь усі громадяни, що мають право голосу. До повноважень асамблеї входить майже все, що стосується звичайного життя людини - податки, поліція, міське планування, освіта, соціальна допомога, дороги, енергетика, земельні питання, громадянська оборона). В Швейцарії були відсутні соціальні потрясіння, що радикально змінювали б країну. Траплялись повстання проти олігархів, що захоплювали владу в містах. Були релігійні війни в часи Реформації, але вони були пов'язані якраз з наявністю автономної релігійної організованої влади - по-суті, ще одного апарату насильства. Порівняно з Європою Швейцарія завжди була оазисом безпеки і спокою, куди збігались утікачі з усіх європейських країн, приносячи з собою нові технології і нові думки. Досвід Швейцарії наводить ще на одну думку - одно стратегічно вірне рішення (про надання селянам рівних прав) визначило долю країни на багато століть вперед. Як говорять в народі - "Добрий початок - половина справи", а інколи може і вся справа. Тому що на початку закладається основа, яка буде підтримувати всю будівлю на протязі довгого часу.
   Цікаво що було б, якби італійські вільні міста (або хоч одно з них) включили до громади також селян. Напевно Відродження почалося б раніше і європейська історія пішла б іншим шляхом. Характерно, що ті ж самі швейцарські італійці аж ніяк не прагнули влитися в рідну Італію, хоч і підтримували італійську культуру. Свобода виявилась більшою цінністю, ніж цінності національної держави. Власне для того, щоб не побіг народ на світло свободи, авторитарні режими не жаліють видатків на утримання так званих, "спеціальних" служб, засобів пропаганди, дезінформації і маніпуляції, на створення "залізних занавісів".
  
   Якщо ж брати периферію Європи, то там були досить поширені бездержавні народи - це перш за все, народи Кавказу, гірських районів Басконії, кельтських регіонів Британії (Ірландія і Шотландія). Характерно, що усі ці народи аж ніяк не хотіли навертатися до "цивілізації", а воліли залишатися в "дикому" стані. В Британії спротив був такої сили, що римляни були змушені збудувати грандіозний Адріанів вал, для захисту від лютих піктів (шотландців), а остаточне їх приборкання завершилось тільки в кінці XVIII століття. Але повністю знищити хайлендерський дух, про який Бернс писав як про дух звитяги і честі, цілком змінити його на дух користолюбства і наживи, так і не вдалося. Як пише В.Ю. Априщенко "...черты традиционной цивилизации не просто сохраняются в качестве пережитка, ... а превращаются в значимый фактор самой модернизации". (В цитованому вище збірнику "Цивилизация и варварство"). Це якраз той дух, що відтворив Європу з руїн Римської імперії, створив Ганзейський союз і зараз продовжує жити, в формах місцевого самоврядування, а також як складова історичної пам'яті в європейській ментальності.
  
   Відомо, що шотландець Адам Сміт, творець ліберальної економічної теорії, почав замислюватися над економічними проблемами після придушення шотландського повстання в 1746 році. Ідея свободи, як необхідної умови функціонування ефективної ринкової економіки нового типу, могла виникнути тільки в голові людини, що була генетично пов'язана з життям вільного суспільства. Хоча такого на той час уже не існувало в Шотландії, але залишився шотландський дух, ностальгія по свободі, яка напевно спонукала Сміта до пошуку, таких форм суспільної організації, коли індивідуальна свобода людини не вступає в протиріччя з інтересами всього суспільства, а навпаки, працює на користь суспільству. До того ж така форма відношень між людьми сприяє активності кожного члена суспільства, блокує розвиток паразитизму, що супроводжує класові системи. В ідеалі, ліберальний економічний механізм знову повертає мотивацію людини до часів "дикості і варварства", коли індивідуальний інтерес сприяв спільному добробуту общини, коли не було протиріччя між правами і обов'язками, а вони співпадали в потребі людини до праці на своє і спільне благо.
  
   Не тільки європейські міста стали джерелом свободи. Сам тип європейської державності, якій були не властиві господарсько-економічні функції, а також майнова і господарська незалежність окремих господарств - усе це стимулювало індивідуальну активність, її різноманіття, спрямованість до знань, модернізації, науки, усе це дало результат, як тільки були ослаблені деморалізуючі лещата християнської церкви. Відразу стався цивілізаційний вибух, що перетворив Європу на світового лідера.
   Нарешті існувала ще одна потужна бездержавна стихія - кочовики. В цьому випадку бездержавність була обумовлена неможливістю контролю над розкиданими по величезній території невеликим соціальними угрупуваннями. Усі спроби створити кочову державу закінчувались згубними наслідками для кочового устрою - кочовики або осідали, або відокремлювались в незалежне кочове угрупування. Осілість, або певна складова осілості, це є необхідний елемент державності. Кочова цивілізація євразійського степового поясу, (а це безумовно, окрема потужна цивілізація) була несумісна з осілістю по тій причині, що осілість руйнувала базові цивілізаційні основи кочівництва - специфічну і цілісну кочову технологію господарювання, а також етнокультурний і тісно пов'язаний з ним ментальний комплекс - родова суспільна організація, прагнення повної свободи, тісний зв'язок з природою і природними стихіями, "натуральний" спосіб існування з мінімальним використанням позаприродних чи високотехнологічних елементів, навіть супротив впровадженню таких елементів, як факторів, що обмежують незалежність і свободу. Разом з тим, як відзначалося вище, несамодостатність кочової технології змушувала до контактів з осілою цивілізацією.
   Існування бездержавних або напівдержавних соціальних утворень не вичерпується регіональним принципом їх існування. Такі утворення можуть існувати всередині соціуму, в формі певних соціальних груп, оформлених по класовому, становому, етнічному, релігійному і корпоративному принципу, а також в їх поєднанні з регіональним принципом (як скажімо ті ж помори з півночі Росії, народи Кавказу, компактно проживаючі старовіри і народи Сибіру в складі Російської імперії). Етнічні і релігійні групи, що розподілені між основним населенням можуть утворювати відповідні общини, що мають високий рівень автономності і значний потенціал виживання в чужому середовищі. Дещо інший і дуже цікавий варіант, коли бездержавні групи утворюються по класовому чи становому принципу в межах одного етносу. Класичним прикладом у цьому відношенні є російський етнос.
   Розкол російського суспільства по становому принципу привів до закріплення однієї з найбільш древніх форм самоорганізації землеробів - сільської общини - бездержавного утворення в рамках держави. Община була формою адаптації землеробської спільноти до екстремальних природних умов існування - дуже короткого для землеробства робочого сезону і низької якості земель. В таких умовах цілком індивідуальне односімейне господарство не мало шансів для надійного виживання, а зубожіння і злидні становили постійну загрозу. Систематичний перерозподіл землі по "душам і тяглам" був єдиною умовою збереження популяції селянства. Община, так званий, мир, могла колективно "усім миром" виконувати роботи на пана, а також по черзі - на кожного дворогосподаря. Общинна організація була також формою протистояння селян тиску з боку представників панівного стану (вотчинників і поміщиків), а з іншого боку - закріпачення селян стало формою протистояння експлуататорів общині і механізмом її приборкання (Л. В. Мілов, вище цитована книга). Утворився окремий майже цілком автономний селянський світ - певний різновид цивілізації в межах держави. (На цьому прикладі ми можемо ще раз переконатись, наскільки суттєвою може бути роль природного середовища в розвитку людського суспільства). Цей світ був надзвичайно консервативний (улюблене російське слово аж до наших часів - "исконность", тобто споконвічність), що також було обумовлено консервативністю технології землеробства в екстремальних умовах, боязню будь-яких експериментів чи відхилень від загальноприйнятого, яке могло би поставити під загрозу отримання врожаю, а отже - фізичне існування общини. В цьому безперервному циклічному одноманітті була якась деморалізуюча приреченість, що навряд чи спонукала, з одного боку, до творчих пошуків, а з іншого - до відповідальності і ретельності в роботі. Разом з тим цей світ був дуже адаптивний, пережив і вотчинне, і помісне землеволодіння, і "волю", і колгоспи. І коли росіяни-колоністи попадали на дикі сибірські землі, вони знову й знову створювали общини.
  
   Помічено, що найбільш поширена форма суспільної організації в надскладних природних умовах (крайньої півночі або пустині) - безвождівська община. Це обумовлено відсутністю достатньо великого додаткового продукту, необхідного щоб утримувати інститут вождя, а також "комуністичним" типом виробництва і споживання, що дозволяє общині переживати найскладніші часи з мінімальними втратами. З іншого боку, безвождівським общинам значно важче переживати агресію з боку більш організованих соціальних утворень. Російська система панування бере початок з Руської - так званого, полюддя, коли княжа дружина об'їжджала поселення і збирала ненормовану данину - по суті, грабувала населення. (Ця традиція в Росії не переривається до нашого часу і існує в формі "крыши", "крышевания", або ж в вигляді поборів, рейдерських захоплень і конфіскацій, з використанням державного апарату і фактично санкціонованих державою). Аналогічна ситуація існувала під час татаро-монгольського панування. Розвиток феодальних відносин, що почався в Московській державі, був припинений при Івані Грозному шляхом жорстокого придушення феодалів-бояр з конфіскацією вотчинних (спадкових і споконвічних) земель і переходом на помісне землеволодіння - земля надавалась тільки слугам царя за виконання довічної (в основному військової) служби і не передавалась нащадкам, якщо вони кидали службу. Як вотчинники, так і поміщики (володарі помість) були зобов'язані служити царю на однакових умовах і поставляти солдат в кількості, пропорціональній величині землеволодіння. (Після реформ Петра I в 1714 році була ліквідована будь-яка різниця між вотчинними і помісними землеволодіннями - вони стали спадковими, їх власники називались дворянами, але обов'язок служити царю був скасований тільки в 1762 році Петром III законом "про дворянську вольність". Законом 1785 року були впроваджені дворянські зібрання з залученням дворян до виконання адміністративних функцій). Таким чином, формувався згуртований клас землевласників-дворян, і була створена жорстка централізована система влади без найменшої можливості проявів сепаратизму чи бодай автономії. В той же час почалося послідовне посилення закріпачення селян, починаючи з 1581 року, коли були ліквідовані "заповідні літа", і аж по 1767 рік, коли стараннями "великої" Катерини II кріпаки були перетворені фактично в повністю безправних рабів. За цей період було прийнято 10 відповідних постанов, законів і указів, серед них найважливіша - податна реформа Петра I (1718 - 1724 років), що зрівняла селян з холопами і остаточно їх закріпила за поміщиком, який від цього часу ніс відповідальність за стягнення і сплату в казну подушної податі з кріпаків. Отже кріпак опинився в повній залежності від поміщика, що тепер виконував функції і юстиції, і поліції.
   Ця автократична система (російське "самодержавие") на думку Миколи Івановича Костомарова була аналогом ханського деспотизму, а знову ж таки наш земляк Федір Іванович Леонтович вказує на цілий ряд запозичень в політичних і адміністративних порядках Московії з монгольського права. Не дивно, що в такій чітко структурованій системі, де була повністю відсутня міжстанова мобільність, почала утворюватись прірва між пануючим класом і класом селян, бо утримання армії, адміністративного апарату держави і самих дворян могло відбуватися тільки за рахунок нещадної експлуатації селян - землеробів і фабричних кріпаків. Ця прірва розділяла фактично два народи, що мали однакове етнічне походження, але зовсім різну ментальність, культуру, засоби існування, а часто й мову. Несумісність і ворожість обох станів, та принижена особистість, той недовірливий і боязливий погляд з під лоба, відсутність енергії в праці з одного боку, несамовитість і розбещеність, неробство і відсутність волі - з іншого, тобто моральна травмованість одного стану і моральна деградація іншого - це типова ситуація розколотого, поляризованого суспільства, коли один стан панує над іншим. Звідси довготерпимість, покірність долі і обставинам, ненасильство, співчуття, патерналізм з одного боку і свавілля, жорстокість, бездушність, хамство, поєднання непоєднуваного - з іншого. Дослідники російської експансії, особливо Афанасій Прокопович Щапов, а за ним видатні історики С.М. Соловйов і В.О. Ключевський дійшли до висновку, що характер розвитку Російської держави відповідає внутрішній колонізації, коли одна частина населення країни колонізує іншу, причому перша - опирається на державу, а друга являє собою бездержавне суспільне утворення. (Звісно, модель внутрішньої колонізації застосовна не тільки до Росії, але в ній вона проявилась найбільш яскраво. Детально це питання розглянуте в дуже цікавій монографії: Александр Эткинд, Внутренняя колонизация. Имперский опыт России. - М. 2013). Внутрішня колонізація в Росії, де Московське князівство методично і невідворотно підкорювало сусідні землі, утворення централізованої, агресивної держави викликало хвилю колонізації на Схід. При цьому спочатку підкорювались, а часто і винищувались малі народи, потім розроблявся природний ресурс, в першу чергу, хутро, завдяки якому процвітала торгівля з Західною Європою.
  
   Для того, щоб ми могли предметно розмовляти про українські реалії, кількома штрихами підведемо підсумки розвитку європейської державності. Починаючи з 1648 року (знаменний рік для України), коли в Європі офіційно закінчилась жахлива Тридцятилітня війна підписанням Вестфальського договору, почався новий етап в історії Європи - етап створення держав Нового часу. Деякі дослідники, наприклад вище згадуваний Кревельд, вважають, що взагалі до 1648 року в Європі держав (в сучасному розумінні) не існувало, бо не існувало окремого і спеціалізованого державного апарату, а були певні форми персоніфікованої влади. Державний апарат, що почав утворюватися в Нові часи, являв собою корпорацію, що складалася з ряду інститутів, створених для організації, контролю і захисту військового, політичного, економічного, соціального і культурного життя суспільства. Ці інститути, розподілені відповідно до своїх функцій (фінансова система, збройні сили, статистика, юстиція, поліція, в'язниці, освіта, закордонні справи і т. і.) і мають досить високий рівень самостійності, свого роду, корпорації всередині великої корпорації - держави. Власне ця знеособлена бюрократична держава-корпорація поступово перебирає з рук володаря на себе всю повноту державної влади. В Росії держава Нового часу почала формуватися за часів Петра І, особливо, коли в 1722 був введений закон про державну службу, так званий "табель про ранги". Армія чиновництва, що ділилась на 14 рангів (рівнів компетенції) керувала суспільством, поділеним приблизно на 10 станів. Уся ця складна і громіздка конструкція розвалилася за два дні в лютому 1917 року, коли не знайшлося жодного військового підрозділу, який був би готовий жорстоко і криваво придушити народні демонстрації і протести в Петрограді. Ще раніше подібна ситуація склалася в Парижі в 1789 році, а прихід до влади Наполеона через 10 років знаменував новий етап в розвитку державності - створення національної держави. Я скористаюсь вичерпною і компактною характеристикою цього етапу, даною Кревельдом: "...держава, відкривши для себе силу націоналізму... перетворилося з інструменту для підтримання правового порядку в світське божество... Накопивши безмежну могутність шляхом встановлення контролю над умами своїх громадян і систематичного облегшення їхніх гаманців, держави використали цю могутність для зіткнення одна з другою і війни в таких масштабах і з такою вбивчою енергією, що вона практично підвела їх до границі самовинищення". Головною рисою тотальних війн XX століття була якраз здатність держави, тобто її адміністративного апарату, мобілізувати колосальні людські і матеріальні ресурси. Загальна військова повинність і патріотично-мобілізаційна пропаганда - це винаходи національної держави. Безпосередньо після цього почалася ядерна гонка озброєнь і новий етап глобального протистояння, що вже безпосередньо загрожував глобальним винищенням.
   Таким чином, основна зовнішня, або геополітична функція держави на протязі від її зародження до приблизно середини XX-го століття - функція агресії або захисту від агресії. Тобто держава бореться з явищем, яке сама породжує. Функція підтримання внутрішнього порядку в суспільстві, яка декларується державою як одна з головних, виконується державою вкрай неефективно, бо насправді держава знову ж таки бореться з явищами, які сама породжує. (Найбільш безпечною країною Європи була Швейцарія, де апарат державної влади був найслабший). Починаючи з середини XX століття держава вирішила випробувати себе в ролі такого собі добродія - побудувати "суспільство загального добробуту". Держава сказала, що вона справедливо розподілить в народі всі блага, що візьме у цього ж таки народу, що вона нагодує голодних, утішить стражденних, просвітить неписьменних, окультурить некультурних і вилікує хворих. Тільки платіть податки (дуже великі податки, вже не десятину). Бюрократична машина може взятися за вирішення будь-якої проблеми, використовуючи універсальний метод - збільшення бюрократичної машини. Тобто, як і в часи Ксеркса держава в першу чергу дбає про себе, в другу чергу про себе дбає кожен бюрократ і нарешті в третю чергу щось дістається народу з того, що залишається. Тому що в усі часи в першу чергу працює людська природа (досить паскудна), а вже потім раціональність, розум і нарешті, установлений порядок. Отже держава дійсно усіх усім забезпечила, але дуже неякісно, а в багатьох випадках досягла зворотного результату. (Приклади можна наводити до нескінченості і вони для більшості очевидні).
   Держава являє собою певний соціальний організм, що існує завдяки суспільству, навіть можна сказати, паразитує на суспільстві, і як будь-який організм розвивається, росте, поширює і посилює свій вплив. Влада держави завжди має певні обмеження, тобто існує зона свободи, де діють бездержавні механізми самоорганізації, що спираються на мораль і традиції. Все питання полягає в співвідношенні зони свободи, тобто бездержавності, і "зони держави". Історичний досвід показує, що це співвідношення залежить від рівня соціалізації суспільства, тобто від соціальної зрілості і активності народу, його здатності об'єднуватись і протистояти агресивності державної машини. Потужна державна машина може навіть повністю ліквідувати зону свободи, держава стає тоталітарною. Людина в такій системі стає "гвинтиком держави" з усіма наслідками для можливостей її самореалізації. При цьому держава стає неспроможною реалізувати людський потенціал, втрачає конкурентну спроможність і гине. З іншого боку, повністю бездержавне суспільство також не може довго існувати в оточенні агресивних держав. Ось ця боротьба державності і бездержавності стала головним змістом політичного життя, перш за все Європи, (але не тільки) на протязі останніх майже двох століть, і ця боротьба грає визначальну роль в формуванні майбутнього розвитку на цей раз вже світової цивілізації.
   Той інтенсивний процес ерозії державності, що зараз відбувається в Європі (і не тільки), пов'язаний в першу чергу з розвитком місцевого самоврядування, органи якого не являються частиною державного апарату, а суб'єкт самоврядування, громада, співпадає з його об'єктом, тою ж громадою. Таким чином життя суспільства повертається до природних основ. Розширення самоврядування один з шляхів подолання засилля держави. Другий шлях пов'язаний з існуванням різного типу утворень, що частково виконують функції держави, але роблять це більш демократично, якісно і без примусу (корпорації, спілки, фонди, союзи, общини, учбові і медичні заклади, об'єкти культури і т. і.). Нарешті третій шлях обумовлений глобалізацією, тобто розвитком наддержавних механізмів, корпорацій, союзів, міжнародного законодавства, міжнародних стандартів, торгівлі, комунікацій, єдиної інформаційної системи і звичайно ж, міжнародних систем колективної безпеки.
   Чи може суспільство швидко ліквідувати державний апарат (варіант революції) і почати жити бездержавно, або хоча б якісно змінити державну систему? На жаль, це запитання має однозначну відповідь - ні не може. Справа в тому, що функціонування держави базується на інститутах, які є необхідними в житті суспільства. Для того, щоб суспільство могло існувати в бездержавному, чи якісно іншому варіанті, такі інститути мають або вже існувати, або бути дуже швидко створені, що нереально. На мій погляд, найважливішим інститутом держави є фінансова система. Ліквідація держави приводить до її краху. Селяни перестають обмінювати зерно на "розмальовані папірці" і чекають кращих часів. Промислові товари також ніхто не купує в умовах гіперінфляції, а тому виробництва згортаються. В містах виникає нестача харчів. Росте злочинність. Інститут поліції ліквідований одним з перших, як найбільш ненависний. А нової поліції немає, бо платити їй нічим - інституту збору податків не існує. І так далі пішов накручуватися клубок проблем, поки через десяток років який-небудь Наполеон не встановить залізну диктатуру під захоплені оплески вкрай виснаженого суспільства. Все повертається "на круги своя". (Докладно з процесом "накручування" клубка проблем можна познайомитись, наприклад, в книзі Є.Т. Гайдара, Смуты и институты. 2009 р.). Насправді, крах держави - це фінальна стадія процесу, що як і всі соціальні процеси починається в головах людей. На першій стадії відбувається десакралізація влади, (якщо існує елемент сакральності), на другій - її делегітимація, на третій - знамените, "низи не можуть, а верхи не хочуть", тобто формується метастабільний стан суспільної системи, (коли система є вже потенційно нестабільна), далі в деякий наперед невизначений момент, коли виникає певний збіг обставин, відбувається, як зараз говорять, тригерна подія, тобто подія, значимість якої перевищує певний поріг, після чого крах наступає швидко і невідворотно вже в матеріальній формі. Саме тоді не знаходиться жодного полка, готового стріляти в народ, і починають "сипатися" інститути державної влади. Метастабільний стан системи рано чи пізно завершується катастрофою. Втім, цей стан можна продовжувати досить довго, якщо існують досить потужні сили підтримки режиму, в тому числі, наприклад, наймані іноземні війська. (Не сумніваюсь, що коли в Москві почнуться заворушення, то в москвичів будуть стріляти чеченці, причому з великим задоволенням).
   Чи існує можливість вирватися з цього зачарованого кола? Від чого це залежить? Яку роль тут грає "якість" народу, або його ментальність? До якого типу суспільної організації слід рухатися? Ці питання є актуальними по відношенню до молодих пострадянських держав, і саме в цьому аспекті варто розглядати проблему української державності і майбутнього українського державного будівництва.
  
  

Розділ 3.3. Кооперація і корпорація.

  
   Будь-яке добро може стати причиною зла.
  
   Одне з фундаментальних явищ, що діють на біологічному рівні організації матерії - симбіоз, при якому співіснування двох (чи більше) організмів стає корисним для одного з них чи для обох. Співіснування створює нову якість - так званий, кооперативний ефект. Власне цей ефект породжує людські соціальні організми. Кооперація (кооперативна солідарність, взаємодопомога) викликає, як наслідок, взаємозалежність, створює зв'язки і утримує цілісність соціального організму. В свою чергу система зв'язків - соціалізація, лежить в основі соціальних структур і самоорганізації. В процесі самоорганізації, який супроводжується спеціалізацією (розподілом праці) відбувається розширення і збагачення форм соціалізації і кооперації в суспільстві. Таким чином іде суспільний розвиток, виникають певні соціальні практики, в яких концентрується суспільний досвід і, як тепер полюбляють говорити, соціальний капітал, або по-простому - якість суспільства, його самостійність і самодостатність, здатність до адаптації. Це власне той соціальний капітал і ті соціальні практики, на яких потім паразитує держава.
  
   Жодна соціальна практика не виникає без явищ кооперації. Чи може одна людина започаткувати, наприклад, чумацтво? Це означало б наступне: зробити надійного воза (вози витримували від одної до двох тон вантажу), придбати тяглових волів, розвідати чи прокласти дорогу до Криму, позичити чи купити збіжжя на продаж, уникнути пограбування чи аварії по дорозі (наприклад, зламалося колесо чи вісь) і знати масу інших деталей, відомих тільки тим, хто займався цим промислом. Ясно що чумацька технологія могла створюватися поступово і тільки в умовах широкої кооперації і довіри з боку членів громади. Чумацькі валки складали від 100 до 300 возів, мали весь необхідний в дорозі реманент, знаряддя і озброєння, військову організацію, керівництво і відпрацьовані плани дій у відповідних ситуаціях, досвідчених провідників і перекладачів, мали місця перепочинку і водопої, створили свою технологію харчування і т. д. - в цьому й полягає справжня кооперація вільних людей, спаяних взаємозалежністю в одно ціле. Аналогічно в плані кооперації виглядала селянська технологія. Вже говорилось, що плуг в старі часи являв собою дуже складний агрегат, який міг мати і з ним вправлятись далеко не кожен селянин. А тому орачі в сезон (весною і восени) працювали з раннього ранку до пізнього вечора, міняючи волів і обробляючи поля селян за гроші чи за натуру. В гарячу пору - жнива, потрібно було встигнути зібрати врожай поки збіжжя не полягло, не вимокло і не осипалось, потім його треба було висушити, обмолотити і зберегти в відповідних умовах, що потребувало мобілізації і кооперації. А ще - косовиця, заготівля сіна. Перший осередок кооперації - велика сім'я, в якій кожен член виконував відповідну функцію згідно з його віком, силами і вмінням, але всі, починаючи з досить молодого віку і закінчуючи глибокою старістю знаходили собі місце в сімейному господарському механізмі, ніхто не був зайвий.
  
   Кооперація вільних людей утримується на моралі, звичаях і традиціях. Це є засоби фіксації, передачі і успішного функціонування винайденої соціальної практики, бо в інакшому випадку просте недотримання слова, порушення звичаю приводить до втрати довіри між людьми і знищення кооперативного ефекту. Кооперація просто перестає існувати. Тому в вільних суспільствах дуже суворо відносяться до будь-яких порушень моральних норм і завдяки цьому таке суспільство автоматично формується, як високоморальне. (Зрозуміло, мова йде про норми моралі, прийняті власне в цьому суспільстві). Аналогічна ситуація виникає щодо справедливості - коли питання вирішуються за взаємною згодою, без втручання зовнішніх сил, то стає можливим збалансувати особисті інтереси з інтересами спільноти.
   Ситуація дещо змінюються, якщо в соціальній системі виникають явища панування чи домінування. Тоді в тих відношеннях між людьми, які стосуються співпраці, починають переважати правила або закони, що базуються не на принципах моралі чи справедливості, а перш за все, на спрямованості до певної мети. І хоч явище кооперативності і взаємозалежності зберігається, але в дещо іншій формі - в формі корпоративності. Тобто, грубо говорячи, корпоративність це є кооперативність і взаємозалежність в умовах панування чи домінування. Відповідні соціальні системи, де існує корпоративний тип стосунків між її членами, можна відносити до корпорацій в більшій чи меншій мірі. Корпорації, це об'єднання людей, підприємств, людей і підприємств, задля певної мети чи результату. Вони можуть бути маленькими (цех, підприємство, банда), великими (транснаціональні корпорації) і нарешті - держава-корпорація, або корпоративна держава. (В більш вузькому, юридичному значенні корпорація - це об'єднання підприємств. В іншому значенні термін, корпорація, означає підприємство - найчастіше, акціонерна компанія, члени якої користуються корпоративними правами, що записані в уставних документах).
   Кооперативність і корпоративність можна розглядати як дві органічно пов'язані між собою тенденції, або ж окремий вимір соціальної організації. Вони не проявляються в чистому вигляді - всяка кооперація є хоч трохи корпорація, бо має, так би мовити, "устав" і керівництво, і навпаки - всяка корпорація може включати в себе людей, які співпрацюють з нею цілком добровільно, не порушуючи власні моральні принципи. Мова може йти лише про переважання тої чи іншої складової. Так наприклад, ще в пізньому середньовіччі в вільних європейських містах виникали корпорації, а фактично - кооперативні об'єднання, що слугували для самоуправління ремісничих груп, гільдій, релігійних організацій. Там був мінімальний рівень влади. Зростання влади змінює ситуацію. Типовий приклад переходу від кооперативності до корпоративності в християнстві: перший рівень - християнська община, другий - монастир - організація з централізованою системою керівництва, і нарешті третій - чернечий орден, що живе згідно статуту, а його члени при вступі приносять урочисті обітниці - це вже чиста корпорація. Відповідно, в цих соціальних організмах ми бачимо тенденцію до зростання власне корпоративного інтересу по мірі зростання корпоративності. Так члени ордену вже не тільки поширювали "світло Христове", але й про себе не забували, і це друге ставало найголовнішим. Наприклад, орден мечоносців дві третини захоплених земель залишав під владою ордену, а після його об'єднання з Тевтонським орденом у 1237 році перетворився в найбільш агресивну, ненаситну і ненависну силу в прибалтійському регіоні. Відповідно еволюціонувала мораль - від "самаритянина" до цинічного, жадібного і кривавого солдата-найманця, якому корпорація заздалегідь видавала індульгенцію на будь-які скоєні гріховні дії. Християнська мораль відступала перед корпоративними інтересами, і власне наявність окремого і незалежного від усього іншого, корпоративного інтересу або корпоративної мети є характерною рисою корпорації. Найчастіше це буває матеріальний інтерес, бо корпорації в більшості - акціонерні товариства. Акціонер, інвестуючи в певну справу найдорожче що в нього є - гроші - має тільки одну мету - заробити ще більше і за будь яку ціну. А тому на совісті членів одної з перших корпорацій - Британської Ост-Індської компанії, більш як 40 мільйонів життів індійців, що померли від голоду завдяки діям представників високої білої культури. Але не культура була винна в геноциді індійського народу, а корпоративні інтереси, заради яких корпорації були готові на будь-який злочин задля прибутку. Ця ситуація не змінилася до сьогодення. Корпоративність переважає там, де існує експлуататорський чи паразитарний механізм отримання прибутку. Власне, корпоративні відносини і забезпечують вдосконалення цього механізму. В чисто трудових відносинах корпоративність відсутня. Монастирі почали перетворюватись в корпорації завдяки експлуатації селян, які обробляли монастирські землі. Далі монахи стали вогнем і мечем нести "слово боже", розширюючи свої володіння, багатіючи і при цьому створюючи жорстку систему ієрархії і домінування. В принципі, будь яка організована ієрархічна структура, яка сама не створює продукт, рано чи пізно починає формувати власні інтереси, притаманні власне цій структурі і прямо не пов'язані з функцією, заради якої ця структура створювалась. Серед таких інтересів на першому місці - самозбереження, а далі - розширення (кількісне і функціональне), збагачення членів, зростання соціальної ролі і впливу. Наприклад, якщо створюється державна організація для боротьби з бідністю серед населення, то можна гарантувати, що бідність буде зростати, а дана організація збільшиться і проїдатиме все більшу частину національного продукту. Організація по боротьбі зі злочинністю чи корупцією буде зацікавлена в зростанні злочинності чи корупції, бо зросте її роль, розшириться штат, з'являться нові штатні одиниці, піде прогрес по службі - життя розцвітає. В цьому полягає вада бюрократичної системи управління, але вона принципова - всякий соціальний організм має своє внутрішнє життя і внутрішню спрямованість свого розвитку, яка може не співпадати з інтересами чи метою великої системи. Історія демонструє нам безліч жахливих прикладів, коли корпорація, що має служити інтересам країни, стає владним органом, перетворюючись фактично в терористичну організацію по відношенню до свого ж народу (інквізиція, опричнина, всілякі таємні служби, типу ОГПУ - КДБ).
  
   Ідея кооперації, співпраці, солідарності, як ідеального механізму співіснування людства, лежить в основі ідеології анархізму. Петро Кропоткін вивчав такі і подібні явища в природі, починаючи з найнижчих рівнів і закінчуючи людськими суспільствами, що не досягнули державності. Він був переконаний, що саме тут знаходиться фундаментальна основа розвитку і прогресу, а державність, панування, домінування - вважав патологією, хворобою, що виникла на певному рівні розвитку людства. Насправді, не все так однозначно - самоорганізація, як системний механізм, має принципові вади - вона вирішує соціальні проблеми надто довго, не завжди оптимально і далеко не всі. Крім того, вона залежить від рівня свідомості суспільства і в певних випадках може приводити до страшних результатів. А тому ніякі форми анархізму, солідаризму чи синдикалізму самі по собі не в змозі створити досконале суспільство. В тому варіанті, коли ясно зрозуміла мета і існує алгоритм дії, централізована організація стає більш ефективною. Більше того, механізм самоорганізації сам породжує централізовану ієрархічну владу. А від того часу, як основною функцією соціуму стало ведення війни, почала перемагати жорстка централізована державна організація суспільства, яка витіснила всі інші форми по механізму натурального відбору, як менш стійкі. Але все ж державність в її найбільш диких формах (типу Персидської держави часів Кира чи Дарія, або Китайської держави часів Шан Яна) відійшла в минуле за рахунок включення кооперативних (корпоративних) механізмів. Класичний приклад - земельні володіння в обмін на службу - основа феодалізму. Іван Грозний, створюючи клас служилих людей - поміщиків, що втрачали право на землю як тільки полишали службу, фактично створив корпорацію, в основі якої - взаємозалежність царя і служилого люду. Ця міцна спайка перетворила царя в дійсного "батюшку", від якого повністю залежав добробут поміщика, але й цар залежав від поміщиків, і тому відповідно стимулював їх до поліпшення якості їх служби. "Хочеш жити сам - дай жити іншим" - це один з принципів корпоративізму. Така система була значно ефективніша від тоталітарної опричнини. Простий люд, селяни випадали з корпоративної системи зв'язків, бо поступово були доведені до рабського стану, коли діють переважно насильницькі методи. Цілком корпоративна держава на території Росії виникла вже за часів М.С. Хрущова, коли життя усього народу повністю залежало від держави і контролювалось державою, в той же час держава залежала від активності народу і лояльності його до держави. Держава встановила правила життя, з яких була викоренена будь яка самостійність, безконтрольність і незалежність - так званий, патерналізм. І зараз Україна все ще переживає залишки ностальгії по щасливому минулому, коли держава забезпечувала надійний соціальний захист кожної людини, коли не було безробіття і не було тривоги за майбутнє.
   Корпорація ліквідує загальнолюдську мораль, замінюючи її корпоративною мораллю - мораллю підпорядкування інтересам корпорації. І вже поміщик вважає себе істотою вищою за простого землероба, а природне право змінюється корпоративним правом, яке встановлює держава. В повністю корпоративній державі формується державницька патерналістська мораль - держава і влада виконує роль "рідного батька", який годує і утримує, якого потрібно поважати і любити.
  
   Схильність до корпоративізації держави в Європі почалася після Вестфальського миру 1648 року, коли почали створюватися державні апарати в сучасному розумінні, як певні досить незалежні соціальні організми, але повною мірою проявила себе лише в XIX столітті, коли виникла потужна тенденція під назвою, національна держава, коли держава все більше ототожнювала себе з народом, а народ - з державою, представником якої він являвся і національні інтереси якого ця держава мала захищати. Як вже говорилося, спайка держава-народ привела до виникнення державного патріотизму, дозволила ввести загальну військову повинність, направити значну частину зусиль народу на виготовлення озброєнь, створити найбільш потужні армії в історії людства і врешті-решт завершити свій розвиток двома світовими війнами. Ідеї корпоративізму досягли свого піку в ідеологіях фашизму і комунізму, коли держава, а по суті - владна корпорація, набула сакрального значення. Так звана "державна зрада", стала найтяжчим злочином, навіть більшим ніж в старі часи святотатство, і неодмінно каралася смертю, а інтереси держави стояли понад усе. І це були інтереси власне владної корпорації, які проголошувались інтересами усього народу, так що ворог корпорації автоматично проголошувався ворогом народу і на нього так само чекала смерть.
   Після Другої світової війни корпоративна тенденція перенесла акцент на сферу, так званого, соціального захисту населення - виникало щось подібне до бюрократичних корпорацій, позбавлених етнічної чи патріотичної складової. Сама нація перетворювалась при цьому в так звану, політичну націю, яка майже позбавлена етнічного забарвлення. З точки зору економіки, соціальний захист означає колосальні податки на все працездатне і економічно активне населення, а основним гравцем в такій системі стає бюрократія, яка власне і реалізує соціальний захист в формі перерозподілу грошей, а перерозподіляє вона їх відповідно до власних поглядів на це питання. В будь-якому випадку корпорація забезпечує захист людини за рахунок зменшення її свободи. Те ж саме робить і кооперація, але в повному узгодженні з волею самої людини, коли обмеження свободи стає усвідомленою необхідністю.
   Сучасний державний апарат завжди являє собою корпорацію, причому досить незалежну, бо вона має в своїх руках владні важелі, і як всяка корпорація формує власні корпоративні інтереси, незалежно від початкової мети її створення. Будь-який соціальний організм, як уже говорилось, починає розвиватися відповідно до своїх внутрішніх механізмів, і таким чином, державний апарат також створює свій особистий інтерес, який не співпадає (не завжди співпадає) з інтересами суспільства, а часто таким інтересам суттєво заперечує. Виникає питання - чиї інтереси насамперед буде відстоювати держава, свої - корпоративні, чи суспільні? Думається, що навряд чи корпорація буде "наступати на горло власній пісні". Історичний досвід показує нам, якими вишуканими методами користується державна корпорація для досягнення своєї мети. Якщо суспільство не може чинити відповідний опір посяганням держави, вона робить все, щоб зосередити в своїх руках якнайбільшу владу (включно з тоталітарною в варіанті комунізму і фашизму), підпорядкувати парламент, який представляє народ, задавити прояви самостійності і демократії в суспільстві, взяти в свої руки ЗМІ, що можуть нести слова правди і замінити правду на пропаганду. Вона створює державні підприємства, які працюють на корпорацію, вона розподіляє державні замовлення "своїм" людям, вона регулює грошові потоки згідно своїх корпоративних інтересів. Коли в неї не все гаразд, вона створює образи внутрішніх і зовнішніх ворогів, яких проголошує винуватцями в усіх гріхах. Вона починає грати на ірраціональних складових людської ментальності, перш за все етнічних ("голос землі і крові"), культивує ненависть до "ворогів народу" і мілітаризм, як найбільш надійний засіб протистояти зовнішньому ворогу. Нарешті, в крайньому варіанті, вона формує культ лідера, харизматичного вождя, що уособлює в собі всю націю. Така система забезпечує ідеальну стабільність влади, бо не існує умов для виникнення більш-менш значимих соціальних груп, які б мали на меті руйнацію системи. Коли зникають матеріальні умови для існування такої системи, а це рано чи пізно відбувається, вона поволі деградує і зникає без заворушень, бунтів і катаклізмів. (Цей процес прекрасно показаний в книзі Єгора Гайдара, Гибель империи на прикладі розпаду Радянського Союзу). Зараз перед нами знову виникло явище корпоративної держави - Росії, де була відновлена централізована ієрархічна структура, так звана, "вертикаль влади", і автоматично відродився патерналізм, як тільки виникли матеріальні умови його відродження (високі ціни на нафту). Коли ці умови зникнуть, через деякий час актуальним стане лозунг Бориса Єльцина, звернений до республік, членів федерації: "Беріть собі стільки суверенітету, скільки можете утримати", що на нормальній мові означає "рятуйтеся хто як може". Приблизно такою є еволюція держави, в якій народ не здатен до усвідомлення політичної ситуації і активних дій. Основна вада корпоративної держави полягає в неможливості використання людського потенціалу, його ініціативи і активності, внаслідок чого втрачаються перспективи і темпи розвитку, тобто конкурентні можливості держави. Така держава може ефективно існувати короткочасно, використовуючи накопичений раніше соціальний капітал, або ж довго паразитувати на природних ресурсах країни.
   Панування корпорації в якості сильної держави, що прибрала до рук майже всю владу, не проходить без наслідків для ментальності суспільства. Пригноблена самостійність і залежність від держави поступово і невідворотно обертається патерналізмом більшості народу, люди все з більшою легкістю піддаються маніпуляціям, ідеологічним впливам, їх стає все легше натравити на ворогів (в тому числі видуманих, наприклад, на опозиціонерів), вони з легкістю підтримують цензуру і заборону опозиції, шовінізм і мілітаризм. Люди стають нездатні до самостійності і соціалізації, внаслідок чого після краху режиму суспільство стає неспроможним до активних реформаторських дій - чекає "манни небесної", переживає ресентимент великої держави, мріє про нового справедливого вождя і нові перемоги. З іншого боку, члени владної корпорації ментально і реально стають окремим станом, який має інші права і соціальні гарантії, судиться за іншими законами, веде інший спосіб життя порівняно з "простими" людьми, і відповідно до цих людей відноситься.
   Наявність корпоративних інтересів владної верхівки проявляє себе наочно і просто - інвестиція у владу, членство у владній корпорації стає інструментом збагачення, причому більш ефективним ніж "нормальний" бізнес, а бізнес все більше використовує лобіювання і зв'язки з владою в якості "виробничого ресурсу". Усе це проявляє себе в явищі так званої системної корупції, яка стає органічною складовою державного механізму в тій частині, що пов'язана з корпоративною практикою. Розвинена корпорація при владі забезпечує стабільність і незмінність створеного порядку за допомогою спецслужб, які в свою чергу стають окремою корпорацією в корпоративній державі. (Див., наприклад, книгу: А. Солдатов, І. Бороган, Новое дворянство. Очерки истории ФСБ, 2011). Фактично відтворюється архаїчна феодальна система сюзеренітету-вассалітету, як певна форма панування над широким загалом людей, не включених до корпорації. Але при наявності достатніх природних ресурсів така форма корпоративізму-патерналізму може існувати досить довго і стабільно завдяки пасивності народу і дієвості спецслужб. Небезпека такого варіанту розвитку полягає в тому, що може виникнути історичне відставання держави, тобто сама держава і ментальність людей, що її населяють, стають втіленням іншої епохи, яка вже давно минула в передових країнах.
   В авторитарних, а тим більше тоталітарних державах корпоративна владна верхівка формує не тільки окремий стан, але також окремий соціальний клас, з усіма його ознаками по Марксу, або за ознаками, клас-статус-влада, по Веберу. В Радянському Союзі цей клас, що мав неофіційну назву, номенклатура, складав близько 3 млн. в 80-ті роки (за оцінками М.С. Восленського), з них 22,5 тисяч - номенклатура ЦК. Цей клас жив ізольовано від народу з зовсім іншим рівнем забезпечення, прав, соціальних гарантій, на його захисті стояв КДБ. З іншого боку, номенклатура мала строго дотримуватись корпоративних правил. Основна функція номенклатури - пунктуальне виконання директив, спущених "зверху", що автоматично приводило до безвідповідальності на всіх рівнях системи, за винятком найвищого. "Инициатива наказуема!" - золоте правило номенклатури, принцип - "ти начальник - я дурак", вміння імітувати бурхливу діяльність, повага до чину, а не до професіоналізму, особисті зв'язки і кумівство - вело до невідворотної деградації номенклатури в усіх відношеннях. Це обумовило коротке життя радянській системі, яка проявила повну неспроможність до суттєвої модернізації і адаптації до викликів часу. Проблема полягала в тому, що в номенклатурі відбулося поєднання класу, статусу і влади - будь-яке очищення стало неможливе. Іншими словами, зверху не було Сталіна, роль якого стало виконувати Політбюро ЦК КПРС, тобто верхівка тої ж самої номенклатури, і не було сталінського КДБ, який в часи Хрущова був підпорядкований номенклатурі. "Чистити" номенклатуру стало нікому.
   Наприклад, в Китаї, де на протязі його довгої історії існувала аналогічна централізована бюрократична система, відбувалося систематичне "зрізання верхівки владної піраміди" (різними методами) і радикальне оновлення складу правлячої бюрократії. Крім того, там бюрократія не складала окремий стан - людина з низів, якщо вона витримувала відповідні іспити, могла піднятись до самого верху. Тобто, оновлення бюрократії можливе в варіанті, коли існує владний орган над нею. Таких органів історія придумала лише два - влада народу (через вибори, зміну структури) і влада диктатора. Ну і звичайно, універсальним засобом очищення Авгієвих конюшень є народна революція, але це вже надто радикальний і страшний засіб (втім, в певних умовах може стати єдино можливим).
   Класичним методом боротьби з корпоративізмом в уряді є децентралізація, самоврядування, розподіл владних функцій і виборність на всіх рівнях. Тоді утворюється соціальний ліфт для кращих людей, що спочатку зарекомендували себе на нижніх щаблях системи, а в той же час децентралізація і самоврядування не дозволяють центральній владі дотягнутися своїми щупальцями до безпосередніх виробників національного багатства. Тоді на нижніх рівнях починають виникати кооперативні зв'язки, утворюються корпорації вже нового типу, в яких провідну роль відіграє кооперація. Це ділові (комерційні) корпорації, які виробляють в наш час більше половини світового продукту. Давно відійшли в минуле ті часи, коли індустріальні гіганти купували зброю і винаймали головорізів для придушення організованих виступів власних робітників. В наш час успіх комерційної корпорації залежить від рівня кооперації працівників і менеджменту, бо ділова активність прямо пов'язана з рівнем матеріальних і соціальних стимулів. Така метаморфоза корпорацій пояснюється все зростаючою роллю творчої складової праці, бо саме ця складова дозволяє витримувати конкуренцію і бути на вістрі сучасних технологій. Великий масштаб підприємства дає можливість більше інвестувати в прикладну науково-дослідницьку роботу і таким чином власне великі корпорації стають мотором технічного прогресу. Малі підприємства програють у цьому відношенні, бо не в змозі використовувати останні науково-технічні досягнення. (Втім, хороша ідея може започаткувати нову корпорацію з рівня майстерні чи гаража, чому є багато прикладів). Тож починаючи з повоєнних років існує тенденція до зміщення акцентів в діяльності корпорацій від економічного (комерційного) напрямку (виробництво і отримання прибутку) до соціального - медичне страхування, пенсії, допомога по безробіттю, оплачувані відпустки і листки непрацездатності, гарантії зайнятості. Корпорації стають соціально відповідальними, фактично переймають соціальні функції держави, причому роблять це більш раціонально і менш витратно. В таких формах відношень вмикаються механізми кооперації, коли більший рівень взаємозалежності дає більшу вигоду обом сторонам. Такі фактори як, задоволення роботою, справедлива оплата праці, дружні відносини в колективі, нарешті, відповідальне відношення до природного середовища і до соціуму насправді створюють умови, в яких працівник сам відчуває відповідальність за свою працю перед колективом, працює "як на себе", а в творчих професіях забезпечує максимальну віддачу. Колектив перетворюється для робітника в "велику сім'ю" спаяну спільною справою, де людина дістає визнання, нові враження, професіональне зростання, задоволення інстинкту приналежності. Головне, що в корпорації відсутні спеціальні структури (корпорації більш низького рівня), які забезпечують виконання соціальних функцій, процес стає менш бюрократизований і менш затратний, а значить суспільство в цілому функціонує більш ефективно.
   Основна проблема корпорацій (комерційних) полягає в невідповідності (чи неповній відповідності) корпоративних інтересів інтересам суспільства в цілому. Ця проблема стара, (про що свідчить історія великих корпорацій минулого, особливо в колоніях), але в наші часи вона загострилася в зв'язку з обмеженістю ресурсів, екологічними проблемами, які корпорації схильні ігнорувати, та спрямованістю на задоволення індивідуальних потреб, які можуть входити в протиріччя з потребами суспільства в цілому, (виникають так звані, екстерналії, на мові економістів). Все це свідоцтва того, що сучасний світ, який раніше був сукупністю людей, підприємств, організацій тепер перетворюється в систему - цілісний організм, в якому існує безліч горизонтальних зв'язків, відношень, впливів і взаємозалежностей. В таких умовах комерційна корпорація змушена враховувати не тільки поточні видатки чи прибутки, але також довготермінові наслідки своєї діяльності, планувати віддалену перспективу в більш широкому, загальнодержавному чи загальносвітовому контексті. Це значить, що корпорації починають все більше переймати на себе ті функції, якими раніше займались виключно держави. І це є ще одна - серед тенденцій, які свідчать про наростаючу кризу державності в сучасному світі.
  
  

Розділ 3.4. Ідея, втілена в соціальну практику.

  
   Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає
   і очевидній небезпеці не запобігає?
   І.С. Мазепа, 1708 р.
  
   Ясно, що порубіжна первісна Україна не мала і не могла мати державності. Державність була зруйнована в 1240 році і тим самим була порушена політична тяглість народу. На відміну від еліти, посполитий народ сприймає втрату державності з полегшенням, як втрату ярма, яким була для нього держава. Але ментальна тяглість народу не може бути перервана, чи хоч би швидко і радикально змінена, бо ментальність "розміщена" в головах людей. Подальший суспільний розвиток продовжується на існуючій ментальній основі, яка вже пізнала державність, тобто вже вийшла далеко за межі общинної стадії соціального розвитку. А тому в нових специфічних умовах виник відповідний механізм утворення вже дещо інакшого типу бездержавного суспільства порівняно з архаїчними общинними формами. Загальне правило для архаїчних форм, в тому числі і для суспільства древньої Русі, і для кочовиків - їх укорінення в родову общину, кровну спорідненість. (Велика роль родоплемінних зв'язків подекуди спостерігається до нашого часу, наприклад, серед народів Кавказу). В первісній Україні родових відносин не могло залишитися, бо вона виникла на засадах вільної спільноти переселенців з різних земель і різних країн, яка формується "з нуля" на нових землях. (Костомаров підкреслював перевагу індивідуального над общинним, як загальну характеристику народу південної Русі, а також його релігійну і міжетнічну терпимість.). А тому там був відсутній також етнічний чи релігійний принцип формування, бо на перших порах мова йшла про фізичне виживання, а пізніше виникла необхідність в тісних контактах з кочовою цивілізацією, що не могло не привести до ще більшої толерантності і м'якості міжетнічних і міжрелігійних відносин. Адама Кисіль, як відомо, охарактеризував релігійність козаків словами "religionis nullius" - не мають віросповідання. Папський нунцій Джованні Ланцелотті в листі до Конгрегації Пропаганди Віри від 1625 року дає вже однозначну оцінку: "... козаки не піклуються ні про унію, ні про схизму, бо вони справжні атеїсти, хоч і підпорядковуються бажанням схизматиків". (Цитата по книзі: Teresa Chynczewska-Hennel, ?wiadomo?? narodowa szlachty ukrai?skiej i kozaczyzny od schy?ku 16 do po?owy 17 w., 1985). На відміну від великоросів, де зміна одного лише обряду привела до розколу церкви і страшних репресій, в Україні постійно відбувались церковні "пертурбації", наприклад, в період з 1839 по 1875 роки була ліквідована греко-католицька церква, що не спричинило жодних заворушень за винятком Пратулинського на Холмщині. В первісній Україні напевно не було (в усякому разі на перших порах) інституту церкви - ще одного апарату насильства, на цей раз ідеологічного. (До речі, релігійний принцип об'єднання є дуже типовий в історії. На цьому принципі створилася зокрема, Нова Англія). Друга важлива особливість - відсутність фіксованої території, яку можна було би назвати Україною. Україною ставала будь-яка місцевість де утверджувався даний тип суспільства. Ще одна характерна ознака для бездержавних утворень - народ міг мати зброю, утворювати бойові збройні одиниці і відповідно, народ сам відстоював і захищав свою безпеку. І нарешті, не існувало "апарату насильства" - органу, що мав виконувати певні репресивні функції по відношенню до частини суспільства в інтересах іншої цілком певної частини чи групи. В той же час, первісна Україна не була утворенням типу, військова демократія, бо не мала централізованої адміністрації, зате мала поділ суспільства на стани.
   Що ж таке являла собою Україна, що зародилася десь на порубіжжі і далі хвилею прокотилась від Дикого поля по землях древніх полян, древлян, сіверян, уличів, бужан і навіть волинян, створивши певну єдність, не нав'язану і не пов'язану силою, а тільки власними бажаннями і переконаннями людей? Що мав на увазі Боплан, коли свого часу створював першу мапу власне України, напевно знаючи, що такої держави не існує? Без сумніву, він мав на думці ту окремішність, яка настільки привертала увагу і була настільки очевидною, що безумовно заслуговувала на окрему назву. Але що значила ця назва? І чому це була власне Україна, тоді як в Польщі, де служив Боплан, такої назви офіційно принципово не вживали, а українців офіційно називали русинами аж до 1939 року? І чому Україна, поділена між кількома державами, продовжувала залишатися Україною? І чому польський історик Ф. Равіта-Ґавронський в 1922 році міг цілком переконливо написати: "Русини, створивши собі фіктивну "Україну", як нібито етнографічну цілісність, мають тепер чотири "України": велика радянська, "мала", чи західна, а також фабрикують на наших очах "України" на Холмщині і на Волині. Вже зникла з преси прастара Русь, а з'явилась галаслива і неспокійна якась "неокозацька Україна, як агітаційна номенклатура"". (Цитата по книзі Т. Хинчевської-Геннель). Дійсно, яка така Україна могла бути, скажімо, на Волині, історію якої ми вже згадували у Вступі. Аналогічну "картинку" можна розмалювати щодо будь-якої частини України. Про що взагалі йде мова?
   Поняття, Україна, можна розглядати по-перше, як територіальне - певна територія, заселена українцями, що склалась історично, по-друге, в організаційному, чи державницькому вимірі - окремі регіони України в певні історичні проміжки часу можна розглядати як форми додержавної чи напівдержавної політії, інші регіони - як протекторати чи васальні утворення, або ж як колонії. (А наприклад, Зенон Когут розглядав Гетьманщину, як корпорацію, що на мій погляд є натяжкою). Нарешті існує ще один аспект, який стосується власне феномену єдності України навіть в розірваному і поділеному стані - найбільш важливий для нас, цивілізаційний аспект. І в цьому відношенні Україна являла собою окрему цивілізацію, що сформувалась в специфічному поєднанню природних, історичних, економічних і політичних умов, тобто цивілізацію, як цілком певну форму соціальної практики, створеної суспільством. (Можливе визначення також - локальна цивілізація). Про це свідчить сам тип поширення українства по території південно-західної Русі. Його можна охарактеризувати як хвильово-дифузійний - власне таким чином розповсюджується інформація. Основна ознака, що характеризує власне цивілізаційний чи інформаційний характер явища - відсутність локалізації згідно державних кордонів - кордони не здатні стримати інформацію. Це була інформація про можливість життя без пана і князя, про волю, про життя на підставах товариства, про "веселії села, що опановують пустиню". І ця інформаційна хвиля створила зустрічну хвилю - потік людей, які прагнули волі і намагалися за будь-яку ціну дістатися тих україн, де ця воля існує, і вже були морально готові прийняти ті норми життя, за якими живуть ці україни, щоб влитися в те нове суспільство. Коли людина щось робить по добрій волі, добровільно, то це й є самоорганізація, спрямованість якої узгоджена з тою доброю волею, має цілком визначений характер і дуже високу ефективність. Таким чином відбувався ментальний, а може й генетичний відбір певного типу характерів, і ця цивілізація, не маючи власної державності і займаючи мізерну територію на порубіжжі Русі, поступово розповзалась, захоплюючи все нові і нові землі, переварюючи залишки нобілітету, привертаючи на свій бік православний клір, і дрібну шляхту, і нарешті сформувала націю, що чітко розуміла свою відрубність як від русів, так і від інших сусідніх народів. (Цікаво відзначити, що навіть в XVIII столітті ідея "товариства" продовжувала працювати - адміністративна верхівка Гетьманщини в залежності від рангу ділилась на "бунчукових товаришів", "військових товаришів" і "значкових товаришів". На цьому ідея "товариства" не померла, а відтворилась в Радянському Союзі, де товаришами стали абсолютно усі. А у сусідів поляків існувало навіть звернення, "пан товариш"). Ось ця територія, де переважна кількість людей мали українську самоідентифікацію і була Україною по суті, а не по юридичній приналежності. І ця Україна являла собою цілком визначену єдність, починаючи десь з середини XVII століття. Утворення України корелює з процесом утворення української нації.
  
   Перш за все кидається в очі відмінність українців від найближчих сусідів, поляків. Це була цивілізаційна відмінність, яка проявляла себе в ментальності. Ключове слово, яке характеризує відношення польської шляхти до хлопів - послушенство (pos?usze?stwo), тобто повне безправ'я хлопа перед паном. Шляхті здавалося, що можна законом встановити певні права (наприклад, юридично перетворити козаків на кріпаків, як це було зроблено в 1638 році) і послушенство посполитого слухняного люду, що не бачить собі життя без шляхти і мріє про польський "культурний плуг", запанує автоматично. (Якби не було впевненості чи хоч би надії, що подібні постанови будуть виконуватися, то їх би не приймали). Полякам було незрозуміле прагнення українців, особливо - українських селян-хлопів, до волі, як до найбільшої цінності, їх дивували і лякали постійні заворушення і повстання селян, непокора, при тому що кріпацтво на українських землях було об'єктивно значно м'якшим ніж у самій Польщі. Спроба Хмельницького в 1651 році розпалити внутрішню війну в Польщі шляхом підбурення польських селян до повстання (за посередництвом О. Костки-Наперського) закінчилась провалом. Незважаючи на всі зусилля, підняти вдалося лише невелику групу гуралів з Підгалля (Podhale) в Татрах.
   В польській ментальності, на відміну від української, найбільшого значення надавалось походженню, історичним кореням. (Це знайшло відображення в польській історіографії, особливо - старій. Між іншим, М.І. Костомаров також поставив походження на перше місце серед ознак, що визначають народ). Шляхетність, чистота крові, пряма лінія від сарматів і ще далі, аж до легендарного Яфета і аж ніяк не від Хама - все це мало надзвичайне значення для польського шляхтича, бо на цьому була заснована його шляхетська гідність і його право панувати над посполитими хамськими нащадками. "Польська шляхта це - електорка королів, батько й мати сенату, виконавець суду, сила війська, оздоба миру, щит вольності. Такій великій її честі заздрять сусіди, не розуміють варвари, лякаються неприятелі", Piotr Mieszkowski, 1625 рік. (Цікаво, що такого типу укорінену в походження ментальність серед поляків можна зустріти і сьогодні, в часи універсальних цінностей). То ж не дивно що Ф. Равіта-Ґавронський, який написав кілька праць з української історії, вже в нові часи, в 1913 році констатує: "туранські етнічні корені, що засіли в крові українського народу руського і час від часу вибухають, були однією з найважливіших причин, що кидають той народ в обійми безмежної сваволі, і що роблять з нього дуже ненадійний і малопридатний матеріал для державного будівництва, і то ще надовго", тобто знову ж таки "не пощастило з походженням". Варто зазначити, що коли історик мав на увазі такий тип державності, який на той час був в Росії, (частиною якої на той час була Польща), то він безумовно, мав рацію - такою Україна стати не могла, так само, як і шляхетською Польщею з її напіврабськими холопами. Наведу ще одну думку, що стосується Хмельниччини. "І навіть тоді, коли збройні сили бунту були на вершині свого розвитку і могутності, навіть тоді не з'явилася серед того люду ідея окремої вітчизни, прагнення до завоювання державно-незалежної України", Edward Abramowski. Щоправда, цей політичний мислитель і філософ робить несподіваний (втім, цілком логічний для поляка) висновок, що "то був класовий конфлікт того ж самого народу, внутрішній конфлікт Речі Посполитої". Йому не могло прийти на думку, що для українця прагнення до державності на той час не існувало. Україною ставало все, куди сягала і укорінювалась українська ментальність, спрямована проти ідеї панування людини над людиною. Не має значення яка то буде держава - аби була свобода. Саме так не могло вміститися в голові боярина Бутурліна, що він має присягнути козакам від імені царя, щодо недоторканості їхніх вольностей. Більш суттєву різницю між поляками і українцями відзначив М.І. Костомаров: "Поляки и Южноруссы - это как бы две близкие ветви, развившиеся совершенно противно: одни воспитали в себе и утвердили начала панства, другие - мужицтва, или выражаясь словами общепринятыми, один народ - глубоко аристократический, другой - глубоко демократический". (Две русские народности, 1861). Як тут не згадати висловлювання Шан Яна (IV ст. до н. е.): "Коли народ сильний, армія вдвічі слабша, коли народ слабкий, армія вдвічі сильніша. Коли народ слабкий - держава сильна, коли держава сильна - народ слабкий. Тому держава, що йде істинним шляхом, намагається ослабити народ". Простіше говорячи, сильний вільний народ і сильна держава - дві речі несумісні.
   Дослідниця української свідомості Тереза Хинчевська-Геннель в вище цитованій книзі так і не спромоглася дати відповідь на основне питання - яким чином свідомість руса перетворилася в свідомість українця, і що було найбільш суттєвим в цьому перетворенні? Причина полягає в тому, що вона досліджувала ментальність перш за все шляхти, тоді як перетворення свідомості відбувалося в народній масі, якраз в процесі творення нової цивілізації на базі нової соціальної практики. Еволюція руської княжої еліти (Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких, Сангушків, Чорторийських), особливо після Люблінської унії 1569 року, була однозначною і вела до її включення в склад польської шляхти. Досить сказати, що Януш Острозький вже в 1593 році посів посаду краківського каштеляна, на якій перебував аж до 1620 року, а змінив його на цій посаді знову ж таки русин за походженням, Єжи Збаразький. Сумно відомий Ярема Вишневецький став катом українського народу. Майнова еліта прагне влади і ментально віддаляється від власного народу.
  
   Головна приваблююча риса українства полягала в бездержавності, як ідеї і спрямованості суспільства, (хоч ця ідея формулювалась дуже просто, як воля). Ця бездержавність полягала в поєднанні свободи і самоорганізації, коли соціальною одиницею стає громада - спільнота вільних, незалежних, самостійних і самодостатніх людей. Ото й була українська ідея - ідея вільної громади вільних людей, яка сама себе годує і сама себе захищає - народ-військо. І їй не потрібні жодні князі, пани, царі і псарі, "бо ми ж таки люди, не собаки!". Але головне було не в самій ідеї, а в тому, що ця ідея була втілена в конкретну соціальну практику. Хочеш жити так як ми? Роби так як ми. Дієвість цієї ідеї і практики обумовлена тим, що ідею започаткувало саме життя, а практика стала результатом щонайменше двохсотлітнього розвитку. В XVI столітті зі швидкістю степної пожежі почали виникати вільні поселення, що мали назву найсолодшого слова - свобода, або слобода (слобідка). В XVII столітті вже на інших землях виник цілий регіон - Слобідська Україна (Слобожанщина), де твердо закріпилось українство. Всяка ідея, що не супроводжується практичним результатом дуже швидко втрачає силу. Сила української ідеї полягала в тому, що в її основі було найдорожче - свобода. Сила - в свободі.
   Важливо ще раз підкреслити, що українська ідея була створена самим народом, його найпростішими верствами - селянами і козацтвом, а тому вона розповсюджувалась також в першу чергу в народі. Еліта, нобілітет завжди знаходяться в тій чи іншій мірі на службі державі, в залежності від неї, бо власне держава гарантує правовий статус особи, а тому повинні підтримувати відповідну лояльність до держави. Крім того вони мають відповідати стандартам свого соціального стану. Шляхта литовська і польська, до якої влився руський нобілітет, фактично утворювала політичну націю, бо мала значні спадкові права і вольності, а також демократичні інститути. Тож не дивно, що спочатку виник феномен руського шляхтича "gente Ruthenus natione Polonus", який пізніше цілком успішно остаточно полонізувався. Українська ідея була для новоспеченої шляхти так само чужа, як і для традиційної польської. Тож не дивно, що утворення української нації йшло знизу, а українство залишилося в основному в селі і вже з села пішла нова хвиля українства в нові часи. "Судьба южнорусского племени устроилась так, что те, которые выдвигались из массы, обыкновенно теряли и народность; в старину они делались поляками, теперь делаются великороссиянами: народность южнорусская постоянно была и теперь остается достоянием простой массы". (М.І. Костомаров, Две русские народности, 1861). Втім, найважливішу роль в цьому відношенні відіграє наявність державності - держава завжди підтримувала майнову еліту і розвивала прояви державності в національних формах титульного народу. Звісно в цьому полягала проблема, (а може й трагедія) власне української еліти, існування якої суперечило державним інтересам і колоніальній політиці.
  
   Історичний досвід показує, що для створення будь якого стійкого соціального утворення необхідна (але не достатня) наявність певної дієвої ідеї. Класичний варіант дуже простої і якщо добре подумати, то не досить розумної, але дієвої ідеї, є - "свобода, рівність і братерство" - ідея, що створила французьку націю. Найбільшими "французами" виявилися німці з Ельзасу і Лотарингії, яких революція звільнила від феодального рабства. Саме в Ельзасі була створена "Марсельєза", що стала гімном Франції. (Приклад взятий у Ф. Енгельса). Те ж саме стосується цивілізації. Християнська цивілізація поширилась не тільки завдяки ідеї "спасіння" (до того ж не зовсім зрозумілого від чого, де і яким чином), але може в першу чергу дякуючи праведному життю перших християнських общин, що явили собою разючий контраст розбещеному і розпутному Римові. Подібним чином поширилась по західній Європі "катарська єресь", на цей раз як ідея повернення до "істинного" християнства, на противагу реальній практиці католицької церкви з її потужним централізованим апаратом примусу і відгодованими як свині ченцями, що експлуатують селян.
   Польська шляхетська демократія виникла не в останню чергу завдяки ідеї вольності "сарматського" шляхетського народу. Цей народ ревниво стежив за будь-яким поширенням королівської влади і будь-якої миті був готовий до рокошу. "За доби Просвітництва вусатого "сармата" з підголеним чубом, вбраного в старосвітський жупан і кунтуш, почнуть представляти як комічну постать, а законодавцями моди стануть паризькі, берлінські чи петербурзькі (як останній король) "жевжики в перуках". Королівський двір, жменька аристократів і центральний уряд надавали перевагу не "відсталим сарматам", а просвіченим патріотам у панталонах та з Вольтером в руках. Проте перемога лишилася за сарматами: у польській історичній пам'яті саме вони ухвалили Конституцію 3 травня, тоді як "жевжикам в перуках" припала роль "блазнів" Катерини ІІ". (Анджей Сулима Камінський, Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів 1505 - 1795, 2000 р.).
   Українська національна ідея поширилась серед історично споріднених слов'янських етносів, а також акумулювала в собі всі близькі по духу народні маси, що втікали від панського гніту, перш за все з Московії і Польщі. Тобто відбувалась певна натуральна селекція відповідно до типу ментальності людини. Цей натуральний відбір грає дуже важливу роль в явищах структуризації суспільства: коли з'являються можливості реалізувати природну спрямованість людини, вона може зайняти відповідну нішу для її найбільшої самореалізації. Про те, що Україна склалася з різних етносів (чи субетносів) свідчать наявність цілого ряду (від дванадцяти до сімнадцяти в залежності від детальності класифікації) історичних областей, а також етнологічні дані, отримані з різних частин України, (див., наприклад, ґрунтовну книгу "Український народний одяг", створену в Комісії народного мистецтва Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), Торонто, 1992 рік). Навіть історичні області мають внутрішні відмінності, що проявляють себе в місцевих говірках. Наприклад, Григорій Новицький в кінці XVII ст. виділяв п'ять мовних діалектів тільки на територіях Гетьманщини і Слобожанщини: Харківсько-Полтавський, Ніжинсько-Переяславський, Чернігівський, Сіверський і Поліський. (За книгою О.О. Потебні Заметки о малорусском наречии, 1871 р.).
  
   Ефективність і дієвість української соціальної практики і технології підтверджується тим фактом, що в усіх нових місцях, куди проникало українство, виникали такі ж самі дуже прості форми суспільної організації - поділ суспільства на два споріднених стани (селяни і козаки, а в містах - міщани і козаки) з можливістю вільного переходу з одного стану в інший, сотенно-полковий устрій з виборною старшиною, в населених пунктах - громади, що живуть на засадах самоврядування (в містах пізніше вводилось магдебурзьке право наряду зі звичаєвим правом) з виборним головою (війтом), що виконує адміністративні функції. Характерний приклад - відновлення козацтва на Правобережжі в 1685 - 1699 роках, де відразу поширились норми українського звичаєвого та козацького права і типова для Гетьманщини організація. Аналогічна структура розповсюдилась в козацьких утвореннях Росії, що благополучно існували аж до більшовицької революції. Сотенний і полковий устрій (типу, гетьманщина) виникав автоматично, в зв'язку з необхідністю в певній військовій структурі, яка започатковувала відповідну адміністративну громадську структуру, де козацька верхівка виконувала організаційні і судові функції. Характерно, що в Гетьманщині навіть в пізні часи продовжувало діяти звичаєве право, як основна складова судової системи. Козаки не сплачували податків, але зате утримувались власним коштом і "платили кров'ю" за землю. Українство проникло навіть на ті землі, де козацтва не було (скажімо, на Волині і в Галичині). Але до цього часу там співають "Ой на горі та женці жнуть" і вважають себе "щирими" українцями. Наявність досить високого рівня свободи дає ще одну перевагу - вона допомагає людині реалізувати немотивовану активність, яка тільки й дозволяє повною мірою виявити і реалізувати потенціал людини. Козак за покликанням і солдат по примусу - це дві зовсім різні категорії людей перш за все психологічно - перший відчуває себе лицарем, а другий - гарматним м'ясом. Селянин, що працює на себе і селянин-кріпак відрізняються так само - перший відчуває себе господарем, а другий - робочою худобою.
   Відношення українства до державності характеризує ще одна деталь, про яку пише О. Яблоновський в 20-му томі "Історичних джерел": "... козаки, добре знані супротивники всяких писаних прав, ставили собі найпершим обов'язком - усі без розбору писані документи спалювати при будь-якій можливості". Тож за часів Хмельниччини були знищені усі архіви, до яких спромоглася дотягнутись мозоляста козацька рука. Козаки "руйнували світ насильства" і завдали непоправної шкоди власній історії. Але вони інстинктивно відчували суть проблеми - основа держави - це інформація, писані закони, писані права власності, облік боргів, кредитів, податків і зобов'язань. Всяке юридичне право, що його підтримує держава, спирається врешті-решт на папірець, знищивши який вже неможливо довести князь ти чи хлоп - починається життя, в якому людина оцінюється по ділам. Ірраціональна сила папірця перетворюється в дим і знімає з людини довічне закляття, встановлене державою. Де діє честь і слово, там папери не потрібні, а життя само показує хто є хто. (Між іншим, "інстинкт волі", який проявляв себе в традиційному українському характері, чітко відобразився в особливостях творчості дійсно народного поета, Т. Шевченка, який інтуїтивно відчував згубну природу насилля, яке йде від держави, імперії, і протистоїть волі, свободі, природі людини. Про це детально у Оксани Забужко, Шевченків міф України, 1996).
   Виникає питання - як могло існувати на протязі досить довгого історичного часу бездержавне (чи напівдержавне) утворення в оточенні кількох наддержав, а потім навіть у складі Російської держави? На мій погляд, причиною цього стала українська ментальність. Основна її риса - тверде усвідомлення, що свобода являє собою природне право, порушення якого є формою насильства і людина має таке ж саме природне право усіма засобами боронити себе від такого насильства. Інший, організаційний аспект - принцип доброї волі, коли люди, громада наділяють керівними чи організаційними функціями певну людину чи певну групу людей на певний час і на цей час добровільно стають її підлеглими. І нарешті, принцип слова (договору), яке має дотримуватись не тільки в стосунках між людьми, але й в державних відношеннях. Дуже показовим у цьому сенсі є посилання козацтва на привілеї від Великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа 1569 року, на Березневі статті 1654 року, а головне - на добровільне приєднання України до Росії, при складанні Наказів до Катерини ІІ 1767 року. Для Катерини - цинічного і раціонального політика, яка узурпувала владу, вбивши свого чоловіка, і безліч раз порушувала дані нею слова і договори, подібна апеляція напевно здавалась проявом недолугості козаків. Так само козацька старшина Гетьманщини не йшла на юридичне закріпачення селянства, бо особиста свобода людини була для козака недоторканою. Фактично українське суспільство було організоване на принципі суспільного договору, згідно з яким людина йшла на добровільне обмеження своїх прав заради спільного добробуту.
   Ментальна різниця між первісним українцем і тогочасним поляком полягала перш за все в різному розумінні природного права. Для поляка природне право встановлювалось походженням, кров'ю (це знайшло відображення в найбільш вживаній польській лайці, "psiakrew"), закріплювалося в стані - громадянських правах і соціальних функціях, поширювалось на звичаї, одяг, характер стосунків. (В сучасному розумінні такий підхід відповідає принципу позитивного права (ius positum), що підтримується державою, як необхідний механізм існування держави. Він яскраво виявлений в явищах державного расизму, коли природне право і стан були написані прямо на "морді" особи. Разом з тим, шляхта розглядала своє походження від Яфета, а не від Хама, як даність божу, тобто як природне, навіть сакральне право панування над "хамським" народом). В українській ментальності соціальний статус, або стан визначався функцією - якщо ти не здатен бути отаманом чи бодай, козаком, то йди паси свиней. Походження не стає аргументом в отриманні права і не виникає підстав для надання владі чи статусу ірраціонального, а тим більш, сакрального значення. Звідси походить єдиний механізм надання легітимності владі чи статусу - вибори, які реалізують універсальну функцію природного відбору. Звідси - принципова рівність усіх членів громади. "По народному понятию, каждый член громады есть сам по себе независимая личность, самобытный собственник; обязанность его к громаде только в сфере тех отношений, которые устанавливают связь между ее членами для взаимной безопасности и выгод каждого". (Микола Костомаров, там само).
   В бездержавних утвореннях, або в таких, де роль державності мінімальна, ментальність відіграє найважливішу роль. Свобода є усвідомлена необхідність - ці слова найточніше характеризують стан свідомості людини, включеної в склад вільного суспільства, функціонування якого можливо тільки при умові добровільного і усвідомленого дотримання морального закону усіма його членами. Федір Андрійович Щербина так пише про цей закон: "Це форми, вибрані шляхом буденного історичного досвіду й традицій. Це - одвічні народні звичаї, передавані з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей, форми, що їх достосовано до загального розвою життя. Чесне слово, раз зложена обіцянка, предківські обичаї, передання старовини - є тут позитивним законом. Зріст і розпад форми, взаємовідносини і загальноприйняті права й обов'язки членів асоціяції укриті в самім обичаї, як у неписанім кодексі. Вистачить впровадити в дію обичай, щоб з нього логічно випливали всі формальні людські взаємовідносини". ("Нариси українських артілей", 1880). Людина, що недотримується ніким не писаного, але всім відомого звичаєвого закону (права), автоматично стає суспільним вигнанцем навіть без формального її засудження, бо з нею ніхто не захоче мати жодної справи. Таким чином, поширенню українства мало відповідати поширення української ментальності, як вирішального фактора його затвердження.
   Федір Щербина правий в усьому, крім однієї маленької деталі - "впровадження в дію обичаю, з якого логічно випливають всі людські взаємовідносини" насправді являє собою історичний процес перебудови суспільної свідомості (ментальності), який може відбутися на протязі мінімум кількох поколінь. "Впровадити" його декретом, постановою чи угодою неможливо. "Обичай" має стати потребою, усвідомленою необхідністю, причому це усвідомлення має виникати підсвідомо, тобто стати складовою того, що має назву душа і совість. А це може статися тільки в результаті постійної практики і відповідного виховання. Одного покоління для такої перебудови буде замало. В цьому полягає велика проблема формування етосу (етичної системи) і в цьому його цінність - закон стає органічною частиною людини, на відміну від "писаного" закону, що є частиною кодексу. До формування відповідного етосу найчастіше спонукають відповідні обставини буття, але і тут не все так просто.
   Головний організаційний механізм в державній формі організації суспільства - державні інститути, без яких держава існувати не може. Інститути - це технологічна основа держави, яка встановлюється і підтримується за допомогою відповідного силового апарату. Всі інститути, включаючи силовий апарат, об'єднані в цілісну взаємопов'язану систему, що забезпечує стабільне функціонування держави. "Інститути - це "правила гри" в суспільстві, або говорячи формально, створені людиною обмежуючі рамки, що організують відношення між людьми". (Дуглас Норт). Чи є в бездержавному варіанті відповідні "інститути", що забезпечують технологію стійкого функціонування соціального організму? Такі інститути є, більше того, без них життя бездержавного організму неможливе. По-перше, можуть існувати реальні інститути, типу народної міліції, народного війська, виборної адміністрації, що займається поточними ділами. Але головний інститут суспільства - це ті самі звичаї, традиції і етос народу, які регулюють взаємовідносини людей набагато краще ніж державна система права. Справа в тому, що етос замінює право, але право не замінює етос. Розглянемо, наприклад, такий простий етичний інститут, як довіра. В варіанті державної системи неформальний інститут довіри замінюють наступні інститути держави: громадянський кодекс, система громадянського судочинства, система фіксації права власності, нотаріат, армія юристів і адвокатів, система виконання судових рішень. Тобто відношення між двома суб'єктами хазяйнування в державному варіанті контролюються велетенською бюрократичною надбудовою, що покликана забезпечити виконання договорів. Ця надбудова дійсно заміняє інститут довіри і забезпечує (в міру сил) виконання угод, але при цьому паразитує на суспільстві. Необхідність в такій надбудові виникає тільки в одному випадку - коли в суспільстві мало довіри між людьми. І тоді робота господарюючого суб'єкта обростає додатковим менеджментом і так званими трансакційними видатками, якраз тими, що їх споживає вищеозначена надбудова, і це приводить до значного зменшення ефективності, а в деяких випадках навіть до неможливості подальшого функціонування. (Для прикладу, повні трансакційні видатки США "з'їдають" близько 45% ВНП, згідно розрахунків Д. Норта 1986 року). Більшість цих проблем знімаються двома бездержавними етичними інститутами, що мають назву, довіра і репутація (в традиційному варіанті - честь, чесність). Порушення даного слова знищує довіру і "занулює" репутацію, робить людину безчесною, не гідною довіри. Для системи хазяйнування, побудованої на довірі, це означає крах підприємства. Вся потужна система української торгівлі, чумацтва, ярмарок, ремесла трималась на чесному слові і довірі. (Є така приказка: "Тримається на чесному слові". На жаль, в наші часи вона має негативну конотацію, що характеризує рівень падіння суспільної моралі). Чесність, довіра, взаємодопомога, доброзичливість - це реальні інститути громадянського бездержавного суспільства, що забезпечують технологію його стабільного функціонування. (Відомий дослідник соціальних інститутів, Дуглас Аллен (Douglas W. Allen), визначає їх як "установлення для запобігання поганій поведінці людей"). Що відбувається, коли держава бере на себе функцію "захисту довіри"? Втрата довіри. (Механізми трансформації ментальності під дією державного апарату розглянуті в наступному розділі). Звичайно, сучасні дуже складні угоди, які укладаються в процвітаючих економіках, не можуть триматись лише на словах, бо вони покликані перш за все ліквідувати (зменшити) невизначеність відносин, але безумовно, тверда етична основа дає більшу перспективу розвитку рівня і форм співробітництва між людьми, тому що формальні правила лише уточнюють і конкретизують вже існуючу неформальну основу.
   Є ще один аспект української соціальної практики, (а може ментальності) - укоріненість в землеробство. Українські міщани (жителі міст) завжди (скажімо, дуже великий відсоток) мали певну кількість землі, найчастіше біля хати, на якій було домашнє господарство, садок, грядки, в невеликих містах тримали також велику рогату худобу. Ця традиція не зникла до сьогодення, і навіть в містах-мільйонниках ідеал українця - власний будинок з ділянкою землі, де він матиме можливість завести садок, грядки, а може й свиню. І якщо це "справжній" українець, то відпрацювавши зміну на заводі, він до вечора буде копатися в землі, чи щось там прищеплювати на деревах, а в його підвалі чи погребі буде зберігатися на полицях маса банок з різноманітними заготовками "на зиму", причому частині цих "закруток" буде вже під десяток років. І звичайно він матиме самогонного апарата власного виробництва, і в будь-яку годину він має що випити, чим закусити і чим пригостити гостя. Існує думка, що це один з пережитків минулого, (проти якого свого часу активно боровся українофіл М.С. Хрущов), що магістральна тенденція цивілізаційного розвитку полягає в розподілі праці, спеціалізації, професіоналізмі. Все інше - неефективно, витратно, нераціонально.
   На мій погляд, це не зовсім так, а може - зовсім не так. Це питання має мінімум дві складові - економічну і культурну. Були періоди в нашій історії, з них декілька - в XX-му столітті, коли Україна виживала виключно завдяки власним присадибним господарствам. (На протязі багатьох останніх років я також чую пророцтва деяких російських політиків про близький кінець української недодержави. Напевно, вони не мають поняття про українські реалії). Я можу стверджувати, що наявність розвиненого присадибного господарства на Україні - це фактор національної безпеки і таким вона залишиться в осяжному майбутньому. Справа не тільки в можливих воєнних загрозах. Головне, що домашнє господарство - низькотехнологічне, примітивне, і його ніщо не може вивести з ладу, на відміну від вразливого високотехнологічного господарства. Кінь, віз і плуг, примітивний гончарний круг, прядка і ручний ткацький верстак, все те чим володіли наші предки, все ще залишається з нами наче недоторканий запас, готовий до використання в тяжку годину. І все це являє собою культурну спадщину, що залишили нам предки. Робота на землі дає почуття повноти життя, єдності з природою, включеності в єдиний природний цикл. Коли господиня вам говорить: "У нас все своє, домашнє", то це свідчить не просто про матеріальний достаток, але й про духовно повноцінне життя. Стиль життя пролетарія, що зміну відстояв біля станка, прийшов до квартири і заліг з пляшкою пива біля телевізора, життя при якому ні про що не треба думати, бо за тебе подумають інші, життя, яке здавалося ідеалом засновникам марксизму, насправді являє собою ідеальний варіант існування атомізованого "гвинтика" державної машини, цілком передбачуваного, що відпрацює встановлений термін і буде замінений іншим. До цього часу (не без впливу марксизму) переважає думка про працю, як про сувору необхідність, навіть страждання. "Праця є для робітника чимось зовнішнім, що не належить до його суті; в своїй праці він не затверджує себе, а заперечує, відчуває себе не щасливим, а нещасним, не розвиває вільно свою фізичну і духовну енергію, а виснажує свою фізичну природу і руйнує свої духовні сили" - так писав Маркс про відчужену працю і це не має жодного відношення до праці на власній землі, до праці, як духовної потреби. На мій погляд (може на нього впливає моя українська ментальність) життя людей на своїй землі було б ідеальним варіантом існування людства, бо воно забезпечувало б найбільш повну гармонію фізичного, духовного і природного аспектів життя, давало б можливість створювати свій рукотворний світ, відчувати себе творцем і господарем, гарантувати душевне здоров'я і спокій. Такий спосіб організації життя має ще одну суттєву перевагу - він забезпечує постійну зайнятість, майже недосяжну в умовах ринкової економіки, бо поєднує в собі глибоко традиційні, навіть архаїчні і модерні чи постмодерні форми існування. Дитина, яка виросла в умовах необхідної праці на землі, не тільки отримує відповідні навики і більш всебічний розвиток, а й виховує те головне, що їй потрібно в житті - почуття відповідальності.
  
   В марксистській доктрині, яка ще досить таки популярна на пострадянському просторі, існує одне з основоположних тверджень: суспільне буття визначає суспільну свідомість. Питання про співвідношення буття і свідомості є дуже важливим в нашому контексті (власне це є тема даної роботи), тому його треба розглянути трохи детальніше. Можна погодитися з марксистським твердженням в асимптотичному варіанті, тобто коли незмінне буття буде підтримуватися достатньо довгий термін. В реальному житті такі умови не можуть бути створені - життя є постійний процес змін, в якому свідомість (ментальність) грає роль інерційного фактора, вона формується минулим і не може змінитися швидко, бо зафіксована в матеріальних структурах мозку. Невідповідність буття і ментальності таким чином являється фактором, що визначає напрямок змін ментальності, відповідно до існуючого механізму адаптації ментальності до умов буття. В той же час ментальність визначає характер активності соціуму в даних умовах буття. Отже, співвідношення буття і свідомості можна сформулювати так: суспільна свідомість визначає характер активності соціуму в даних умовах буття, а буття визначає напрямок і характер змін свідомості, (в відповідності до механізму адаптації до існуючих умов буття). Коли народ, який вже має певну спрямованість до свободи, прибуває в нові незаселені місця, де немає умов для виникнення державності, то поступово формується відповідний етос (ментальність) вільних людей, достатньо узгоджений з їх буттям. Буття являє собою причину змін свідомості. Коли люди з такою ментальністю попадають в інші умови буття, вони намагаються змінити буття у відповідності до їх ментальності. Вже ментальність стає визначальним, активним фактором змін - причина і наслідок помінялись місцями. Якщо ці зміни зустрічаються суспільством як позитивне явище, відбувається їх поширення, територіальна експансія, як в ментальному, так і в організаційному вимірі. З іншого боку, певні аспекти історичної пам'яті, старі звичаї і забобони, що входять в протиріччя з новими часами, новими звичаями і нормами, стають тягарем, що не дає можливості суспільству достатньо швидко змінюватися і розвиватися.
   В так званому, стаціонарному варіанті, буття породжує ментальність, а ментальність породжує те ж саме буття - утворюється замкнене коло, в якому суспільство може "крутитися" як завгодно довго. Так і було в часи дикості. Якщо траплялись природні катаклізми, людина з великими втратами адаптувалася до нових умов. Коли нарешті, інтелект став вирішальним фактором розвитку, то винахід нових технологій, викликав появу нових функцій людини, за ними - нових соціальних структур і форм організації, а як наслідок - нової ментальності. Коло нарешті перетворилося на спіраль. Виникає питання - як швидко може змінюватися суспільна свідомість, як довго може продовжуватися в часі той первинний імпульс, що його започаткувало суспільство в критичні і визначальні моменти своєї історії? Це питання залишається актуальним для сьогодення України.
   Власне, історія і надає нам можливість прослідкувати характер розвитку суспільств, що потрапили в малозаселені місця, як з них почали формуватись нові народи, етноси і нації в різних обставинах і з різного людського "матеріалу", і як первинна специфіка тих суспільств започаткувала той первинний вектор розвитку, що став визначальним для їх майбутнього. Таким місцем була Америка, Новий Світ, а історія Америки, де ці явища мали місце відносно недавно, на щастя, досить добре задокументована. Як стверджував А. Токвіль, автор вже цитованої книги "Демократія в Америці", 1831 року, "не існує жодного принципу, жодної звички і жодного закону - я б навіть сказав, жодної події - які не можна було б пояснити, знаючи початкову стадію становлення даного суспільства". ( Курсив автора). Хоч це твердження віддає радикальним детермінізмом, бо ігнорує суттєву роль випадковості і невизначеності, але по суті справедливе, бо акцентує провідну роль причинно-наслідкових зв'язків. Центром розповсюдження демократії в Америці стала Нова Англія і тому були відповідні причини. "Англійські колонії - і це було одною з найголовніших причин їхнього процвітання - завжди користувались більшою внутрішньою свободою і більшою політичною незалежністю, ніж колонії інших країн. Але в жодній частині країни принцип свободи не дотримувався так широко й довершено, як в штатах Нової Англії". (Токвіль, курсив автора). Саме в Нову Англію поїхали общини пуритан (послідовників кальвінізму) - втікачів чи скоріше вигнанців, яких переслідувала держава за їх релігійні і політичні погляди. На цей час (починаючи з 1620 року) населення Англії вже мало досвід громадського самоврядування, крім того пуритани були досить політизовані і згуртовані, а також походили в більшості з середнього класу. Ще був один важливий фактор, на який вказує Токвіль, "власне бідність, так само як і знегоди, являють собою найкращу в світі запоруку рівності між людьми". Поселення, що складалися з сімейних общин цілком свідомих людей, вихованих на принципах протестантської етики, в умовах повної відсутності державного тиску, створювали ідеальне середовище для виникнення і розвитку нової цивілізації. Вони сформували ідею, втілену в соціальну технологію, що дала позитивний результат, стала привабливою для народу і почала поширюватися по континенту. Її основні риси - відсутність будь-яких станів, рівність всіх перед законом, самоврядування, виборче право, розподіл і обмеження (функціональне і в часі) адміністративних функцій. На перших порах важливу роль відігравала сувора протестантська етика. Ось як пише Токвіль. "Принципи, що запанували в Новій Англії, спочатку розповсюдились в сусідніх штатах, а потім, проникаючи все далі і далі, дійшли до найвіддаленіших районів країни і, нарешті, заволоділи всією конфедерацією. В наші часи їх вплив вийшов далеко за її межі і розповсюдився на весь Американський континент. Культуру Нової Англії можна порівняти з вогнищем, запаленим на вершині пагорба, яке давши тепло своєму оточенню все ще рум'янить своєю загравою далекий горизонт". Тоді були випробувані принципи утворення держави знизу, шляхом передачі на верхні рівні (рівень штатів і федеральний) тільки тих функцій, які не можуть бути вирішені на нижньому - оборона країни, міжнародні відносини, пошта.
   Весь процес утворення маленької колонії і виникнення цивілізаційної хвилі, що мирно, без будь-якого примусу і насильства розповсюджується на більш-менш споріднені соціальні утворення, є дуже типовим власне для цивілізацій, і зокрема, майже в деталях повторює те, що відбулося на Русі-Україні дещо раніше і дещо в інших умовах. По іншому розвивались події в південних штатах, куди прибував випадковий люд, багато втікачів, злочинців, шукачів багатства і пригод, всякого наброду і непотребу. (Деякі міста, наприклад, були засновані піратами). Майже відразу з прибуттям перших колоністів було введено рабство, що спрямувало розвиток суспільства у відповідному напрямку з невідворотною поляризацією суспільства і моральною деградацією класу рабовласників. І зовсім інакше складалося в Латинській Америці, де колонізаторами стали іспанські солдати, посланці і слуги імперії, що діяли агресивними, завойовницькими, тобто імперськими методами, перетворюючи земний рай в пекло. Вони не привозили з Європи жінок, а брали собі в дружини місцевих, перетворюючи їх в напіврабинь, відбувалась інтенсивна метисація усіх рас, змішання культур, причому переважна більшість населення перебувала у пригнобленому, залежному чи рабському стані. Що могло вирости на такому ґрунті? Знову процитую Токвіля: "Складається враження, що народ, який заселяє цей красивий материк, вперто намагається вирвати собі всі нутрощі і ніщо не може його від цього відволікти. Стомившись, він дає собі короткий відпочинок, а після цього ним знову опановує несамовитість. Придивившись до його життя, то злиденного, то злочинного, я відчув спокусу повірити, що для цього народу деспотизм став би благом". Суттєво підкреслити, що ці три типи ініціації суспільств опирались на суттєво відмінні типи панування і склад первісного суспільства. І ці три типи ініціації дали радикально відмінні результати, і те недобре, що було в насінні, з якого проросли нові народи, та первісна родима пляма продовжує століттями тяжіти над народами наче каїнова печать. Але в цьому є елемент оптимізму. Добре насіння так само повинно давати потомство, що зберігає добрі гени, започатковані предками. І може той ген свободи, рівності, товариства, що був нам залишений нашими предками, ще не зовсім зник і може прорости новим врожаєм? І може знову десь на горі спалахне вогнище, що дасть тепло спочатку своєму близькому оточенню, а потім піде далі, за горизонт.
  
   Безумовно, в будь-якому більш-менш егалітарному суспільстві рано чи пізно починається майнове розшарування, створюється майнова еліта, багатство перетворюється у владу і т. д., аж поки не утвориться державний апарат і правові механізми фіксації досягнутого стану. І тоді мужній і витривалий американський піонер перетворюється в жирного банкіра, а волелюбний український козак - в пихатого шляхтича. Крім того, по мірі ускладнення соціально-економічної системи, майнових і виробничих відносин з необхідністю виникають ті чи інші протиріччя між соціальними групами населення, які можуть вирішуватись тільки правовими методами. Первісна "чистота" суспільних відносин зникає. Але існує досить суттєва різниця між країнами (суспільствами), що можуть розвиватися самостійно, (як наприклад, Нова Англія) і тими, що знаходяться в умовах зовнішнього тиску. Первісний демократизм Нової Англії все ще продовжує жити в Сполучених Штатах, хоч і в модернізованих формах. Але Україна аж ніяк не могла уникнути тиску і відповідного впливу. Питання державності безумовно мало виникати в головах козацької верхівки після перемог 1648 року. На думку Драгоманова, "ідеалом Б. Хмельницького був власне дрібношляхетський монархізм (король з козаками - проти королят-магнатів, теорія, недалека від "за царя проти бояр" Ст. Разіна. ...Виговський і Немирич ... внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницького, та внесли туди більше й шляхетчини, котра так обурювала масу поспільства й козацтва ...)". (Листи на Наддніпрянську Україну, 1894). Ясно, що на той час не було і не могло бути моделі держави, яка би задовольняла і узгоджувала суспільні інтереси усіх соціальних груп, вже тому що державність в будь-якій формі пов'язана з певним рівнем насильства і панування. В умовах відсутності зовнішніх загроз становлення державності могло відбуватись як еволюційний процес, з поступовим формуванням державних інститутів, тобто тривати досить довго, поки не буде досягнутий певний баланс інтересів і сил. І напевно, що традиційний (стихійний) український лібералізм суттєво позначився б на тих формах державності, які могли виникнути. Але в реальних умовах наявності кількох діючих сил, групових інтересів і спрямованостей, відсутності єдиного організуючого центра, Руїна була неминуча.
   Гетьманщина, датою утворення якої можна умовно вважати 1648 рік, і яка на той час ще не була державою, а тільки суспільно-територіальною формою організації, майже відразу попала в васальну залежність від Москви. Після цього почався довгий процес протистояння двох сторін, назви яких можна запозичити з заголовка книги Зенона Когута - "Російський централізм і українська автономія". Ці дві сторони можна визначити також по іншому - державність і самоврядування. (Важливе значення на самому початку цього процесу мала перемога українських військ в Конотопський битві 1659 року. Вона надовго відбила бажання Москви форсувати процес ліквідації самоврядування). Це протистояння, що тривало щонайменше два століття, а в ментальному вимірі не завершилось і понині, стосовно України можна позначити двома словами, що характеризують два основні паралельні процеси - самозбереження і адаптація. В результаті цього довготривалого процесу українство і взагалі, українська ментальність, а скоріше - її залишки, збереглися тільки в селі і невеликих містах. Бо вже починаючи з XVIII століття почався тиск на головні засади українства - припинилися переходи з селян в козаки, почалося майнове розшарування козацтва (виділилась козацька старшина), тобто становий поділ почав перетворюватися в класовий, далі гетьман К. Розумовський в 1760 році видав універсал, який забороняв селянам переселятися на нові місця без письмового дозволу поміщика, і нарешті в 1783 році селяни були закріпачені юридично. Хоча в організаційному вимірі залишки Гетьманщини існували до 1840 року (фінальні етапи - скасування магдебурзького права в 1831 році і Литовського статуту в 1840 році), ментальний вимір, як найбільш консервативний, продовжував зберігати український дух, що так відрізняв мешканців України від росіян, і як показала подальша історія, цей дух продовжує існувати донині. Найбільшою і непоправимою шкодою, яку спричинило імперське панування щодо українства, стала невідворотна русифікація української національної еліти, той насос, що викачував найкращий український інтелект і включав його в імперські структури. Другий процес, що тривав на протязі довгого часу - русифікація культури, викликав незворотні деформації первісного українського типу і ментальності - засад української цивілізації. Відбувалася поступова заміна цінностей самоорганізації на цінності державного порядку і відповідний занепад нації до рівня менш освічених верств населення і селянства. А тому слова "ще не вмерла України..." справедливі з дуже великою натяжкою - ми безумовно маємо зовсім іншу Україну і залишки того, що являло собою українську націю.
   Правобережжя, яке з 1677 року знову опинилося під владою польської Корони, поступово було перетворене в колонію. З 1713 року там були встановлені польсько-шляхетські порядки, і вже до середини XVIII ст. біля 40 магнатських родів володіли 80% земель Правобережжя. До кінця століття на більшості земель Північного Заходу селяни були закріпачені і працювали на пана по 4 - 5 днів на тиждень. Це споводувало повстанський, фактично антиколоніальний рух (найбільші повстання 1702, 1734, 1750, 1768 року), з яскраво виявленою антипольською і антишляхетською спрямованістю. З 1772 року по 1795 відбулися три поділи Речі Посполитої, в результаті яких Правобережжя опинилося під владою Російської, а Галичина - Австро-угорської імперій. Шляхетська демократія - гордість поляків, не витримала історичної конкуренції і сконала під тиском централізованих і більш організованих сил.
   Колоніальний чи напівколоніальний статус українських земель не дозволив реалізуватися потенціям української нації власне в українському руслі. Безліч видатних людей Імперії, що мають українське коріння, світова думка відносить до росіян (аналогічно, цілий ряд видатних "англійців" насправді були шотландцями). Так само в світі панує стереотип "недодержавності", вторинності, меншовартості і т. д. по відношенню до українства, що, як показала історія, мало суттєві політичні і геополітичні наслідки.
  
   Досвід історії дозволяє нам висловити деякі узагальнюючі міркування щодо дихотомії - свобода-несвобода, або самоврядування-централізм. При даному рівні технології і клімато-географічних умов визначальними є процеси, що проходять в трьох вимірах - популяційному, організаційному і ментальному. Популяційний вимір має найбільше значення - всі "зони свободи" утворювались в регіонах з малою густотою населення в умовах відсутності демографічного тиску, коли процеси об'єднання людей вели до підвищення рівня життя і покращення виживання популяції. В таких умовах сам по собі виникає процес добровільного об'єднання і самоорганізації людей. Дія цього фактору посилюється в складних клімато-географічних умовах. (Приклади - російська Північ, Уральський регіон, Сибір, південні козацькі області, де не було кріпацтва, сувора Скандинавія, гірські регіони планети, де густота населення обмежується природою, нарешті, Північна Америка в ранні часи). Другий фактор - організаційний, перш за все пов'язаний з наявністю державної влади, чи потужної централізованої сили. Усі переселенці в Нову Англію знаходилися в однакових умовах, бо не було апарату фіксації і юридичної підтримки прав земельної власності, відповідно, не було земельних магнатів і суттєвого майнового розшарування. Кожен обробляв стільки землі, скільки міг обробити і не більше, а вільної землі було достатньо, тобто не виникало умов для експлуатації. В умовах первісної України ситуація була аналогічна. Але коли польська Корона почала розподіляти українські землі між шляхтою, раніше "нічиї" землі опинилися під юридичним захистом і невідомо звідки з'явившимся "правом" на ці землі. Характерно, що на малозаселених українських землях магнати звільняли поселян від сплати будь-яких податків на досить довгі терміни (до 25 років) з метою залюднення земель, і тоді виникали слободи. В мало заселених регіонах України основною формою селянських повинностей завжди виступав оброк, а не панщина, тобто в усіх випадках спостерігається кореляція демографічного і владного факторів з рівнем свободи - де менше людей і менше влади, там більше свободи.
   Процес соціалізації общини приводить до її перетворення в громаду - якісно більш досконалу форму організації вже цілком вільних і самодостатніх людей. Відповідна, громадянська ментальність, яка при цьому формується у людини і яка є необхідною умовою стійкого існування громади, перетворюється в самостійний фактор, що продовжує підтримувати той імпульс свободи, який виник в період її утворення. І тоді ця людина вже суттєво відрізняється від покірного польського хлопа чи російського общинного мужика, і неспроста виникають в польських політичних документах XVII ст. твердження, що "здавна народ руський плекає невмирущу ненависть до Ляхів чи Поляків, яка за найменшої оказії розгорається і зміцнюється так далеко, що Русь воліє скоріше наразитись на ярмо турків чи ще якогось тирана, ніж жити спокійно і щасливо в такій вільній Речі Посполитій", а трохи далі, що "причиною ... війни є схизма тобто відщеплення Русі" (цитати взяті з книги досить об'єктивного польського історика, Збігнева Вуйцика, Wojny kozackie w dawnej Polsce, 1989), або ж міркування істориків про "туранські етнічні корені, що засіли в крові українського народу руського і час від часу вибухають". Немає необхідності залучати ірраціональні фактори, коли очевидна цивілізаційна несумісність двох народів, як і те, що Річ Посполита була дійсно вільною, але тільки стосовно шляхти.
   Наведу один історичний приклад, де дія трьох факторів про які йшла мова, сконцентровані в короткий проміжок часу - півстоліття. Мова йде про повстання Уота Тайлера в Англії. Багато хто з істориків оцінює його як незначний епізод середньовіччя - тривало близько місяця, а загинуло близько 1,5 тисячі людей. Насправді, воно стало кульмінацією того періоду історії Англії, що радикально змінив її обличчя. Все почалося з епідемії чуми 1348 року, яка знищила близько половини населення Англії і суттєво послабила державну владу королівства. Спрацювало відразу два фактори, що спрямовують суспільство до свободи. І відразу надзвичайно виросла роль селян, яких не вистачало для обробки землі. В умовах ослабленої влади селяни-кріпаки ставали більш самостійними, стали нелегально покидати землі господаря, отримували більші прибутки, батраки вимагали і отримували більшу заробітну платню, відповідно зменшувались надходження в казну. В 1377 році парламент ввів нову форму оподаткування - подушний податок з кожної людини старшої 14 років. В 1380 році цей податок був збільшений в три рази і це вже було забагато - поріг витривалості селянина був перевищений. За 30 років відносної свободи виросло нове покоління людей, більш вільних, з почуттям власної гідності, "інфікованих" ментальністю свободи - включився новий, ментальний фактор, якого не було раніше. Поширилась ідея природного права на свободу: "Коли Адам орав, а Єва пряла, хто тоді був дворянином?" (Слова, що приписують Джону Боллу). Під час спроб стягнути невиплачені податки в кінці травня 1381 року виник конфлікт, що як іскра запалив вкрай напружене суспільство і викликав повстання. Затурканий кріпак, готовий виносити все, залишився в минулому, відбулися незворотні зміни. До кінця століття кріпацтво було ліквідоване, і наступала нова епоха - на заміну кріпаку-віллану прийшов особисто вільний селянин-копігольдер.
   Зв'язок свободи і влади прослідковується в історії усіх країн, особливо в Європі після 1648 року, коли почали утворюватися держави в сучасному розумінні. В Московській державі сильна централізована влада остаточно сформувалась в часи Івана Грозного в формі помісної системи, коли землевласники (поміщики) ставали фактично "кріпаками царя", бо не могли покинути цареву службу, не втративши маєтку. В період ослаблення центральної влади після Івана Грозного (так звана, смута) значно знизився тиск на селян. Повне їх закріпачення відбулося тільки після достатнього посилення монархічної влади за часів царя Олексія Михайловича згідно соборного уложення 1649 року, якраз в ті часи, коли відбувалась національно-визвольна війна на Україні. В тріумфальні для імперії часи Катерини ІІ відбулося перетворення кріпаків в реальних рабів. В цей же час козацька старшина Гетьманщини, дбаючи про добрі стосунки з Петербургом і не забуваючи власні інтереси, посилювала свою владу, формуючи фактично стан спадкової еліти, аналогічний шляхті чи дворянству. Це вже була форма держави, де ця нова еліта поширювала свої землеволодіння і привілеї на основі відповідної правової системи, яку вона сама і створювала. Селяни перетворились на орендарів, що виконували трудову повинність в якості орендної плати. Спочатку ця повинність була досить малою, але процес пішов - вже при Мазепі вона виросла до 2-х днів на тиждень, а ще через покоління - до 3-х. Це була, по-перше, дорога, що вела до закріпачення - ментальність свободи зникала по мірі зростання організованого тиску. (Для цього знадобилося 130 років. Щоправда, ряд селянських повстань після введення кріпацтва в 1783 році все ж таки відбулося. Не весь порох відсирів). І ця ж сама дорога вела до ліквідації Гетьманщини, бо вся її автономність була пов'язана власне з вольностями і особливостями, зникнення яких автоматично означало втрату автономності. (Нова українська шляхта прагнула, з одного боку, збереження автономії, прав і вольностей, а з іншого - зрівняння в рангах з російським дворянством, узаконення прав на землю і скасування податків - речі несумісні в рамках імперії). Україна реально перетворилася в Малоросію - частину практично унітарної держави, а ще пізніше - в генерал-губернаторство.
   В той же час, інерція ментальності, наявність історичних традицій являє собою потужний фактор, який не дозволяє нав'язувати суспільству радикальні зміни "ламати через коліно", без ризику отримати протилежні наслідки. Тому відношення Московії, а потім імперії до України було досить поміркованим (особливо після Конотопського досвіду), хоч і однозначним по спрямованості. (Не менш важливо, що Україна сама вступила в союз з Москвою на умовах договору, а не була завойована). Аналогічно, досить м'якою була політика імперії по відношенню до Прибалтики, що розглядалась як європейський, більш досконалий ніж Росія анклав, а пізніше - до Польщі. Власне інерція ментальності створила такий феномен, як "малоросійські права і вольності", щодо якого варто процитувати З. Когута: "Незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією. Вони -- ці права та привілеї -- сформували досить міцну систему, яка глибоко вкоренилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби імперії далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з "малоросійськими правами та вольностями"". Разом з тим, Сергій Плохій в Козацькому міфі, посилаючись на надзвичайно високу роль української еліти в процесі творення російської імперії, стверджує, що це явище викликане прагненням меншинної культури стати культурою імперською. Насправді, на той час українська культура реально була значно вищою за ту, що існувала в Росії, і мала місце певна українська культурна експансія. (Ще Петро Васильович Завадовський зауважив, що "між усіма присланими ... найкращими, найздібнішими та й найгречнішими виявлялись завжди ті, хто навчався в Київській академії").
  
   Історик, китаїст і історичний філософ Л.С. Васильєв вважає, що в усякому разі, до XX століття в світі відбулася тільки одна успішна соціальна революція - Велика французька, 1789 року. На мій погляд, була ще одна - Українська, 1648 року. Вона привела до затвердження українства, як певної соціальної практики, яка суттєво змінювала характер суспільних відносин і забезпечувала найбільший рівень свободи людини в Європі. Територія розповсюдження українства поступово стала називатись Україною. Українська соціальна практика не мала можливості, а може не спромоглася перерости в форму незалежної державної організації і цей невикористаний потенціал створив одну з характерних рис українця - ностальгію за минулим, бо ментальність свободи, що продовжувала жити в українстві, була несумісна з російським патерналізмом чи польським холопством. Ця несумісність викликала український ресентимент, що проявляв себе в повстаннях і прагненні до незалежності. Це був славнозвісний (чи горезвісний) "український сепаратизм", природу якого не розуміли ні росіяни ні поляки, бо він має не етно-національну, не релігійну і не лінгвістичну, а ментально-цивілізаційну природу. Українська нація має майже ту ж саму етнічну (генетичну) природу, що й росіяни чи поляки, дуже подібну мову, вона має в своєму складі кілька релігійних конфесій, які спокійно співіснують, вона з задоволенням використовує культурні доробки сусідів і включається в їх культуру, але не в цьому суть справи - вона має іншу природу, інші цивілізаційні корені іншу ментальність і іншу самоідентифікацію. Та тенденція до уніфікації і стирання національних особливостей, що існувала і насаджувалась в радянський період, проявила себе в зникненні історичної пам'яті, зміни ментальності і невідворотної русифікації певної частини українства. Для них українська специфіка ставала несуттєвою і навіть зайвою. Аналогічні процеси полонізації (в тому числі, насильницької) відбувалися в Польщі. Здавалося, що останні іскри українства ось-ось погаснуть і стануть історією. Але догораючий факел свободи спалахував з новою силою усякий раз, коли була можливість або коли виникала загроза українству. Активність і впертість, здатність до самоорганізації і швидкої мобілізації, що залишилися в спадок від козацьких часів, дали можливість зберегти майже всю зону поширення українства в межах нинішньої незалежної держави. Немає сумнівів, що українство переживе також конвульсії і пароксизми конаючої імперії, бо воно ще не вмерло.
   Чи українство мало, як раніше полюбляли говорити, всесвітньо-історичне значення? На мою думку, мало, причому унікальне і недооцінене. Якщо уважно розглянути світову історію, то можна переконатись, що починаючи з часів, коли виникла державність (тобто десь від Стародавнього Єгипту) і до нових часів найбільш пригноблену соціальну групу складали землероби. І в усі часи діяв той самий і дуже простий механізм гноблення - земля, на якій працювали землероби, їм не належала, держава наділяла землею зовсім інших людей і силою підтримувала їх "право" на землю. А тому можна було тримати землеробів в рабському стані на межі виживання і користуватись плодами їх праці. Усі селянські повстання і війни, що були в історії, закінчувались одним - поразкою селян, бо паразитуюча, добре організована і безжалісна державна машина була нездоланна. Це були війни відчаю, коли фізична загибель на фоні безпросвітного життя вже не лякала людину.
   Українська соціальна практика створила козацько-селянський синтез - суспільство землеробів, яке не тільки виробляє продукцію, але й само себе захищає. Особливість українства полягає якраз в цьому органічному і узгодженому сплаві селянства з козацтвом. І повстання 1648 року являло собою унікальний приклад перемоги цього нового типу суспільства над державою. Ця практика і цей тип суспільства показали можливість досить вільного і пристойного життя усіх верств населення без рабства і гноблення навіть в умовах сильної держави і на її території (Слобожанщина). Напівдержавне утворення, Гетьманщина, продемонструвало можливість успішного функціонування суспільства при мінімальній чисельності управлінського апарату, що досягалось завдяки високому рівню самоорганізації суспільства, а також в зв'язку з відсутністю окремого силового апарату.
  

3.5. Ментальність і держава.

  
   Народи! Прагніть добрих звичаїв, а не добрих законів:
   звичаї - то найперші закони.
   Піфагор
  
   Більшовики захопили владу в Росії під лозунгом: "Вся влада Радам!" (робітничих і селянських депутатів). Більше того, союз звався Радянським, бо всі республіки, що до нього входили, також були радянські. Революційний парламент України, який виник в тому ж таки 1917 році, мав назву Українська Центральна Рада. Тобто загальна спрямованість і налаштованість була повсюдно аналогічна - демократична, з поступовою більш-менш повною передачею влади народу. У більшовиків ця налаштованість була пов'язана з ідеологічним положенням марксизму про поступове відмирання держави. Практика радянського процесу "відмирання державності" продемонструвала людству прямо протилежний вектор - замість поширення самоврядування і влади рад - концентрація влади в руках більшовицької верхівки, аж до перетворення країни в тоталітарну державу, де контролювалось усе, включно з думками. Я це пишу не з метою критики більшовизму, а для того, щоб поставити питання - чи могло бути інакше? Інакше не в деталях, а принципово, тобто в напрямку на дійсне самоврядування. Не можу з впевненістю сказати як могло би статися в варіанті України, але в випадку Росії відповідь однозначна - народовладдя бути не могло. Так само, як його не виникло після французької революції 1789 року, або після падіння монархії в Іспанії 1931 року, чи німецької імперії 1918 року. Історія Європи першої половини XX століття показала - всюди після розвалу монархій або імперій встановлювався режим сильної держави (корпоративної, авторитарної, тоталітарної). (На мою думку, якби в Росії перемогло белое движение, то там також встановився б корпоративний, авторитарний режим з мінімальним лібералізмом).
   В чому причина такого явища? Очевидно, аналогічні явища мають аналогічні причини, найголовніша з яких - "якість" народу, що напряму пов'язана з його передісторією. Скажімо в Польщі чи Литві, що належали Росії, але де люди ще не забули часи польської шляхетської демократії, встановились порівняно м'які напівавторитарні режими. Ну і в традиційних демократіях удалося уникнути "зарази" авторитаризму, хоча відповідні тенденції мали місце (це прекрасно описав австрієць Фрідріх фон Гайєк у своїй відомій книзі "Шлях до кріпацтва" 1944 року на прикладі Великобританії). Грубо говорячи, в Росії 1917 року виявилося занадто мало "пуритан", щоб на її землях побудувати "Нову Англію". Ментальність людей, як інерційний фактор історії, змушує систему до повернення на атрактор (стабільний стан системи після завершення перехідного процесу), в якому узгоджені всі виміри соціальної системи (головним чином, технологічний, організаційний і ментальний). Образно говорячи, державна машина не може вирватися з глибокої колії, протоптаної століттями історичного розвитку. В зв'язку з цим виникає ряд запитань. Яким чином змінюється (еволюціонує) ментальність в умовах державного впливу? Чи можна вирватися з "колії", протоптаної історією?
   Почнемо з "колії". Я висловлю, на перший погляд, парадоксальну думку: усі соціальні системи, що здатні достатньо довго і стабільно існувати, (починаючи від вільних, первіснокомуністичних, демократичних і закінчуючи тоталітарними), являють собою продукт самоорганізації. Навіть якщо в процесі створення цих систем кров лилася ріками. Це значить, що суспільство (включно з владою) само приходить до форми існування, узгодженої в усіх вимірах. І якщо суспільству потрібен вождь, цар, диктатор чи керівник-менеджер, то воно не зупиниться в перетвореннях, поки не знайде найбільш відповідну форму. Звідси виникає політологічний образ історичної "колії", з якої ніяк не може вибратися країна. (Звичайно, суспільство можна утримувати силою в будь-якій формі, але це вже не можна назвати стабільним існуванням). Якщо на Україні ми бачимо систематичні прояви соціальної нестабільності, це означає, що країна ще не знайшла відповідну форму існування і рух до цієї форми буде проходити шляхом самоорганізації, поступового узгодження діючих сил в відповідних вимірах. І якщо простий росіянин прагне жити в країні-наддержаві в умовах повного патерналізму, а в очах юних російських студентів вже загорається "корупційний вогник", і при цьому відсутні будь-які суспільні заворушення, то напрямок розвитку соціального організму стає більш-менш визначеним. В тоталітарних державах на перших порах стабільність може підтримуватися дією інститутів пропаганди і насильства, але через певний час і там досягається узгодження ментальності людей з існуючою ситуацією і стабілізація встановлюється. Це якраз той випадок, коли суворі умови буття призводять до більш швидкої перебудови ментальності в умовах, що загрожують виживанню. Нове покоління вже точно знає, як треба себе поводити.
   Особливості розвитку виникають, коли країна зазнає зовнішнього впливу, або коли в суспільстві поширюються нові ідеї чи релігії. Тоді можливе суттєве відхилення від "колії" і "розщеплення" (так звана, біфуркація). Типовий приклад - Корея, Німеччина (після 1945 року), а особливо, Італія, де один етнос був поділений на частини, які довго перебували в суттєво відмінних умовах, що сформували зовсім різні типи ментальності. Але для нас більш важливий дещо інший аспект цього питання, власне аспект трансформації ментальності в умовах державності і явища з цим пов'язані. Більше того, нам цікаві (актуальні) умови сучасної державності, тої що почала виникати в національних державах.
   Основна риса, яка характеризує сучасну державу, як вже говорилося вище - наявність певної корпорації, що являє собою власне державний апарат. Цей апарат складається з службовців-професіоналів або, як зараз говорять, з бюрократів, які виконують або формують рішення, але не приймають рішень. Тому про таку державу говорять як про бюрократичну машину, якою керує певний орган чи одна людина, що приймає чи затверджує рішення. Здавалося б, у такому випадку ми маємо ідеальну форму організації держави - сиди собі зверху, повертай кермо куди треба, а армія бюрократів (18 мільйонів в останні роки СРСР) виконує всю чорну безпосередню роботу. Ось що писав з цього приводу Макс Вебер в своїй роботі "Господарство і суспільство", 1921 року: "Виходячи з усього нашого досвіду, можна сказати, що чисто бюрократичне, тобто бюрократично-монократичне управління справами в чисто технічному відношенні наближається до найбільш досконалої праці в сенсі точності, постійності, дисципліни, підтягнутості і надійності, інтенсивності і екстенсивності праці, в її формально універсальній придатності до будь-яких завдань. В будь-якому сенсі воно є найбільш раціональною формою панування". Далі підкреслюється високий професіоналізм бюрократії, а також використання досягнень науки. Цей гімн бюрократії справляє сильне враження, тим більше, що його виконав один з найкращих соціологів XX-го століття. Механізм створення державних інститутів, бюрократизація розглядались як одна з головних тенденцій розвитку суспільства: по мірі виникнення необхідності в нових функціях виникали відповідні форми управління. Вважалося, що бюрократичний варіант близький до ідеалу, бо дозволяє встановити повний порядок в соціальній системі, яка поступово наближається до годинникового механізму по точності і надійності. Дійсно, хіба можна порівняти чесне слово, що тримається на моралі, і закон, що підтримується судовою і виконавчою системою, службами нотаріату і кадастру? Хіба може суспільство само побороти злочинність? В державі діють професіональні слідчі, поліція, прокуратура, суди і в'язниці, та й то не можуть цілком подолати це зло.
   Виникнення державних інститутів, як альтернативи інститутам моралі і самоорганізації, і зараз вітається соціологами, як нормальний і необхідний процес державного будівництва, ознака сильної держави. Наведу думку з цього приводу відомого сучасного соціолога Ф. Фукуями: "Схильність до самоорганізації є власне та складова, що цілковито необхідна для успішної роботи демократичних політичних інститутів. Власне, право, що ґрунтується на народному суверенітеті, перетворює систему свободи взагалі, на систему свободи, що ґрунтується на законі". (З книги "Довіра: Соціальні чесноти і створення добробуту". Англомовне видання 1995 року). Наведене твердження не викликає сумніву. Викликає сумнів позитивна конотація висновку про позитивність переходу від свободи, як якості самоорганізації, до системи знову ж таки свободи, але заснованої на законі. Чи буде це та ж сама свобода, якщо не по формі, то хоча б за змістом? І чи не вплине нова форма свободи на саму свободу, а якщо вплине, то як?
   Мова йде про два альтернативних типи розвитку - з одного боку, умовно говорячи, "веберівська" держава з німецьким порядком ("порядок понад усе"), а з іншого боку держава на основі самоврядування, на взірець ранніх США. (Втім, не треба забувати, що "німецький порядок" виник якраз на засадах вільних німецьких міст. Німеччина - батьківщина магдебурзького права). Компактну характеристику ранніх США дає Г. Лебон в кінці XIX століття: "Я рекомендую прочитати книгу М. Рузьє про Сполучені Штати особам, що бажають створити собі уявлення про величезну масу ініціативи і особистої енергії, яка витрачається громадянами великої республіки. Здатність цих людей до самоврядування, об'єднання, щоб засновувати великі підприємства, міста, школи, гавані, залізниці і т. д. доведена до такого максимуму, і діяльність держави зведена до такого мінімуму, що можна сказати там майже не існує державної влади. Крім поліції і дипломатичного представництва навіть не можна придумати, чому вона могла би ще служити". ("Психологія народів і мас", 1895 рік). Чи може "обвалитися" така держава, якщо зруйнуються її державні інститути - міністерство закордонних справ і поліція (враховуючи, що окрім федеральної є ще й муніципальна поліція)? Нарешті, де джерело внутрішніх сил, що почнуть руйнувати державу і що власне вони почнуть руйнувати? І наскільки дорого обходиться для середнього американця утримання такої держави? На період близько 1900 року федеральний податок в США складав коло 3%, при тому, що основні видатки федерального бюджету йшли на армію і флот. Податок штату, власне, держави, складав близько 1%, і податок в місцевий бюджет - близько 3,5%. Тобто найбільшим був місцевий податок, пов'язаний з безпосереднім життям людини.
   Зараз, після століття демократичного розвитку, розмір і структура податків США значно змінилися. З загального - близько 35%, найбільшу частину, близько 20%, складає федеральний податок, при тому що доля видатків на оборону в федеральному бюджеті складає всього 17% (тобто 3,4% від доходу середнього американця), а близько половини становлять соціальні складові - медицина і соціальне страхування (по 24% на 2014 рік). Очевидно, державний апарат з успіхом перебирав на себе певні функції, які раніше виконувало само суспільство чи безпосередньо люди, і цей процес триває й по нині. Виникає питання - як вплинув на життя людини і суспільства цей процес передачі деяких функцій від суспільства до бюрократії і чи є цей процес в цілому позитивний? Я наведу один яскравий приклад з життя США. В 1964 році за часи президента Ліндона Джонсона була об'явлена грандіозна програма "Війни з бідністю" (в рамках програми створення "Великого суспільства"). За "ювілейні" 50 років "бойових дій" були отримані наступні результати: витрачено близько 20 трильйонів доларів, і утворився цілий клас "бідняків", чисельністю коло 50 мільйонів - населення крупної європейської держави, що живе виключно на державну допомогу, тобто паразитує в чистому вигляді. Більше того, зростає прошарок асоціальних люмпенів, фактично - покидьків суспільства, алкоголіків і наркоманів. Потужна державна соціальна програма сформувала паразитичний вектор розвитку, який відтворюється сам по собі, як відтворюється ментальність будь-якої соціальної групи. Як сказав один з президентів, в боротьбі держави і бідності перемогла бідність. Я б сказав, що перемогла не бідність, а дурість.
   Все дуже просто - на боротьбі з бідністю паразитує відповідна бюрократична машина, що власне й веде цю боротьбу. Чи зацікавлена ця машина в перемозі? Ні, бо вона відразу ж буде демонтована. Вона зацікавлена, щоб боротьба тривала вічно і навіть посилювалась, бо паразитична машина завжди зростає. Вона ніколи не буде шукати шляхів реального прогресу в своїх діях (в даному випадку в пошуках методів подолання бідності), а буде формально відтворювати встановлений і затверджений алгоритм, що з самого початку був непродуманий і помилковий. Його помилка в тому, що милостинею, подаянням неможливо покращити мораль і активність людини. А ось погіршити - без проблем. Достатньо познайомитися з практикою "роздачі хлібів" у Римській імперії. Це дійсно урок історії, якого до цього часу не вивчила Європа - масова "роздача хлібів" невідворотно веде до деградації суспільства, причому усього, а не тільки "приймаючих хліби".
   Вирішення будь-яких проблем за допомогою бюрократії, вирішує в першу чергу проблеми самої бюрократії - вона збільшується кількісно, кріпне, отримує перспективу кар'єрного росту і ролі в суспільстві, споживає все зростаючі ресурси. Найбільше дивує те, що Америка вже мала успішний досвід боротьби з бідністю, яка відбувалась в християнських сектах і етнічних общинах. Так наприклад, "Програма служіння заради суспільного добробуту", прийнята в часи Великої депресії в секті мормонів (штат Юта) і дієва дотепер, працювала на інших засадах. По-перше, не допускалась тільки катастрофічна бідність, тобто на рівні виживання. По-друге, отримувач допомоги був зобов'язаний відшкодовувати її суспільними роботами. Крім того церква спонукала до якнайшвидшого переходу на самозабезпечення. Цей досвід показує, що вирішення проблем на більш низькому рівні і особливо в умовах згуртованої спільноти, має більшу ефективність, бо підключає колективний розум суспільства і не породжує нові інституції.
   Наведений приклад не виняток - втручання бюрократії в суспільні справи завжди приводить до аналогічних сумних результатів. В чому тут причина? Чи випадковою була метаморфоза вольових американських піонерів в жирних, малорухомих паразитів? Ще Лебон в "Психології народів і мас" відповів на це питання: "Велич народів залежить головним чином від рівня їх моральності... Народи гинуть в міру того, як псуються якості їх характеру, що створюють основу їх душі, і ці якості псуються в міру того, яз зростають їх цивілізованість і розвиток". З цим можна погодитися, але хотілось би знати, чому псується душа по мірі розвитку цивілізованості, яким чином моральність пов'язана з величчю чи загибеллю народів, і чи тільки одна цивілізованість стає тому виною? Це дуже важливі, можна сказати, кардинальні питання розвитку суспільства.
   Здатність певної спільноти людей утворювати соціальний організм, характеризується інтегральним показником, що має назву, соціалізація, і показує рівень єдності і цілісності соціального організму. Природа соціалізації полягає в зв'язках між людьми, їх глибиною і широтою, наявності (відсутності) соціальних страт (груп, станів, класів), вертикальних зв'язків між соціальними стратами, а також соціальної мобільності. (Я схиляюсь до найбільш широкої трактовки поняття, соціалізація, зокрема, до включення в число соціальних зв'язків також економічних, які прийнято розглядати окремо. Насправді, економічні зв'язки є найбільш важливими в сенсі формування єдності соціального організму). Один і той самий термін, соціалізація, може відноситись як до процесу (збільшення чи зменшення), так і до стану (висока чи мала). Явище протилежне до соціалізації носить назву, атомізація, (також як стан чи як процес). Зв'язки є структуровані, відповідно до структури суспільства, починаючи від найменшої соціальної одиниці - людини, далі йде сім'я, родина, община (етнічна, професіональна чи релігійна) і закінчуючи найбільшими групами, класами, етносами, державами. Характер зв'язків між людьми чи елементами структури позначається терміном, відношення. Відношення можуть мати складний, комплексний характер, включаючи позитивні, негативні чи нейтральні складові, такі як співробітництво, взаємодопомога, дружба, заступництво, участь, інтеграція, опозиція, антагонізм, конкуренція, ізоляція, тиск, включення, конфлікт, а по спрямованості - сімейні, матеріальні (виробничі), культурні, релігійні (ідеологічні), політичні. Тому, говорячи про зв'язки, ми завжди маємо на увазі певний комплекс відношень, що стоїть за даним зв'язком. Мова може йти власне про комплекс, бо характер зв'язків ніколи не буває однозначним - взаємозалежність, що завжди виникає при зв'язках може супроводжуватись як співробітництвом і взаємодопомогою, так і антагонізмом чи конкуренцією. Окрема політична складова соціалізації має назву, політизація.
   Чому так важливі власне зв'язки? Тому що будь які соціальні асоціації можуть утримуватися або силою, або зв'язками, а добровільні асоціації - тільки зв'язками. Різноманітність, широта, глибина і сила зв'язків визначають різноманітність можливих структур і функцій, властивих даним структурам. Те саме ми бачимо взагалі в природі - різноманіття зв'язків між атомами водню кисню і вуглецю створює величезне, майже нескінчене різноманіття речовин - вуглеводів, а якщо до цих трьох атомів добавити ще й азот, то отримаємо клас білків і т.д. Властивості усіх цих речовин однозначно пов'язані з властивостями (незмінними) окремих атомів і структурою речовини, тобто характером зв'язків. На відміну від неживої природи, соціальні асоціації мають суттєву особливість - наявність і характер зв'язків в соціумі впливає на властивості найменшої соціальної одиниці - людини. Справа в тому, що не тільки люди, а будь-які живі істоти мають нову якість, що має назву, адаптивність, можливість змінюватися, для оптимального пристосування до умов життя. Таким чином, утворюється зворотний зв'язок - характер зв'язків в суспільстві впливає на властивості людини, а властивості людини - на характер зв'язків і відповідно, тип структур. Тобто виникає процес самоорганізації спрямований на пристосування до даних умов життя. Ці умови мають природний (клімато-географічний) чи соціальний характер, і приводять до змін фізичних властивостей людини, її свідомості (ментальності), а також змін властивостей на всіх рівнях соціальної структури. Власне з цим механізмом адаптації пов'язаний процес зміни ментальності в певних умовах буття, про який мова йшла раніше, і відповідне різноманіття видимих форм соціальної організації, що залежать від рівня і характеру соціалізації.
   Тепер ми можемо розглянути питання впливу державності на ментальність, заявлене в заголовку даного розділу, або яким чином, згідно цитати з Фукуями, "право, що ґрунтується на народному суверенітеті, перетворює систему свободи взагалі, на систему свободи, що ґрунтується на законі". Найбільш загальна відповідь на це питання дуже проста - та чи інша тенденція в суспільстві формується соціальною практикою - там, де практика спонукає до самоорганізації, через певний час буде самоорганізація і навпаки. Звідси можна зробити висновок - створення державних інститутів, що заміняють собою відповідні механізми самоорганізації приводить до деградації даних механізмів самоорганізації і відповідних складових ментальності. Держава в формі закону не просто формалізує чесноти, що існували в вільному суспільстві, вона одночасно ліквідує ці чесноти, як непотрібні. Вже кредитор, позичаючи гроші, покладається не на чесність боржника, а на санкції, що накладає держава в разі невиплати боргу. І вже кредитора не цікавлять чесноти боржника. Зі свого боку боржник не відчуває жодної моральної відповідальності перед кредитором, бо його непокоять тільки можливі санкції з боку держави. Держава стала прокладкою, буфером, який розірвав безпосередній зв'язок між людьми. Від цього часу всі зв'язки такого типу йдуть через державу або за допомогою держави. Розширення функцій держави дає відповідний результат - зменшення соціалізації суспільства, його атомізація, врешті-решт, аж до рівня сім'ї, де держава, на її нещастя, не може стати буфером між чоловіком і жінкою. (Втім, в радянські часи і така практика існувала - всім відомий феномен Павлика Морозова, а також обговорення внутрішніх сімейних проблем на партійних зборах. Щось аналогічне і навіть більш "передове" відбувається зараз в деяких країнах Скандинавії, де держава з найменшого приводу втручається в справи сімейного виховання дітей, аж до вилучення дітей з сім'ї без права контактів між батьками й дітьми. Навіть Сталін до такого не додумався! Мені здається, що з тих дітей, що їх виховає держава, виростуть такі ж самі недолюдки, як і члени державної комісії, що приймають рішення про вилучення дітей. Це є якраз ілюстрація державної "ефективності" в справах виховання. Тотальне панування бюрократії в Скандинавії не викливає подиву - третина працюючого населення в Швеції і Норвегії - державні службовці).
   Держава, що стає буфером для всіх видів соціальних зв'язків, крім сімейних, формує відповідний тип ментальності, назвемо його, сімейна ментальність. Це ментальність, основною ознакою якої є поділ людей по принципу, свій-чужий, причому до категорії "своїх" відноситься тільки ближній круг родичів і друзів. Відношення до "своїх" і до "чужих" відрізняються радикально - "чужі" можуть використовуватись як засіб для досягнення власних (сімейних) цілей - до них немає ні жалю ні співчуття. З одного боку держава витісняє общинні інстинкти, стає їх замінником, з іншого - вони трансформуються в сімейні, ближнього кругу, великої сім'ї. Всі цінності людини стають прив'язані до цього ближнього кругу, суспільні цінності перестають існувати - про них нехай піклується держава. Сімейна ментальність - ідеальне середовище для процвітання корупції і мафії. Коли людина з такою ментальністю досягає певного рівня достатку, а вона завжди прагне достатку за будь-яку ціну, вона будує собі будинок з глухим високим парканом, "щоб ніхто не заважав нам відпочивати", (за моїми спостереженнями саме високий паркан є першою найбільш очевидною ознакою приналежності його власника до даного типу), вона перетворює свою садибу в "маленький рай", вона виїздить зі свого особняка на великому чорному автомобілі з темними вікнами, їде роздовбаними дорогами, лаючи при цьому державу, і відчуває солодке почуття власної значимості і зверхності, спостерігаючи навкруги убогість і запущеність. Все, що стосується суспільного життя, її цікавить виключно через призму власних інтересів і будь-яка суспільна чи державна посада, яку вона займає, відразу перетворюється в об'єкт корупції, бо вона на це спрямована в першу чергу, і знаходить найменші можливості, щоб перетворити об'єкт служіння в об'єкт власного збагачення. В середовищі службовців вона створить ще одну "сім'ю" з так званих "своїх" людей, що будуть пов'язані корупційними корпоративними зв'язками, виникають паралельні корпорації, що мають свій "устав", живуть "по понятіям" і грабують суспільство. Це означає, що моральна деградація поступова розповсюджується на всю державу, і вже неможливо щось покращити, просто помінявши владу, бо весь багатомільйонний бюрократичний апарат складають люди такої ж ментальності, а якщо серед них і попадеться хтось чесний, то його система або видалить, або трансформує відповідним чином. В державі, як корпорації, утворюється ще одна паралельна паразитична корпорація, побудована виключно на корпоративних зв'язках.
   Держава на цьому не зупинилася. Близько ста років тому вона увійшла в особисте життя кожної людини настільки міцно і ґрунтовно, що це здавалося, вже назавжди. Мова йде про соціальне забезпечення, перш за все масове, пенсійне. Закінчилися часи, коли треба було думати про можливу голодну, холодну і хворобливу старість, коли треба було народжувати дітей і відповідно їх виховувати, щоб вони поважали батьків і взагалі літніх людей, коли треба було зберігати сім'ю, в якій можна зустріти старість і неміч - усі ці проблеми пішли "наверх" до держави, яка про все попіклується - настала "свобода". Можна легко вступати в шлюб і розходитись. Можна не займатися вихованням дітей, а особливо тих, що залишились після розлучення. Можна взагалі не одружуватися, а вільно спілкуватися. Для такого спілкування вже не потрібні глибокі почуття - почуття заміщаються відчуттями, а сімейне життя - "сексуальним партнерством", яке ні до чого не зобов'язує. Можна не піклуватися про старих батьків, про них піклується держава і будинки для постарілих. Одним словом - свобода!
   Очевидно, виникає остаточна деградація може найважливішої складової моралі - відповідальності. Остання опора людяності - сімейні цінності змивається хвилями безвідповідальності. Тепер Великий Батько відповідає за все. Така система відношень між людиною і державою має назву, патерналізм. Людина в усьому залежить від Великого Батька - держави. Особливо, коли держава продає багаті природні ресурси і суспільство фактично починає на них паразитувати. Все більш поширений стає ментальний тип паразита-індивідуаліста, що живе без сім'ї або в "сексуальному партнерстві", зайнятий тільки собою, а більше - потребами власного тіла, не цікавиться суспільним проблемами, якщо вони не торкаються його безпосередньо, але часто добре знає свої "права", дотримання яких може вимагати через суд. Він впевнений, що все в цьому світі вирішують гроші, які для нього являються найбільшою цінністю, в інші цінності, тим більше суспільні чи духовні, він не вірить. Він намагається знайти в житті "тепле місце", яке найбільш забезпечує при найменших зусиллях. Він не здатний на надзусилля, героїчний вчинок, духовні пориви чи самопожертву і з цинізмом чи зневагою сприймає подібні прояви серед інших. Паразитарна ментальність, як масове явище, являє собою фінальну стадію моральної деградації суспільства і ця стадія з необхідністю виникає, коли держава проникає в усі сфери життя людини. Якщо в житті держави, що має такий народ, виникають серйозні виклики, то така держава тихо розпадається, перетворюючись в "скирту гною", без потрясінь і громадянських воєн - народ просто віддається на милість долі, бо ні на що не здатний. Основна причина такої соціальної поведінки - повна атомізація суспільства. Певний, досить високий рівень соціалізації - необхідна умова виникнення соціальних організацій і відповідних соціальних рухів. Вони не можуть виникнути в атомізованому суспільстві, особливо коли воно складається з безвідповідальних паразитів.
   Зроблені висновки носять універсальний характер, вони залежать не від типу держави, а тільки від рівня втручання держави в життя громади. Конкретні суспільства, що мають певні традиційні цінності, можуть відрізнятися тільки відповідними особливостями і швидкістю деградації, але не напрямком. Від подібних явищ не застрахована також ліберальна демократія. Так звані, "універсальні соціальні цінності" з необхідністю приводять до поступової трансформації ліберальної демократії в соціалізм. А соціалізм, як це не парадоксально звучить, знищує соціалізацію - необхідну умову існування громадянського суспільства і ліберальної демократії. (Більш детальний аналіз показує, що в суспільстві утворюється позитивний зворотний зв'язок, що веде до патерналізму, паразитизму і торжеству бюрократії).
   Чи є фактори, які протидіють отим процесам суспільної деградації? Чи це є "родова" і невикорінима природа держави? Такі фактори є, але як це не сумно, вони виникають "не від доброго життя". Коли певна соціальна група стає об'єктом соціальних утисків, відбувається соціалізація цієї групи, утворюється субкультура і відповідний етос. Вище наводився приклад Росії, де пригноблене селянство сформувало окрему селянську цивілізацію досить архаїчного общинного типу в межах розколотої держави, і цей селянський етос пізніше був використаний "по повній програмі" в часи радянської індустріалізації поки не був вщент зруйнований патерналізмом. Народ Індії зумів позбавитися колоніальної залежності виключно завдяки єдності і силі своєї моралі. Джерелом моралі нового типу може стати ідеологія, що породжує субкультуру чи контркультуру (класичний приклад - християнство). Специфічні умови життя села і менший вплив на село з боку держави стають причиною існування і відтворення традиційної і незалежної від державного впливу моралі, і село як правило залишається резервом і останнім джерелом здорових народних сил. Ще Ібн Хальдун в "Мукаддімі" відзначав високу, як він говорив, спайність народів, що ведуть кочовий спосіб життя і як ця спайність зникає на протязі трьох поколінь, коли кочовики стають володарями держави. В усіх випадках пригноблена частина розколотого народу формує цивілізаційні механізми виживання і організованого спротиву поневолювачам. І це створює певний моральний ресурс держави, до якого вона звертається в критичні моменти своєї історії.
  
   Як було сказано, ментальність визначає характер активності, а умови буття визначають напрямок змін ментальності (адаптацію). В умовах тиску на суспільство з боку держави, що перевищує певне порогове значення, виникає нелінійне явище розщеплення суспільної свідомості і поділ суспільства на дві групи, які відрізняються модальністю адаптації - примирення і спротиву, співвідношення між якими залежить від початкового рівня свідомості суспільства і рівня тиску, що виник. Звичайно, мова йде про ментальний чи моральний спротив, але він формує базу для політичного і фізичного спротиву. В групі спротиву формується відповідна ментальність (мораль). Якщо "народ самою природою наче створений для рабства" (Аристотель), то група спротиву буде практично відсутня. Поневолення вільного народу, яким були українці, відповідно привело до майже безперервних заворушень на Правобережжі. Характер ментальності спротиву, а також відношення до "примиренців" яскраво виражена в творчості Шевченка: "Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...". Ця ментальність спротиву є одним з факторів збереження історичної пам'яті і традиційного етосу народу. В сучасних державах, де суттєвий тиск на суспільство з боку держави відсутній і розвивається патерналізм, наприклад в Росії, де близько 85 - 90% населення схильні до модальності "пристосування" і в усьому підтримують владу, тим не менше існує активна група цілком самодостатніх громадян, які не покладаються на державу і формують відповідну свідомість. Власне ця група стає "надією" суспільства на вихід з надзвичайних кризових ситуацій. Ну і звичайно на Україні таким "рятувальним кругом" є "присадибна" ментальність і родюча земля.
  
   Невже все так трагічно і ми мусимо повернутися до епохи "дикого" капіталізму чи навіть середньовіччя? Ні, просто все повинно застосовуватися з розумом. "Соціальні цінності" подібні лікам для хворої людини - в великих кількостях ліки стають отрутою. Не можна зловживати ліками, бо постраждає власний імунітет, і організм не витримає дійсно суворого випробування. Той устрій, якого прагнули комуністи, коли "широким потоком поллються матеріальні блага", міг породити тільки суспільство паразитів. В цьому переконує також американський і європейський досвід боротьби з бідністю. Держава не повинна обмежувати самостійність людини, а тім більше - не розбещувати. Міру обмеження свободи, соціальної допомоги, втручання в життя людини і відповідні форми цих дій завжди можна оптимізувати, виходячи з здорового глузду і дійсній зацікавленості в збереженні морального здоров'я суспільства. Але вектор змін повинен бути однозначний - в бік підвищення ролі суспільства в вирішенні своїх проблем. Саме такий шлях веде до зростання відповідальності людей - фактора, що перетворює обов'язок в усвідомлену необхідність і стає основою вільного суспільства.
   Ми можемо зробити остаточний висновок, що звуження поля свободи людини, заміна його моральних якостей, відповідальності і здатності до самоорганізації державними інститутами, бюрократією, законами, приводить до деградації моралі і врешті-решт - до паразитизму (в тій чи іншій формі) значної частини населення та деградації суспільної системи. Населення атомізується, людина, як економічний суб'єкт починає відповідати моделі "раціонального егоїста", що прийнята в економіці, люди пов'язуються між собою відношеннями договору (навіть в сім'ях), життя проходить в нуклеарних сім'ях в повній залежності від держави. Трагізм цієї ситуації полягає в її незворотності, тобто неможливості повернення на початкові позиції. Це щось подібне до хронічної хвороби, яку може вилікувати тільки смерть. І суспільство може лікувати тільки смерть - смерть старого покоління, при умові, що молоде покоління чогось навчилося. А інакше - утворюється історична "колія", бо атомізоване суспільство не переносить свободи, воно не може існувати в умовах свободи і перша ж його мрія - про "тверду руку". Тут працює вже не раз згадувана інерція ментальності, відсутність практики, яка б цю ментальність перебудувала на новий лад, а стара ментальність може погодитись тільки на такі ж старі форми організації. Історичний досвід показує, що швидкі і суттєві зміни ментальності відбуваються в умовах, коли суспільство попадає в екстремальні умови, що загрожують його виживанню, або в умовах використання потужної зовнішньої сили. Звичайно, можна пройти довгий шлях поступового розширення поля свободи і спонукання до ширшого впровадження самоврядування, але для цього треба мати відповідну і послідовну волю з боку влади, треба перебороти корупційні сили, що знаходяться при владі, піти на непопулярні скорочення бюрократичного апарату, тобто піти на серйозний спротив з боку цього ж таки апарату. Система дуже не любить скорочувати сама себе. Раніше такі речі робилися в основному в умовах монархій чи авторитарних режимів. В наші часи, коли досить добре вивчені соціальні механізми, існує принципова можливість проведення відповідних реформ. Але чи може знайтись достатньо мудра влада, яка піклуватиметься про процвітання країни на довгі роки, і робитиме все необхідне, щоб формувати активний, трудолюбивий, освічений, відповідальний і самостійний народ? Можна сказати напевно - сама по собі така влада не знайдеться. Вона може скластися тільки під постійним тиском з боку суспільства, а точніше - з боку патріотичної інтелектуальної еліти, яка буде контролювати напрямок розвитку і мати підтримку широких мас населення. І вона повинна просвіщати і виховувати свій народ, в цьому полягає її місія.
   Вражаючі успіхи, яких досягали держави, побудовані на принципах соціалізму, корпоративізму чи солідаризму, були забезпечені інерцією ментальності, дією моральних цінностей, що не відразу зникають, а продовжують жити деякий час в наступних поколіннях. Це є ресурс, залишений предками своїм нащадкам, і якщо він не підтримується, то поступово і невідворотно зникає. Мобілізаційний режим розвитку держави змінюється стабілізацією і далі - деградацією. І тоді повною мірою розкривається вся "краса" патерналістських режимів, які один за одним стають історією.

Розділ 3.6. Самоорганізація і держава

  
   Влада повинна створювати і утримувати певні установи,
   створення і утримання яких не може бути в інтересах
   окремих людей чи груп, тому що прибуток від них ніколи
   не зможе відшкодувати затрати людині чи групі, проте
   може з надлишком відшкодувати їх суспільству в цілому.
   Адам Сміт.
  
   Ми ще не відповіли на питання, яке поставили раніше - чи не можна обійтись без держави взагалі? "Другими словами - никакого навязывания отдельному лицу, каких бы то ни было действий под угрозой общественного наказания или же сверхъестественного мистического возмездия: общество ничего не требует от отдельного лица, чего это лицо само не согласно добровольно в данное время исполнить. Наряду с этим - полнейшее равенство в правах для всех". (П. Кропоткін. Анархия). Очевидно, мова йде про самоорганізацію, яка сама встановить певний порядок. Але цитата з Кропоткіна, одного з стовпів анархізму, вже містить в собі протиріччя - право являє собою владну категорію і встановлюється владою. Самоорганізація тримається виключно на моральних відношеннях. Свого часу П.Ж. Прудон запропонував концепцію так званого "спонтанного порядку", тобто порядку, який встановлюється сам по собі. За всі часи існування анархізму не було висунуто жодної більш конструктивної ідеї. Перше питання, яке виникає - чи не приведе процес встановлення "спонтанного порядку" до появи влади? В усякому разі встає більш загальне питання - на що взагалі здатна самоорганізація і в яких формах вона існує?
   Суть ідеї "спонтанного порядку" в спонтанному, добровільному виконанню усіма членами суспільства необхідних робіт. Здавалося б, "спонтанний порядок" є аналогією "невидимій руці ринку" А. Сміта, що дійсно організує функціонування ринку. Але насправді, "невидимою рукою" керує цілком видимий механізм попиту-пропозиції, пов'язаний в першу чергу з біологічними потребами людини, які являються природним регулятором попиту, так що центральна влада стає збитковою, якщо тільки не виникає необхідність введення карткової системи. (В той же час, спеціалісти по маркетингу знають, яких зусиль треба докласти, щоб "просунути" на ринок новий, незвичний для людини товар - "невидима рука" відмовляється працювати). А спробуйте встановити "спонтанний порядок" на фабриці, що виробляє товари, чи на автомобільному заводі, що працює з точністю годинникового механізму. Абсурдність такого підходу відразу вам стане ясною навіть в уявному експерименті. Добровільне виконання усіма членами суспільства усіх необхідних робіт - це утопія, зовсім не тому, що члени суспільства відмовлятимуться виконувати ці роботи, а тому що при цьому не вирішується основна проблема, яка полягає не в самих роботах, а в їх організації, послідовності, узгодженості, структуризації, тобто в управлінні, а значить в певній формі влади. (Цим питанням присвячені відомі роботи Рональда Коуза, в яких він показав, чому відмовляється працювати "невидима рука" в умовах фабрики чи будь-якої фірми). Фабрики створюють не робітники, що зібралися в купу і розмірковують, що би таке їм виробити, а професіонали, здатні з'єднати в одному місці засоби виробництва, ресурси, працю, капітал і керувати створеним виробничим механізмом. В будь якому виробничому колективі, що склався спонтанно, наприклад, в будівельній бригаді чи в шайці піратів, що захопили корабель, осмислені дії почнуться тільки після того, як будуть встановлені відношення підпорядкування, а значить форма влади, причому підкорення цій владі, в нашому прикладі, виконроба чи капітана, буде цілком добровільне. Самоорганізація реалізується значною мірою в формах структуризації і централізації, тобто в формах центральної влади. Виходить, що між самоорганізацією і центральною владою немає протиріччя чи протиставлення, бо одно виходить з іншого, чи одно є формою іншого, і те чи інше може бути більш ефективно застосовано в відповідних випадках.
  
   Якщо розглянути більш ранні форми панування, скажімо, рабство, яке на Русі мало назву, холопство, то виявляється, що в більшості випадків воно носило добровільний характер, тобто було якраз спонтанною формою організації, чи самоорганізації, що забезпечувала оптимальний рівень виживання членів суспільства. До холопства змушувало життя, неспроможність самостійного виживання. Це є прояв більш загального явища - симбіозу, який полягає в виникненні взаємозалежності, в нашому випадку - господаря і раба чи холопа. Холоп отримує харчування, захист і притулок, а господар - виконання певних робіт. Раб знімає з себе необхідність вирішувати безліч проблем і самостійно приймати відповідальні рішення, а господар має "тупу" робочу силу, що надає йому можливість працювати на більш високому рівні організації. Те ж саме відноситься до взаємозалежності робітника і капіталіста. Наявність взаємозалежності свідчить про дію якраз механізму самоорганізації в формі кооперації - для капіталіста існує потреба в робітниках, а робітникам - в роботодавцях. Це й є процес створення "спонтанного порядку" чи самоорганізація. Більше того, цей процес не вступає в протиріччя з цитованою формулою Кропоткіна про примат добровільного виконання робіт, що покладаються на людину. Так звана "свобода" потрібна далеко не всім. Більшість людей має досить низький рівень автомотивації і самостійності, тобто переважає схильність до підпорядкування (про це свідчать психологічні дослідження, наприклад, С. Мілґрема). Більше того, в умовах свободи таки люди просто не виживуть, вони усіма силами намагатимуться прихилитись під чию-небудь руку. Пасивність більш поширена ніж ініціатива і активність. "Робота не вовк, в ліс не втече", "Від роботи коні дохнуть", "Солдат спить, служба йде" - такі та аналогічні приказки досить популярні в народі, на відміну від таких, що присвячені ініціативі та працьовитості. Люди з легкістю схиляються до паразитизму, якщо виникає така можливість, до розваг і неробства, особливо, якщо вони з дитинства росли в повному матеріальному достатку і не привчались до праці. Тобто, той негатив, що ми маємо в соціумі, пов'язаний з природними властивостями самої людини і це є даність, яку треба відповідно сприймати. Позитивним моментом є те, що людина може формуватися в цілком визначеному напрямку завдяки відповідному вихованню.
  
   Значить мова не може йти про повну анархію, тобто безвладдя. Інша річ, що можна ставити питання, по-перше про співвідношення самоорганізації в формі безвладдя і самоорганізації в формі влади. По суті, мова йде про співвідношення бездержавності і державності в рамках соціального утворення. По-друге, ми можемо говорити про співвідношення влади в якості апарату насильства і влади в якості організатора. В такій конотації ми можемо позбавитись усього того негативу, який пов'язаний з поняттям, держава, особливо в його марксистсько-анархістському розумінні, і розглядати державу як елемент, що виконує цілком певні функції в соціальній системі. Ці функції можуть бути пов'язані, як з "легітимним насильством" (по формулі М. Вебера), так і з організацією (управлінням, регулюванням). В цьому варіанті дійсно можливе повне зникнення насильницької складової державної влади при умові збереження організаційної. Напевно, це цілком задовольнило б марксистів і деякою мірою навіть анархістів.
   Щоб розібратися з першим питанням, розглянемо простий приклад - бригади будівельників, що будують будинок. Хай в одному варіанті це буде зібрання вузьких спеціалістів, кожен з яких знає тільки свою справу і не цікавиться усім іншим. В іншому варіанті це буде добре згуртований колектив універсалів, кожен з яких має достатнє уявлення про всі роботи. В першому варіанті вирішальною стане роль виконроба, який буде доводити кожне конкретне завдання до кожного робітника. В другому варіанті роль виконроба буде мінімальна - хлопці самі в усьому розберуться. Більше того, в останньому випадку колектив може знайти суттєво кращі і раціональні форми організації праці, які підкаже їм життя, і значно збільшити швидкість і ефективність виконання робіт. Перший варіант являє собою аналог атомізованого суспільства, де все відбувається за посередництвом бюрократичного апарату, а другий - варіант самоорганізованого суспільства, яке може обходитись без центральної влади. Вони відрізняються рівнем соціалізації - єдності, кооперації, згуртованості, інформованості на всіх рівнях. Зростання рівня соціалізації приводить до пониження ролі центральної влади, до зростання ролі вільної самоорганізації і розширення сфери її ефективної дії. Низький рівень соціалізації веде до посилення ролі центральної влади, розростання владного апарату і збільшення вертикальної стратифікації. Центральна влада стає функціонально необхідним елементом соціальної структури. Таким чином, можна сказати, що самоорганізація може існувати в формі центральної влади і підпорядкування, або в формі вільної самоорганізації, без наявності підпорядкування. Звичайно, в житті ми маємо певну комбінацію обох форм, з переважанням тої чи іншої, в залежності від рівня і форм соціалізації, тобто типів зв'язків і відношень. Дуже високий рівень соціалізації дає можливість створювати цілком стійкі структури взагалі без складової центральної влади чи керівного центру. В наш час, коли Інтернет дає можливість утворювати зв'язки, необмежені по відстані і швидкості, виникають безлідерні рухи, навіть безлідерні повстання, що являють собою чисті продукти вільної самоорганізації. Принципова різниця між вільною самоорганізацією і центральною владою полягає в тому, що перша функціонує по принципу соціальної мережі, а друга по принципу ієрархічного дерева. Кількість зв'язків в мережі нелінійно пов'язана з числом елементів мережі (приблизно пропорційно квадрату числа елементів), вона має можливість працювати як колективний інтелект, на відміну від ієрархічної структури, де суттєвою є роль лідера. Мережа безперервно трансформується і адаптується на відміну від влади, що жорстко закріплена певним актом. Фактично мережева соціальна структура поводить себе як певний живий соціальний організм, який набуває якісно нових властивостей, порівняно с властивостями складових частин. На даний час ми ще дуже мало знаємо про потенціальні можливості мережевих структур, бо Інтернет з'явився буквально вчора, але ясно, що ця якісно нова технологія приведе до якісних змін в соціальній організації. Традиційна держава перестане існувати.
   Існує певна специфіка функціонування самоорганізації і центральної влади. Дійсно, самоорганізація ефективно працює в ринковому механізмі, де централізована система управління безсила, в той же час централізоване управління абсолютно необхідне при керівництві бойовими діями, або при будівництві досить складної споруди, і будь-яка "самодіяльність" там може бути недоречною. Специфіка цих двох явищ полягає в наявності фактора свободи, або свободи волі, який є властивий кожній людини і може проявляти себе нестандартно і непередбачувано. Він вносить в соціальну систему те, що має назву, хаос. Можуть існувати системи, де хаос мінімальний - в'язниця, казарма, тоталітарна держава, або де він дуже великий - атомізоване суспільство після руйнації держави, панічний стан суспільства в ситуації повної невизначеності. Самоорганізація може працювати з хаосом, а централізоване управління ігнорує хаос, бо реалізує певний алгоритм, тобто послідовність цілком визначених процедур.
  
   Я наведу показовий приклад, що стосується функціонування планової економіки радянських часів. Робітник, що працював на підприємстві певного міністерства, потенціальний споживач певного продукту, який вироблявся на підприємстві іншого міністерства, на початку кожного року подавав заявку на потребу в даному продукті на наступний рік. Заявки з усіх підприємств стікалися в "рідне" міністерство, складалася спільна заявка і направлялась в те міністерство, на підприємстві якого виготовлявся даний продукт. Таким чином збиралися заявки з усього Союзу після чого складався план випуску продукту на наступний рік, знову ж таки, з урахуванням необхідних поставок з інших міністерств. Дуже часто підприємство було не в змозі задовольнити усі заявки, виникав дефіцит. Щоб уникнути дефіциту заявки складалися "з запасом". Якщо продукт застарівав і появлялися більш досконалі аналоги, то споживач продовжував отримувати застарілий продукт, який ішов на склад, а усе нове було в стадії хронічного дефіциту. Дефіцит в одній ланці породжував ланцюгову реакцію наслідків, вся система ставала пов'язана зобов'язаннями, які не реально було виконати. Були можливі тільки два виходи з ситуації, що склалася - зменшити темпи розвитку і приректи себе на невідворотне технологічне відставання, чи перейти на систему прямих зв'язків, тобто поринути в ту саму стихію ринку, якої всіма силами намагалась уникнути планова економіка. (Показовий приклад - в такій передовій і динамічній галузі як телебачення, телевізори КВН-49 незмінно випускалися на протязі 18 років. Тільки соціалізм здатен на такі досягнення! В ті часи, коли на Заході почали випускати потужні мікропроцесори, відставання стало вже безнадійно великим). З точки зору теорії управління планова економіка має дуже велику часову сталу зворотного зв'язку, виникає фазовий зсув між попитом і пропозицією, що приводить до відповідного дисбалансу і неузгодженості. При достатньо високих темпах розвитку планова система принципово втрачає можливість управляти, хоч можливість безкризового управління розглядалося в якості основної переваги, порівняно з стихією вільного ринку.
   Насправді, кризи перевиробництва, характерні для ранніх стадій капіталізму, були наслідком як малого досвіду, так і відсутністю відповідних інформаційних систем. В наш час підприємство може отримувати в реальному часі дані стосовно попиту на той чи інших продукт і з високою точністю планувати стратегію випуску товарів. Ринкова стихія перетворюється в реально планову економіку, але вже на зовсім інших засадах - на засадах вільної самоорганізації. Різницю в діях планової централізованої економіки і вільного ринку може оцінити кожен, хто пам'ятає понурий вигляд порожніх полиць в магазинах радянських часів.
  
   Головна перевага і головна якість вільної самоорганізації полягає в тому, що вона упорядковує хаос. Зібрання вільних людей перетворюється на громаду - одна частина вирощує зерно, друга - чумакує, а третя - торгує. І все тримається на чесному слові. В разі необхідності з'являються ремісники й козаки. Виникають більші структурні об'єднання, процес іде знизу, шляхом узгодження функцій і структури, при цьому відбувається упорядкування і приборкання внутрішнього хаосу. Це приборкання йде без обмеження особистих свобод, без застосування примусу, а виключно за рахунок узгодження інтересів окремих членів громади. В принципі, аналогічний, на перший погляд, результат можна отримати за допомогою владних інструментів, шляхом силового приборкання хаосу (комісаром з маузером). В чому буде полягати різниця?
   Хаос являється джерелом різноманіття. Коли ситуація дає вигоду, вона фіксується, а коли ні - ігнорується. Таким чином відбувається натуральний відбір елементів, що відповідають потрібній тенденції. Це є стандартний, безперервний в часі (це суттєво) процес еволюційного розвитку в варіанті упорядкування хаосу. Саме в цьому полягає суть механізму "невидимої руки" Адама Сміта. В будь-якій системі хаос породжує різноманіття форм відношень, а спрямована активність елементів системи реалізує відбір вигідних ситуацій. В цьому полягає творчий потенціал хаосу, який існує одночасно з його руйнівним потенціалом. Повне упорядкування хаосу вбиває його не тільки руйнівні, але й творчі можливості, бо вбиває свободу. Повна свобода руйнує організацію. Існує оптимальний баланс хаосу і організації, що дає максимальні можливості розвитку при існуючому рівні соціалізації суспільства. Дуже великий хаос руйнує суспільну організацію, але в той же час надає можливість вирватися з "колії" соціального розвитку, і напевно без хаосу такий процес є неможливий.
   Для формування суспільної тенденції розвитку потрібні три складові - менталітет відповідної спрямованості, а також достатньо високі - рівень мотивації активності і рівень індивідуальної свободи, як фактор, що створює хаос. І якщо в суспільстві формується така тенденція, то протистояти їй практично неможливо. Ця велика сила полягає в єдності. Раніше говорили про шлях, що його вибирає доля, про приреченість до цього шляху. ("Доля веде тих, хто згодився з нею, а хто не погодився - тягне"). Неможливо зупинити суспільні рухи, що заполонили голови більшості, як неможливо пливти проти швидкої течії. Можна також створити єдність засобами пропаганди, але якщо вона заснована на брехні і маніпуляціях, то її ефект швидко згасає, як показує досвід корпоративних держав минулого століття. На брехні далеко не поїдеш, це давня істина. Не допомогла навіть "залізна завіса" - правда просочилась через неї і наче кислота роз'їла "комуністичну" мораль.
   Успішне функціонування вільної самоорганізації, а також форми, в яких вона себе проявляє, залежать від рівня соціалізації і форм зв'язків між людьми і елементами соціальної структури. Але в неї є один недолік, що не позволяє їй стати універсальним механізмом творення соціуму - вона не здатна формувати структури, що функціонують по чіткому алгоритму. Вона не створить казарму, будинок постарілих, дитячий будинок, в'язницю чи "табель про ранги", яка ділить бюрократію на 14 категорій в залежності від рівня їх повноважень і функцій. Тут в роботу включається раціональний розум, що будує певну організацію, де немає місця хаосу, опираючись на досвід, накопичений історією, подібно тому, як будівник будує будинок, опираючись на технології, що склались еволюційним шляхом. (На жаль, на сьогоднішній день можемо констатувати, що вершиною досягнень раціонального розуму є таки та ж сама бюрократична структура управління). Така структура не може виникнути з хаосу, подібно тому, як з хаотичних комбінацій знаків не вийде вірш. (Хоча насправді і процес вільної самоорганізації через хаос стає ефективним лише завдяки наявності алгоритмів відбору). Вільне суспільство, що розвивається без примусу і насильства само вибирає оптимальний шлях самоорганізації - вільної, там де вона добре працює, або ж владної, де без неї не можна обійтись. Зрілість суспільства проявляє себе в переважанні форм вільної самоорганізації, але воно повинно чітко уявляти собі небезпеки, які можуть виникати при формуванні державності, перш за все, з боку самостійної корпорації - бюрократичної машини.
   Коли вільна самоорганізація недостатньо зріла, чи суспільство недостатньо досвідчене, більш організована державна бюрократична машина методично розростається і розповсюджує свій вплив з усіма наслідками, про яки йшлося вище. На жаль, цей процес не знає винятків, можна говорити лише про міру бюрократизації суспільства, але ніколи - про її відсутність. Це схоже на приреченість. Чи можна уникнути негативних аспектів державності, пов'язаних з необхідною наявністю бюрократії? Знову ж таки історія показує нам еволюцію форм державності - від держави - чистого апарату насильства, через державу де функція насильства поєднувалась з функцією захисту і організації, потім з виникненням форм взаємозалежності, нарешті, з виникненням і розвитком державної бюрократичної машини. Ще сто років тому соціологи прославляли цю машину і розглядали її в якості "стовпової дороги" розвитку людства. Зараз ясно, що це, м'яко кажучи, не зовсім так. Осмислення людством цього факту формує відповідне відношення і відповідну тенденцію розвитку, бо розвиток завжди починається в головах. На мою думку подібно тому, як людство навчилось приборкувати епідемії засобами профілактики і санітарно-епідеміологічних засобів, базуючись на точних знаннях про природу цих явищ, аналогічно можуть бути подолані явища корупції і розповзання бюрократії, також методами відповідної санітарії і на базі точних знань.
   Чому виникає порівняння корупції і епідемії? Справа в тому, що в обох випадках мова йде про організм (суспільний і людини) і про відповідну хворобу, бо корупція - це дійсно хвороба соціального організму, яка розповсюджується і нищить його. В варіанті розповсюдження хвороби існує порогове значення концентрації захворювань, вище якого починається якісно нове явище - епідемія. Цілком аналогічні явища спостерігаються в суспільстві, де наприклад, при перевищенні концентрацією злодіїв певної величини соціум переходить в дещо іншу форму - всі починають купувати замки, але це не допомагає - число злодіїв зростає катастрофічно. Тоді суспільство змушене застосовувати радикальні ліки - прилюдні екзекуції з відтинанням рук і підвішуванням за ребро. Але коли в суспільстві крадуть усі на протязі кількох поколінь, формується ментальність крадія, яку вже не можна вилікувати демонстрацією екзекуції. Те ж саме стосується і корупції. Формується ментальність народу, яка створює "колію" історичного розвитку, хвороба переходить в хронічну форму. Якщо в суспільстві вже не вистачає здорових сил, то в таких випадкам допомагають тільки дуже радикальні засоби чи зовнішнє управління. Можливий також шлях зміни кількох поколінь при наявності відповідної системи виховання дітей. На мій погляд, якраз система виховання, (а не освіти) нової людини є абсолютно необхідною, а може й найважливішою складовою засобів, необхідних для творення нової держави. Бо якраз вона може вплинути на ту слабку ланку, від якої залежить очищення державного апарату - ментальність.
   Всі переваги вільної самоорганізації, про які йшла мова, не можуть компенсувати одну її ваду - вона не створює сильної держави. Слово, сильної, по відношенню до держави, з моменту її виникнення і до наших часів, означало одне - ефективне виконання головної державної функції - ведення війни. Ця ірраціональна агресивність держави, намагання захопити і розтоптати сусіда при найменших проявах слабкості, пов'язана з дикою, звіриною ірраціональною природою людини, яка здатна просипатися і якій не можуть протистояти нерозвинена культурна оболонка і недостатньо розвинені соціальні структури. Ця дика природа, користуючись правом сили, (застарілий термін, бо застосування сили є протиправне) формує відповідну спрямованість розвитку соціального утворення - держави. Всі засоби посилення держави, всі форми залежності і панування, і всі процеси державотворення (централізація влади, формування податкової системи, освіти, церкви, охорони здоров'я і системи соціального захисту, науки, ідеології, пропаганди, націоналізму, потужної бюрократичної системи) все було спрямоване на війну. Величезні ресурси матеріальні, людські, природні, все це витрачалось в безперервних битвах, що велися з однією метою - загарбати ще більше. Виникає питання - чи знаходиться ця спрямованість держави в гармонії з прагненнями більшості суспільства?
   На перший погляд здається, що це так. Людство продовжує прославляти великих завойовників і полководців, а народи Росії відчули велике піднесення після захоплення Криму і агресії на Донбасі. М. Кревельд в вище цитованій роботі пише прямо: "держави можуть досягнути сильного емоційного відгуку з боку народу тільки тоді, коли вони готуються до війни, або в ході її. В протилежному випадку, якщо з якоїсь причини вони будуть змушені припинити цю діяльність, люди перестануть бачити сенс в збереженні більшої лояльності до держави, ніж, наприклад, до General Motors чи IBM. Це рівнозначно тому, що значна частина резону існування держави буде втрачена". Цей підхід базується на впевненості (чи припущенні), що мілітарна складова держави продовжує бути головною не тільки в головах керівників держави, але й у ментальності народу, грубо говорячи, держава - це війна, а війна - це держава. Разом з тим, колосальні втрати, що їх понесли народи в результаті воєн XX століття, а також не менш колосальні витрати понесені завдяки необхідності підтримання оборонного паритету військових блоків і, нарешті, реальна загроза повного знищення людства з повною очевидністю демонструють небезпеку і згубність подальшого підтримання міліарної спрямованості держав, необхідність створення міжнародних механізмів приборкання мілітаризму і формування відповідної свідомості світової спільноти.
   Фактично на даний момент можна стверджувати, що держави втратили можливість ведення великих війн без можливості уникнення неприйнятних втрат для держави-агресора. (Військові конфлікти набувають характеру так званої, гібридної війни). Тобто головна функція держави занепадає. Соціальна функція держави (побудова держави загального добробуту), як показав досвід останнього півстоліття, також не дала бажаного ефекту, а може навіть завдала шкоди суспільству. Ми бачимо, як більшість функцій, що перебрала на себе держава, знову повертаються назад до суспільства - освіта, охорона здоров'я, наука, технологія, пенсійне забезпечення, охорона життя і власності громадян, навіть суди - все це стає більш ефективним, коли перебуває в руках суспільства. Структура міжнародних відносин формується таким чином, що держава поступово стає елементом системи міжнародних угод, що мають пріоритет по відношенню до внутрішнього законодавства, відбувається втрата суверенітету держави внаслідок необхідності включатись в міжнародну систему відносин, причому держава не може уникнути цього процесу, не перетворившись в автаркію. Ми бачимо, як на наших очах держава втрачає свої позиції на всіх фронтах.
   Чи процес "розмивання" держави є позитивний? І що являтиме собою той залишок держави, якщо він взагалі збережеться? Перш за все, цей процес об'єктивний, тобто відповідає сучасним реаліям. Спроби повернутися на століття назад можуть закінчитися трагічно для народу держави. По-друге, держава повинна взяти на себе ті функції, які не може взяти на себе суспільство. (Саме цій, може найважливішій функції держави присвячений епіграф, взятий з А. Сміта). А обсяг цих функцій залежить від рівня самоорганізації суспільства, тобто його громадянської зрілості. Може в далекій перспективі ми матимемо зовсім малий державний апарат, а всім іншим займатимуться суспільні інститути, але держава не зникне. Існує рівень "великої системи", який не може осягнути суспільство, бо мова йде про узгодження діяльності великих суспільних груп, регіонів, іноземних держав і формування відповідних стратегій на досить віддалене майбутнє. Мова йде про внутрішню і зовнішню політику, яка стане основною функцією держави. На цьому шляху може бути досягнуто відділення держави від усіх функцій перерозподілу фінансів і адміністрування, що приведе до ліквідації умов для виникнення корумпованої бюрократичної верхівки, віддаленої від народу. Втім, це ще досить далеке майбутнє.
   Одна моя знайома дівчинка мріяла бути психологом. А після закінчення школи поступила вчитися на податківця. Чи ця професія стала новою мрією її життя? Сумніваюсь. Чи стане "другом людини" нахабний і позбавлений совісті банкір-лихвар, що наживається на людських нещастях? Також сумніваюсь. Чи стане бізнесмен вкладати гроші в будівництво, наприклад, міської каналізації? Сумніваюсь ще більше. В усіх цих випадках працює природа людини, яка хоче швидкого збагачення, і головне, що вона не знає межі збагачення, почавши збагачуватись вона не може зупинитись. І ці речі - в природі людини. Хто може привести до узгодження природу людини з інтересами суспільства? Таких сил дві - суспільна мораль і влада, втілена в державі. Держава може законодавчо обмежити до розумного рівня відсотки по кредиту, може приборкати монополіста, може вкладати гроші в комунальну сферу, в інноваційні і довгострокові проекти, в фундаментальну науку, в національну культуру, що не приносить прибутку, але необхідна для підтримання національного духу і т. і. Високий рівень самоорганізації суспільства благотворно впливає на структуру, функції і методи роботи держави. Наведу один дуже суттєвий приклад з царини економіки.
   Традиційно вважалось, що державне підприємство менш ефективне ніж приватне. В наші часи еволюція державних підприємств в розвинених країнах привела до того, що форми організації державних і приватних підприємств стали ідентичними, бо була вирішена основна проблема - функція управління була відділена від власності. Державні підприємства, як і приватні, випускають акції на фондових біржах з метою фінансування бізнесу, а також для можливості контролю якості менеджменту; для них існують законодавчі обмеження стосовно отримання державних субсидій, щоб уникнути корупційного протекціонізму, вони так само мають можливість стимулювати персонал і набирати висококваліфікованих спеціалістів. Держава стає акціонером приватних компаній, особливо це характерно для держав перехідної економіки (наприклад, в Польщі таких підприємств 58%, в Німеччині - 54%, в ліберальній Великобританії - 18%). Держава має можливість підтримати компанії, які виробляють суспільно значимі товари, або працюють на перспективу. Вона балансує і приборкує ринкову стихію, що працює на "коротких" грошах, фінансових "бульбашках" і спекуляціях. Одним словом, створюючи, або стимулюючи підприємства держава реалізує економічну політику, з урахуванням раціонального використання ресурсів, рівня зайнятості і професійної структури населення, структури освіти, державної спеціалізації і домінування в певних секторах економіки, участі в фондах соціальної підтримки населення. (Один із методів приватизації, що застосовувався в прибалтійських пострадянських державах, полягав у тому, що на перших порах, поки підприємство не "стане на ноги", держава стає мажоритарним акціонером і контролює діяльність нового підприємства, щоб виключити можливість використання грабіжницьких схем збагачення окремих людей. На другому етапі держава продає свій пакет акцій на відкритих аукціонах). Аналогічні приклади можна привести стосовно науки і культури. Зараз вважається загальноприйнятим, що серйозне реформування держави може реалізувати тільки "тверда державна рука". Проблема полягає тільки в тому, що ця "рука" має бути чиста і розумна, а це вже є суспільна проблема, пов'язана з рівнем зрілості суспільства. Досвід України (і не тільки) свідчить про те, що державні підприємства можуть бути розсадниками корупції і засобом грабунку держави. Але дозрівання суспільства і перетворення держави в позитивну, необхідну і конструктивну силу можливо лише в тандемі - суспільство-держава.
   В країнах з глибокими традиціями підприємництва і самоорганізації, в першу чергу в США, приватна ініціатива домінує практично в усіх сферах, причому проривні, визначальні ідеї в сфері високих технологій, виникали і доводились до рівня масового продукту без найменшого втручання держави. Характерно, що ці новітні розробки не мали мілітарної спрямованості, весь мілітаризм походить від держави. Інший, як на мене - вражаючий приклад самоорганізації, що йде знизу - кооперативна корпорація "Мондрагон", що виникла якраз в середовищі волелюбних басків. Вона забезпечує роботою близько 100 тисяч робітників на 256 підприємствах, причому всі робітники є власниками підприємств. Гуманістичні принципи, покладені в основу функціонування кооперативів (солідарність, співучасть, соціальна відповідальність, справедливість в розподілі прибутків, дружній характер виробничих відносин, інноваційна активність) сприяють привабливості і розширенню корпорації. Фактично ми маємо працюючу альтернативу класичному капіталістичному способу виробництва, позбавлену таких його вад, як орієнтація на прибуток за будь-яку ціну, прагнення до нічим не обмеженого збагачення, виснажлива конкуренція, протистояння робітника і власника, ігнорування соціальних, екологічних і політичних наслідків своєї діяльності.
  

Розділ 3.7. Українська державність.

  
   Минули ті дні, коли держава, як в епоху тотальних війн,
   могла пред'являти себе в якості земного божества.
   Мартін ван Кревельд.
  
   Розглядати питання сучасної державності України можна і потрібно лише враховуючи якомога ширший міжнародний контекст і існуючі тенденції розвитку. Причина цього дуже проста - ми відстаємо, а тому маємо можливість йти вже протоптаною іншими дорогою, обходячи ями і пастки. На відміну від першопроходців, ми на прикладах передових країн можемо бачити можливі варіанти майбутнього. Більше того, знаючи тенденції розвитку, і без жалю розлучаючись з сьогоденням, ми відразу можемо прямувати з упередженням, на перспективу, яка ще не досягнута на Заході.
   Загальний висновок, що характеризує сучасну стадію державності в розвинених країнах (стадію національної держави) можна визначити, по-перше, як криза національної держави, а по-друге, як криза традиційної бюрократичної держави (про це йшлося в кінці попереднього розділу). Тріумф національної держави, який був досягнутий в XX столітті, проявив себе по-перше, в феномені небаченого раніше монстра - тоталітарної держави-корпорації, а по-друге, напевно, як наслідок з першого - в двох світових війнах, так само небаченого масштабу (досить сказати, що на протязі шести років Другої світової війни гинуло в середньому по 30 тисяч чоловік за день). Ясно, що ці війни були не проявом волі народу, а власне проявом волі держави (її корпоративної верхівки), що начебто діяла в інтересах народу. Таким чином, держава перестала виконувати свою найважливішу функцію - фізичного захисту своїх громадян.
   В повоєнні роки передові держави заходу "повернулись обличчям до народу", при цьому не забуваючи про себе - почалося знову ж таки безпрецедентне в історії зростання рівня соціального захисту, яке супроводжувалось масштабною націоналізацією підприємств і відповідно - безпрецедентним зростанням рівня податків і кількості державних службовців. В кінці 70-х років, коли стало очевидно, що держава не в змозі забезпечити виконання взятих на себе зобов'язань, почався зворотний процес (скорочення програм надання безкоштовних послуг, допомоги бідним, субсидій, безкоштовного житла, перехід на приватні пенсійні фонди, зниження або повна ліквідація дотацій державним підприємствам, заміна прямих трансфертних виплат податковими пільгами і т.п.). Така жорстка політика, започаткована в Європі М. Тетчер, розповсюдилась і набула розмаху вже в середині 80-х років. Тоді ж почався зворотний процес приватизації державних підприємств. До 2000 року відбулося повне повернення економічної політики передових держав "на круги своя" - тобто, до невтручання держави в економіку. Таким чином, держава в основному зняла з себе функції економічного регулятора, бо була неспроможна їх виконати.
   Наступний фактор - міжнародна політика, кордони, митний контроль, протекціонізм, як форма підтримки національного виробника. Виявилося, що відсутність митних кордонів і вільне підприємництво є більш ефективним ніж варіант державного протекціонізму. Економічний успіх держави став пропорційним інтенсивності імпортно-експортного обігу. Держані кордони, що начебто захищають державний суверенітет, одночасно є перешкодою розвитку економіки держави. І вони ліквідуються один за одним, причому не тільки в Європі, а як світова тенденція глобалізації (асоціації вільної торгівлі і митно-економічні зони - Латиноамериканська, 1960 р., Центральної Африки, 1966 р., Країн Південно-східної Азії, 1967 р., Андський спільний ринок, 1969 р. і т. д., аж до горезвісного Митного союзу під проводом Росії). Характерно, що міжнародні асоціації створюються абсолютно добровільно, бо вони вигідні для країн-членів. (Винятком є хіба що варіант України і Митного союзу, але це питання окреме). Таким чином, держави втрачають суверенітет над власними кордонами.
   Далі, колективні міждержавні рішення, або навіть рішення окремих міжнародних організацій, мають пріоритет перед державним законодавством, більше того, не існує санкцій, спрямованих на дотримання цих рішень з боку держави і треба сказати, що випадки недотримання цих рішень являють собою унікальні явища і мають вкрай негативні наслідки для держав. (Ми маємо класичний приклад недотримання міжнародного стандарту ширини залізничної колії в Російській імперії, і відомо, що з того вийшло. Уявіть собі, що держави почали би вводити власні стандарти на системи зв'язку, службу часу, телебачення, комп'ютерні технології, повітряний транспорт, космос, енергетику нарешті, на болти і гайки - усі країни опинились би в економічній ізоляції і перейшли б на режим натурального господарства. Мабуть останній прецедент - три системи кольорового телебачення, поширені у світі. В політичній сфері був випадок, коли Сталін відізвав своїх делегатів з засідання ради безпеки ООН у червні 1950 року, про що потім дуже жалкував. Більше подібного експерименту не дозволяла собі жодна держава. Зараз ми стали свідками рішень російської верхівки, що входять в протиріччя з міжнародними стандартами і угодами. Маємо нагоду побачити чим це обернеться для Росії). Отже, держави втрачають значну частину свого суверенітету над власним законодавством і ця тенденція наростає, бо є частиною загальної тенденції глобалізації.
   Зменшення ролі держави і пряма передача своїх функцій у приватний сектор (або ж в мережу) - тенденція, що тільки набирає силу. Служби кадастру землі і нерухомого майна, суд і служба виконання судових рішень, лікарні, школи, вищі учбові заклади, комунальні служби, пошта, соціальне страхування, ЗМІ, поліція - перестають бути частиною держави, власне тому, що держава не здатна виконувати ці функції досить ефективно і не дуже дорого. Ми змушені констатувати в цілому - подібно до того, як два століття тому європейські монархи один за одним почали втрачати властиву їм сакральність, а слідом за нею і владу, так само на очах зникає, вже не говорячи про сакральність - проста повага до держави, як форми організації суспільства. Цей процес зневаги до держави, що був започаткований на Заході в середині 60 років минулого століття вибухом молодіжних рухів, не припиняється до сьогодення і набуває раціоналізованих форм. Держава невпинно звужує сферу соціального захисту своїх громадян і сферу соціальних послуг, а суспільство невпинно втрачає довіру до держави, як до захисника своїх інтересів і сподівань. Так само невпинно зростає впевненість, що суспільство само в змозі вирішити більшість своїх проблем на шляху звуження функцій держави і розширення функцій самоврядування і приватної ініціативи.
   Існує також ряд, так би мовити, "антидержавних" тенденцій розвитку, пов'язаних з хвилею поширення новітніх інформаційних технологій, які без сумніву змінять світ вже в найближчі десятиліття. Серед них - методи прямої демократії, які можуть мобілізовувати інтелект усього суспільства - відкрите обговорення проблем, пошук рішень і проведення референдумів в мережі Інтернет; відокремлення від держави усіх баз даних, з використанням мережевої технології розподілених баз даних ( Blockchain), і нарешті, замах на "святая-святих" держави - емісію грошей, шляхом поступового переходу на "мережеві гроші" (технології типу Bitcoin). Де після цього залишиться держава - зараз важко прогнозувати. Але ті переваги, що їх надають інформаційні технології, гарантують їх переможний поступ в майбутньому і якщо на їх шляху стане держава, то вони "змиють" і державу, як тільки вона перестане забезпечувати послуги, без яких людство не зможе обійтись.
   Тобто в цілому сучасна держава все більше відривається від суспільства, а її роль стає все більш невизначеною і сумнівною щодо якості виконання тих завдань, які вона сама перед собою поставила. Основна причина цього явища в тому, що світ став занадто складний, щоб бути в змозі організованим і контрольованим централізованим і до того ж безвідповідальним бюрократичним механізмом. Різноманіття суспільних зв'язків і відносин не можуть бути оптимально упорядковані старими примітивними методами, тобто методами збільшення бюрократичного апарату, який працює за стандартними алгоритмами (інструкціями), бо інакше працювати не може. Зворотний зв'язок з суспільства на державний апарат, а звідти - на алгоритми роботи державних інституцій, діє занадто повільно, щоб реагувати на виклики нашого динамічного часу. Невідворотною стає тенденція переходу держав з режиму центральної влади на режим самоврядування, коли громада сама вирішує усі питання на її рівні компетенції і має для цього матеріальний ресурс. Структура керівництва в державі поступово узгоджується зі структурою суспільства, і верхні ешелони влади стають відповідальними лише за найбільш загальні політичні питання. Основний вклад в цей процес забезпечили новітні технології, перш за все в засобах зв'язку, які дають можливість будь-якій людині повноцінно включатись в життя громади і впливати на прийняття рішень, тобто на новому рівні реалізувати переваги прямої демократії, яка стає важливим трендом в розвинених країнах.
   Постіндустріальні тенденції, поляризація світу, поділ його на категорії від країн "першого світу" і аж до четвертого, ведуть до цивілізаційного протистояння, аж до зіткнення цивілізацій, що в наші часи проявляє себе в явищах зростання міграцій, поширення релігійного фундаменталізму, архаїки, тоталітарних ідеологій і тероризму. Ефективний спротив цим явищам багатьом європейцям вбачається на шляху зміцнення держави, навіть на шляху створення корпоративної держави, бо на їхню думку, демократія неспроможна вирішувати подібні проблеми. І дійсно, ми спостерігаємо кризу демократії в Європі і зростання "правих", державницьких тенденцій. Питання насправді полягає в наступному - який шлях вирішення проблем є більш ефективний і більш прийнятний для суспільства, особливо з врахуванням більш віддаленої перспективи? Аналогічна дилема стояла перед європейськими демократіями в 30-ті роки минулого століття, чому присвячена вище згадувана книга Ф. Гаєка. Тоді перемогла демократія, яка невдовзі забезпечила процвітання Європи. Думається, що в будь-якому разі демократія здатна виробити механізми вирішення проблем не менш ефективно, ніж авторитарна держава. Не меншою небезпекою для європейської демократії є зростаюча європейська бюрократія. Цю небезпеку повинно цілком усвідомити суспільство і протистояти їй не на шляху створення авторитарної держави, а на шляху більшої організації і соціалізації суспільства, на шляху свободи.
   На пострадянському просторі, зокрема, на Україні, склалася дещо інша, можна сказати, глибоко архаїчна ситуація, порівняно з передовими країнами. З самого початку було ясно, що відставання дуже глибоке і багатовимірне, треба наздоганяти, займатись реальною перебудовою. Досвід пострадянських країн в черговий раз продемонстрував вирішальну роль ментальності в перехідні періоди - вона не дає можливості спричинитися швидким змінам. Традиції тоталітарної державності і корпоративізму, а з іншого боку - інерція патерналізму, а також повага, довіра до "власної", "рідної" національної держави, що раптом виникла, далися взнаки повною мірою. В таких умовах "сам бог велів" створити владну корпорацію і грабувати власну країну, прикриваючись "проблемами перехідного періоду". Згодом це стало причиною виникнення цілком законної зневаги, і презирства з боку народу до своєї влади. І ця ж зневага проявила себе в сепаратистських настроях, які були не тільки на Сході, але й на Заході України. Безвідповідальність і цинізм правлячої еліти, яка прийшла до влади прямо по залитому кров'ю Майдану, проявила себе повною мірою на фоні подій останніх двох років, коли критична для країни ситуація зовсім не зменшила апетити владної корпорації і не спонукала до кроків, адекватних моменту. Знову країну рятував сам народ. І це остаточно сформувало відповідне відношення народу до влади, яка уособлює в собі нинішню українську державу.
   Дихотомія, що раніше панувала в свідомості більшості українців по відношенню до української державності, викликала когнітивний дисонанс - з одного боку маємо незалежну державу, яка має стати на захист наших національних інтересів, про яку мріяли і за яку віддавали життя покоління патріотів, з іншого - ненажерливе утворення, яке стримує будь-який розвиток і яке не викликає жодних симпатій. Урок Майдану полягає в тому, що він нарешті ліквідував дихотомію, чітко розмежувавши в свідомості людей суспільство і існуючий державний апарат разом з олігархатом, як два, в основному, антагоністичні соціальні організми, що мають різні інтереси. Стала цілком зрозумілою ненормальність такого стану, невідповідність сучасним стандартам і необхідність відповідних змін. Осмислення суспільством такого стану речей робить незворотною спрямованість суспільства на зміни і, можливо, стає найголовнішим позитивним фактором. Спрямованість помножена на активність рано чи пізно почне змінювати систему в потрібному напрямку. Питання полягає в швидкості цих змін і методі досягнення мети. Тобто маємо два окремих питання - мета і метод.
   Загальна мета, що враховує існуючі глобальні тенденції розвитку і стан нашого суспільства - дуже проста, її можна назвати, народовладдя. Народовладдя перекладається на офіційну мову як, демократія, але з іншого боку демократія - це політологічний термін, під який цілком можна підігнати бюрократократію, тобто владу бюрократії, яка начебто виконує волю більшості народу. Власне таке явище спостерігається в наш час в Європі, де начебто демократія і фактичне зменшення ролі національних держав, про що йшлося вище, супроводжується бюрократизацією суспільного життя, збільшенням обмежень, регламентів, контролю, юридичних механізмів вирішення питань, заміна самоорганізації бюрократичним адмініструванням, яке видає себе за самоорганізацію. В цьому вбачається анахронізм, інерція історичного минулого, і Європі знадобляться значні зусилля в майбутньому, щоб дійти до реальної демократії. Україна повинна орієнтуватись не на Європейські зразки, а на реальне народовладдя, бо це може надати їй принципову перевагу і історичний шанс на цивілізаційне лідерство. Питання полягає в методі досягнення мети.
   В суспільстві поширена думка, що систему зламати неможливо, "мафія безсмертна". І щодо цього існують досить сильні аргументи. "Український олігархат - це корупційний союз осіб, які володіють дискреційною владою, (тобто можуть діяти на власний розсуд - прим. авт.) з особами, котрі промишляють добуванням монопольної корупційної ренти в усіх сферах людської діяльності, в усіх точках соціального життя. Від служителів цвинтаря та будинків інвалідів до вищих органів влади. Дискреційна влада - можливість розподіляти, допускати, дозволяти, позбавляти тощо. Система таких союзів усіх рівнів разом із клієнтами втягує в себе мільйони громадян. Звісно, ця система ієрархічна. Найнебезпечніша верхівка, що спотворює у власних інтересах загальнодержавні фінансові потоки. Але у верхівки сотні тисяч союзників, помічників, клієнтів, сильних своєю масовістю. Вони визначають спосіб життя громадян, створюють соціальну основу нашої "природної держави" (за Нортом). Наші формальні інститути служать оболонкою неформальних норм і відносин, які забезпечують одержання корупційної ренти. Єдність дій олігархічного класу на всіх рівнях забезпечується не тільки вертикаллю батога і пряника, а й єдністю цінностей та інтересів". (О.Й. Пасхавер, Море хвилюється. "Дзеркало тижня", N13, 2016). Тобто існуюча система державної влади пронизує корупційними зв'язками наче невидимою павутиною дуже значну частину суспільства від низу до верху і тим самим забезпечує стабільність держави. Стабільність і неможливість розвитку. Як можливо протистояти мільйонній корпорації, що має в своєму розпорядженні усі силові структури? Максимально - поміняти верхівку піраміди. Цього нас вчить ще багатовіковий досвід Китаю.
   В стабільній соціальній системі відбувається узгодження організаційного і ментального вимірів, коли народ вважає існуючий порядок речей нормою. На мій погляд, в Україні ця відносна стабільність і ця "норма" значною мірою пов'язані з слабкістю держави, як це не парадоксально звучить. Ситуація нагадує анекдот про міліціонера, який не приходив отримувати зарплатню, - "А я думав, пістолета видали і крутись як хочеш". Більшість населення "крутиться як хоче" і завдяки цьому виживає. Слабкість держави для нього благо. Держава існує сама по собі і більше опікується власними проблемами, їй не до втручання в справи всякої там дрібноти. Але з іншого боку, це робить практично неможливим організацію будь-якої серйозної справи, без відповідних корупційних видатків.
  
   Можна навести безліч прикладів, де держава знімає монопольну ренту, я наведу лише один. Високе, можна сказати грабіжницьке державне мито на ввезення автомобілів з-за кордону, приводить до того, що кожний, хто хоче придбати іноземний автомобіль повинен кілька років безкоштовно працювати на державу. Але справа не тільки в цьому. Україна, з її працьовитим і тямущим народом, за умов відсутності грабіжницького мита могла би стати центром реекспорту автомобілів на увесь пострадянський простір, створити безліч робочих місць, де наші хлопці могли би перетворювати битий західноєвропейський мотлох в "лялю". Реально цю роль взяла на себе маленька Литва, де такою роботою займається маса мініпідприємств, що виросли наче гриби, і це стало одним з джерел добробуту і притоку іноземної валюти в країну. А на Україні монопольна рента окремого виробника стала важливішою, ніж добробут усього народу. В конкурентних умовах національний виробник був би змушений шукати свою нішу на ринку, (наприклад, розробивши електромобіль чи мікромобіль, щодо якого на ЗАЗ-і вже був значний досвід) і напевно при деякій підтримці держави він зміг би її зайняти. Політика держави пригноблює ініціативу і творчі можливості своїх громадян, блокує можливість розвитку.
   По відношенню до своїх автомобілістів рідна українська держава застосовує, інакше не скажеш - бандитські методи. Наприклад, спочатку дозволяє завозити на Україну автомобілі з іноземними номерами на деякий термін, а потім коли таких автомобілів набралося досить багато, наша рідна постмайданна влада скорочує цей термін до 5 (!) діб. Уявіть себе на місці власника автомобіля, що працює на виробництві і який повинен один раз на 5 діб виїхати за кордон. (Це нагадує метод Мао-Цзедуна, по відрубуванню зміям, що повиповзали, їх собачих голів). Але це ще не все - внаслідок такої ситуації на митних кордонах країни накопичуються гігантські черги і життя людини перетворюється в нескінченну муку. А еліта з дипломатичними паспортами, зневажливо оглядаючи через темні вікна довжелезну чергу плебеїв, насолоджується своїм особливим статусом. Можете собі уявити відношення такого "плебея" до "рідної" держави і владної еліти.
  
   В принципі, при наявності відповідної волі з боку держави, рух до системи народовладдя можна було би почати в будь-який момент. Це чисто організаційна річ, яку тим не менше, треба виконувати поступово, щоб ментальність встигала адаптуватися до інститутів самоврядування. Проблема в тому, що владна корпорація не хоче змін, і навіть добра воля національної еліти (якби вона була) не спромоглася б зрушити гору з місця. Яскравий приклад - реформи Мейдзі в Японії, які стали причиною громадянської війни. В наших умовах відсутності імператора, "ждати милості від еліти" нереально. Але ми маємо головне, що необхідно для початку реформ - народ, який вже трохи навчився жити не покладаючись на державу, усвідомлення, що так далі жити не можна і відсутність будь-якої сакралізації влади - тверезе і раціональне розуміння того, чим насправді являється влада.
   Усі великі цивілізації виникали знизу, як результат накопичення досвіду, активності і волі багатьох поколінь людей. Україну, так само як Швейцарію чи Сполучені Штати, створював сам народ. Те, що створює сам народ має шанс на довге існування, бо в процесі творення народ змінює сам себе і це є найголовніше. Повинна бути відповідність і узгодженість між формами організації і свідомістю людей. Тож нове українське суспільство повинно створюватися знизу і здається, це єдиний можливий шлях. По мірі того, як в суспільстві буде зростати зрілість і єдність, буде відбуватись розвал централізованої системи влади, зменшення ролі і функцій держави, зникнення умов для діяльності олігархів-монополістів, збирачів корупційної ренти.
   Але проблема в тому, що процес становлення народовладдя одночасно являє собою процес утворення нової соціальної практики, а всяка соціальна практика тримається на соціальних інститутах, тобто правилах, за якими живе суспільство. На даний момент у нас практично відсутні інститути народовладдя, і якби воно було формально встановлено, то не змогло би працювати. Все залишилось би на папері, а життя повернулось би "на круги своя". Саме тому революції нічого не змінюють по суті. Як писав Г. Лебон про Велику французьку революцію: "Хіба централістський, самовладний і деспотичний режим суворих якобінців в дійсності сильно відрізнявся від централістського, самовладного і деспотичного режиму, який п'ятнадцять століть монархії глибоко укоренили в душі французів? ... Між делегатом Комітету Громадського Порятунку і яким-небудь міністром, префектом чи супрефектом імперії різниця мізерна: це та ж сама людина, але в різних костюмах, спочатку в тозі революціонера, а потім в віцмундирі чиновника". Нічого не нагадує з нашого досвіду? Французам знадобилося більш як півстоліття, щоб створити бодай які-небудь демократичні інститути. В.В. Шульгін, ознайомившись з програмою і методами більшовиків, вже в грудні 1917 року констатував: "...отсюда только один скачек до Царя". І новий цар не забарився навіть без усякого стрибка, та ще й який цар! І чи не вийде так, що децентралізація і отримання фінансової самодостатності наших громад призведе до утворення злочинних корпорацій вже на рівні громад - хвороба просто опуститься донизу, ближче до фінансів, і реальним господарем країни стане мафія? Одна мафія наверху зміниться ще страшнішою мережею мафій. Власне в цьому полягає одна з реальних небезпек шляху до перебудови країни на засадах народовладдя. І тому має бути не стрибок, а шлях, поступ. Проблема ускладнюється ще одним фактором - передове людство переходить до постіндустріального типу господарювання, а це означає що традиційна "індустріальна" ментальність має також відповідно трансформуватись в відповідності до новітніх тенденцій. А це вже самостійна проблема.
  
   Досвід Італії наочно демонструє реальність вищеописаної небезпеки, і реальність впливу того, що має назву, історичний шлях - коли різні частини одного етносу довгий час існують в суттєво відмінних умовах. Хоч Італія стала єдиною державою вже в 1861 році, південь і північ країни продовжують залишатися фактично різними цивілізаціями - велетенські зусилля і матеріальні ресурси, спрямовані на розвиток півдня країни, були неспроможні змінити цю ситуацію. Для Півдня споконвіку було характерно те, що ми назвали, сімейна ментальність, і маси італійських переселенців з Півдня в Новий Світ не тільки не втратили цю ментальність, а навіть посилили її і створили там мережу мафіозних угрупувань. Це дуже типовий приклад інерції ментальності, яка не зникає на протязі століть навіть в умовах, що здавалось би мали її ліквідувати, створює там субкультуру і нішу для успішного існування і відтворення. На щастя, ми можемо спостерігати, як в українських громадах Канади закріпилися традиції, що цілком відповідають західним демократичним стандартам. Щоправда, там основну масу українського населення складають переселенці (чи їх нащадки) з Галичини. Може й тут дався взнаки демократизм, започаткований в часи Марії-Терезії?
   Капіталістичний шлях, який пройшли передові країни, відповідно сформував ментальність населення, яка також не спонукає до народовладдя і м'яко кажучи, не узгоджується з постіндустріальними тенденціями. Індустріальна система орієнтована на конкуренцію і нічим не обмежене зростання. Для капіталіста відсутнє слово, "досить", він буде брати, поки є можливість. І знову ж таки в цьому прояви ірраціональних складових ментальності - прагнення створити запаси на "чорні дні", які можуть настати неждано-негадано, щоб вистачило надовго, і собі і нащадкам. Навіть в розвинених країнах до недавнього часу переважала суспільна ідея, що не підлягала сумнівам, щодо виробництва усе більшої кількості споживчих товарів (згідно з доктриною випереджаючого зростання людських потреб). Рівень особистої заможності виступав мірилом життєвих успіхів, досягнень і навіть щастя, а наявність предметів розкоші - свідоцтвом престижу і респектабельності. Звідси - спрямованість людини на особисте збагачення, як головну мету життя, сприйняття багатства, як містичної сили, що позбавляє від необхідності працювати і створює рай вже на землі. Для пролетарія праця - нещастя, неробство - щастя, життя проходить в очікуванні виходу на "заслужений відпочинок", виникають мрії про суспільство, де все "по потребі" і т. д. - усе це - продукт монетарної ментальності, яка в повну силу розцвіла в індустріальному суспільстві. Для її носія головне в житті - гроші, багатство. І якщо в розвинених країнах "монетарні цінності" поступово відходять в минуле, то у нас вони набули взагалі диких форм, коли мета збагачення виправдовує будь-які засоби, а наявність багатства стає індульгенцією від покарання. В цьому вбачаються ознаки деградації моралі і системи цінностей суспільства, яке сприймає такий стан речей майже як норму. Саме в такому типі суспільств виникають міцні союзи багатство-влада - найбільш страшні вороги народовладдя.
   Проблема праці, експлуатації, примусу не в самій праці, а в формі в якій вона виступає. Скажімо, праця для вільного хлібороба була потребою, яка стала частиною хліборобської етики. Як ми вже говорили вище, праця стає потребою, коли вона узгоджена з біологічною природою людини, з її інстинктами, ірраціональними прагненнями, немотивованою активністю, а також тим, що було закладено вихованням, тобто в цілому - з ментальністю. В принципі, усі ці складові можуть бути інкорпоровані в діяльність, яка поступово, в результаті практики стає покликанням для людини. А наявність покликання радикально змінює її систему цінностей. На цьому шляху можна шукати вихід з цивілізаційного глухого кута.
   Перехід до постіндустріальної системи відношень, який являє собою провідну тенденцію сучасності, по суті знаменує перехід від переважно біологічного типу розвитку до переважно розумового, коли розум і раціональність в суспільних відносинах починають переважати інстинкти і ірраціональність. Зміна суспільних механізмів означає відповідні зміни в законах суспільного розвитку внаслідок змін в причинно-наслідкових зв'язках. Цей перехід до ери розуму має суттєво змінити ментальність. Вже сам по собі матеріальний достаток, як свідчать соціологічні дослідження, сприяє відходу від монетарної (матеріальної) ціннісної орієнтації. Це означає, що матеріальний достаток для усіх членів суспільства може сам по собі приводити до змін суспільних цінностей і є необхідною умовою для вдосконалення моральних підвалин суспільства.
   Суспільна ідея постіндустріального суспільства спрямована більше на нематеріальні цінності, такі як здорове і красиве зовнішнє середовище, культура здорового тіла і здорового духу, робота, яка приносить задоволення, самореалізація і професійні досягнення, як показники успіху, відпочинок на природі, визнання в колективі, служіння громаді, розумне і економне відношення до ресурсів, стриманість, поміркованість і здоровий глузд в житті, прагнення до узгодження особистих інтересів з інтересами суспільства. Такий чи подібний тип суспільної ідеї вже з давніх-давен існував серед усіх народів, щоправда, в незначній частині суспільства, головним чином в середовищі інтелектуалів і творчих особистостей з їх тягою до самореалізації, повноти життя, пріоритетом духовного над матеріальним, переважання розуму над інстинктами. З переходом до постіндустріальних відношень виник новий економічний фактор - організований інтелект, який почав включати в себе все більшу частину суспільства і давати все більший економічний ефект. Нові форми організацій виробників інтелектуального продукту - постіндустріальні корпорації, науково-дослідні інститути, університети, кіностудії, студії звукозапису, бібліотеки, музеї, галереї, творчі об'єднання функціонують зовсім на інших принципах, порівняно з підприємствами класичної індустрії, в тому числі на інших моральних підставах. Свідомість цієї швидко зростаючої когорти людей все більше тяжіє в бік передової свідомості інтелектуальної еліти. В середовищі творчих людей в усі часи була дещо інша система цінностей, в якій не мала значення ідеологія, догматизм, постулати, доктрини, непорушні авторитети, а була етика, заснована на визнанні досягнень членами цього співтовариства, при цьому адміністративна посада чи матеріальний стан людини не впливав на рівень визнання його заслуг. Відсутність кордонів, універсалізм, комунальний характер, критичне відношення до продуктів своєї і чужої праці, чутливість до критики і вдячність за критику, ідея служіння суспільству - це риси, які відрізняють інтелектуальні співтовариства від партій, релігійних спільнот чи сект, бо їх діяльність дуже мало пов'язана з метою досягнення влади чи багатства. І подібно до того, як середньовічні європейські міста завоювали собі право на самоврядування і стали локомотивом суспільного розвитку, сучасні співтовариства інтелектуалів стають локомотивами постіндустріального розвитку і показують нам риси майбутнього.
   Зміна суспільної ідеї може похитнути доктрину необмеженого зростання людських потреб, відповідно до якої потреби усіх членів суспільства не можуть бути задоволені, бо вони зростають випереджаючими темпами по відношенню до суспільно необхідного продукту. Це справедливо для суспільства, де переважають матеріальні потреби. Задоволення матеріальних потреб стає цілком реальним, якщо прагнення до нього стане другорядним. Задоволення духовних потреб майже не вимагає матеріального ресурсу, особливо в інформаційному суспільстві. Розвинене внутрішнє духовне життя само по собі є найбільша цінність, про що свідчить маса історичних прикладів. Вищі, духовні цінності створює в собі сама людина. А тому відхід від монетарної свідомості являє собою, як це не дивно, потужний економічний фактор, який раціоналізує і оптимізує суспільний і природний матеріальний ресурс. І в цьому полягає може головна оптимістична складова постіндустріальних тенденцій. Прискорений розвиток матеріального виробництва сам по собі починає втрачати сенс, наступає стабілізація в усіх вимірах, і перш за все - в демографічному, стихає дикість, агресивність, зазіхання на землі сусіда, накопичення зброї, перетворення Землі в порохову бочку. На жаль - не всюди.
   На мій погляд, традиційна українська ментальність досить добре узгоджується з постіндустріальним вектором розвитку суспільної свідомості. І в цьому не останню роль відіграють давні землеробські традиції, прив'язка до землі, наявність присадибних ділянок, які забезпечують самодостатність середнього українця і його прагнення до самодостатності, бажання бути незалежним, але узгоджувати свою незалежність з життям громади і повага до громадських інтересів, поміркованість і здоровий глузд - усі ці риси, що мають глибоке історичне коріння стають актуальними для сьогодення і дають певну надію щодо майбутнього.
  
   Поки що людство створило тільки один механізм, за допомогою якого можна надати потрібну спрямованість суспільному процесу - інституціональні (створені інститутами) рамки. Вони вимагають від кожної людини діяти в межах певних правил, вихід за які загрожує санкціями. Ці рамки складаються з двох частин - народного етосу, тобто звичаїв, звичаєвого права, а також державного права. В сумі вони повинні складати ту форму, при якій оптимально узгоджуються особисті і громадські інтереси, тобто з одного боку, забезпечується певне поле свободи, що є необхідним для розвитку, а з іншого - обмежується виникнення всіляких патологічних і паразитарних соціальних утворень і проявів, а також контролюється дотримання законності. І тут виникає ще одна проблема, пов'язана знову ж таки з інерцією ментальності - вона (ментальність) мало піддається впливу з боку формально введених правил обмежень чи законів. Навіть раціональне і ретельно продумане законодавство не буде сприйматись як органічна частина свідомості людини, якщо воно не узгоджене з традиціями, звичаями і кодексами поведінки - все залишається на папері, а суспільство продовжує жити як і раніше. То що, глухий кут?
  
   Дослідник соціальних інститутів Дуглас Норт підкреслює, що одна з головних проблем для економіки, це є створення дієвого механізму контролю за виконанням контрактів з боку третьої сторони (наприклад, держави). І тут знову виникає одна з проблем, що їх породжує держава всюди, де б вона не була присутня - проблема втручання держави в контрактні відношення двох сторін, яка є актуальною навіть для передових країн. В більш відсталих країнах таке втручання може бути нормою, а ненадійність контролю за виконанням контрактів, яка пов'язана з невизначеністю юридичної доктрини і непередбачуваністю поведінки юридичних агентів, може настільки збільшити трансакційні видатки, що ведення бізнесу стає недоцільним. Державна регуляція відносин і методи вирішення проблем, призводять до виникнення ще більшої кількості проблем, бо держава - це влада, а влада діє не по справедливості, а в кращому випадку, по закону, тобто по алгоритму, а в гіршому - втручається в справи користуючись своєю безкарністю. Класична проблема прав людини виникає тільки внаслідок взаємодії людини з державою, з її правовими і силовими структурами. Норт взагалі ставить під сумнів можливість держави гарантувати права власності і забезпечувати дотримання угод. Так само він сумнівається в реальності за допомогою конституції забезпечити свободи чи приборкати свавілля влади і цитує при цьому слова Руссо - "врешті-решт має значення тільки той закон, що записаний в серцях людей". Тобто, як не крути, а все знову таки повертається до свідомості людини, як головного фактора успішності суспільства.
  
   Дійсно, зміна ментальності - це дуже повільний і складний процес загальний механізм якого, як ми вже зазначали вище, наступний: суспільна свідомість визначає характер активності соціуму в даних умовах буття, а буття визначає напрямок і характер змін свідомості. Тобто, зміна ментальності полягає в адаптації до умов буття, таким чином, щоб зменшити невідповідність буття і свідомості. Але цей же фактор невідповідності спрямовує активність на зміну буття. Маємо два взаємопов'язані механізми, які потрібно тільки відповідно налаштувати і відрегулювати. Яким чином змінюється ментальність окремої людини? Щодо цього існує дуже конкретна і проста відповідь - єдиним надійним засобом впливу на ментальність є зміна суспільної практики. Зміни в інтелекті відбуваються тільки в результаті дії однотипних процедур, що багаторазово повторюються, при цьому вони раціоналізуються, змінюють структуру інтелекту і починають діяти несвідомо на рівні почуттів. Власне, перетворення практики в почуття і означає зміну свідомості (ментальності), що приводить до зміни характеру групової поведінки. (Приклади такого перетворення - виникнення і розвиток капіталістичного способу виробництва, що стимулював відповідні якості ментальності; трансформація "протестантської етики" спочатку в трудову, - а потім в етику підприємництва і накопичення грошей (по М. Веберу); розвиток грамоти в протестантських країнах, в зв'язку з необхідністю вивчати Біблію, на відміну від католицьких країн, перекладену на рідну мову, нарешті, дозвіл протестантської церкви на свободу надання грошових кредитів під проценти, що якісно змінило характер ментального сприйняття грошей і надало потужний поштовх капіталістичному виробництву). Таким чином, суспільство має реальну можливість в даний період часу використати існуючу спрямованість суспільства до народовладдя і на боротьбу з існуючим негативом. Потрібно лише надати цій спрямованості відповідні інституційні форми. Це може зробити тільки одна організація, яка вибирається народом і представляє народ - парламент. (Досвід взаємодії парламенту і президентської влади на Україні наводить на думку, що Україна має стати переважно парламентською державою, бо президентська влада це основне джерело авторитарності. Це думка багатьох українських політиків, тим більше, що вся передова частина Європи - парламентські держави.). І дійсно, парламент останнім часом розпочав реформу, яка може радикально змінити і країну, і український народ - мова йде про реформу децентралізації. Головне, щоб вона реально увійшла в дію, бо це початок хвилі народовладдя, що йде знизу і не зупиниться, поки не змиє і не вичистить усі ці "авгієві конюшні".
   На мою думку, є чотири фактори, які дають надію здійснити бодай перші кроки до народовладдя в Україні. Перший з них - це відставання існуючої в державі соціальної практики від реальних потреб населення і усвідомлення населенням цієї невідповідності. Тобто населення вже ментально готове до змін саме в потрібному напрямку - децентралізації, самоврядування, модернізації структури держави і структури управління, і більше того, воно вже діє в цьому напрямку. (Дуже красномовним у цьому відношенні стало виникнення волонтерського руху). Якщо держава відповідно не відреагує на цей запит низів, напруження в державі зростатиме, що змусить державу до адекватних кроків. Позитивним моментом є також наявність розколу всередині еліти, значна частина якої також впевнена в необхідності реформ. Передова частина української спільноти активно працює в Інтернеті, створюючи соціальний мережевих рух однодумців, який в перспективі може стати альтернативою існуючим владним органам, механізмом прямої демократії. Його сила в необмеженій масовості, можливості такої концентрації інтелекту, якого не мають в розпорядженні жодні владні органи. І головне, що цей інтелект іде знизу, від реального життя. Методи роботи в Інтернеті можуть бути взяті за основу в роботі місцевого самоврядування, що зробить цей процес практично безперервним і максимально представницьким.
   Другий фактор - наявність в Україні соціальної креативної групи, що швидко зростає і розвивається в руслі постіндустріальних тенденцій. Наприклад, О. Пасхавер в цитованій роботі вважає, що: "Основний конфлікт української революції розвиватиметься й загострюватиметься між олігархічними отримувачами монопольної корупційної ренти та українською постіндустріальною спільнотою, що набирає сили". Напевно, постіндустріальні тенденції перемагають не через конфлікт і революцію, а через те що вони пропонують більш ефективні і конкурентні механізми організації і ведення справ. В боротьбі ієрархії і мережі напевно переможе мережа. Постіндустріальна хвиля рано чи пізно просто змиє архаїчну систему, але в пасивному варіанті для цього потрібно багато часу. Існує нагальна потреба в реформах, а не в революціях, і в цьому сенсі постіндустріальна спільнота може себе проявити в першу чергу через участь в парламентській діяльності, формулюванні і лобіюванні відповідних законів, а також в розробці методів і інститутів прямої демократії на базі нових технологій.
   Третій фактор - модернізація. Україна самотужки не зможе подолати технологічне відставання і буде змушена пустити сюди широким потоком іноземний капітал і іноземних підприємців. Але цей "широкий потік" можливий лише за умов інвестиційної привабливості України, тобто сприятливих законодавчих умов і реального "клімату". В цьому ж напрямку діє участь в міжнародному конкурентному ринку, що спонукає до технологічної модернізації. Модернізація сформує технологічно іншу людину. А зміни в технології завжди приводять до відповідних змін в організації і ментальності. Так само Україна буде змушена вмонтуватися в глобальний економічний механізм, де основним елементом стають економічні зв'язки, "ланцюжки вартості", що утворюються між різними підприємствами в різних країнах з метою оптимізації трудового, інтелектуального, сировинного і виробничого ресурсів уже в світовому масштабі. І це стане одним з факторів переходу на передові світові стандарти.
   І нарешті, четвертий фактор, на мій погляд, найважливіший - виховання. Мозок дитини - чистий лист, на який можна записати що завгодно і надати будь-яку спрямованість інтелекту. Душа створюється практиками, які дають можливість її цілеспрямованого формування (якщо починати з достатньо раннього віку), у відповідності до бажаних цінностей. Освіта людини повинна бути націлена в першу чергу на виховання, створення характеру, а не на отримання знань, бо це є менша проблема. Людина, що пройшла хорошу школу виховання має гідність і характер. З неї складно зробити гарматне м'ясо і нею важко маніпулювати, але з таких людей створюються унікальні колективи і будується громадянське суспільство. Це є те, що має назву людський капітал і соціальний капітал. Виховання коштує дорого, але і віддача набагато перевищує усі вкладення. Якщо ми хочемо мати достойний народ, треба його виховувати, і не стояти за ціною цього питання. Цілеспрямоване виховання підростаючого покоління - найкоротший шлях до відповідної зміни суспільної свідомості. (Як це не дивно, в наш час цьому перешкоджає європейська ідеологія гуманізму, право батьків виховувати дітей згідно власних переконань, а школа має лише надавати освіту, навчати. Здорове суспільство повинно культивувати суспільні цінності, і на жаль, цей процес неможливий без балансу суспільних і індивідуальних інтересів).
  
   Саме тоталітарні держави надають великого значення вихованню дітей, бо на цьому шляху найпростіше створити єдність нації і потрібну її спрямованість. Ми знаємо, як діти репресованих дворян перевиховувались в дитячих будинках по методу А.С. Макаренко і ставали переконаними комсомольцями і комуністами. Так само в німецькому Гітлер'югенді (заснований в 1922 році) виховання дітей починалося з 10 років під гаслом "Кров і честь", і його вихованці - "орлята фюрера" вдосталь полили кров'ю поля Європи. Не дивно, що в Росії на зміну патріотичному чи громадсько-патріотичному вихованню активно впроваджується військово-патріотичне виховання, що формує "потребность в достойном, самоотверженном, вплоть до самопожертвования, служении Родине". (З методичної розробки). "Орлята Путіна" готуються до виходу на історичний старт. Насправді мова йде про вирощування гарматного м'яса і агресивну політику згідно з анахронічними традиціями національної держави XIX століття, що не має нічого спільного з інтересами народу.
   Методи виховання існували з давніх-давен, але особливо розвинулися за часів панування тоталітарних релігій чи ідеологій на основі відповідних практик. Релігійні практики, поширені перш за все в монастирях, першорядне значення надавали очищенню душі від інстинктів, звіриного нутра, низьких пристрастей, які були чітко ідентифіковані і класифіковані. З іншого боку, культивувалась піднесеність, аскетизм, те що відрізняло людину від тварини, з метою перетворення людини в дійсного робітника на Господній ниві. Так само релігійні школи на перше місце ставили виховання, а не вивчення грамоти. Але виховання душі само по собі не пов'язане з релігійною практикою, це є інший незалежний вимір явища, так само, як об'єктом служіння може бути далеко не тільки один Бог. Так наприклад, система виховання дітей в англійських цивільних школах (включно з тілесними покараннями) багато чого запозичила з практик пуритан, що явно залишило слід на характерному типі англійського джентльмена, але вже не мала релігійної спрямованості. (Не в останню чергу завдяки цій системі виховання Англія стала володаркою світу). В наші часи людство усвідомило, що не існує абсолютних цінностей і абсолютних цілей, які на всі часи стали б мірилом усіх явищ і вчинків. Разом з тим цілісна соціальна система не може обходитись без суспільних цінностей, і втрата в суспільстві ціннісних орієнтирів являє собою симптом кризового стану. А тому "разом з остаточною втратою ідеалу народ остаточно втрачає свою душу; він перетворюється в жменю ізольованих індивідів і стає тим, чим був з самого початку, - натовпом". (Г. Лебон). Відповідне виховання допомагає зберегти, а може навіть відновити втрачену душу народу. Втім, створення системи виховання, яка би відповідала інтересам суспільства, можливе лише при наявності певного рівня народовладдя.
  
   Сьогодення породило ще один виклик і нову глобальну проблему - безпеки. Відійшов у минуле тісний зв'язок між національним суверенітетом і національною безпекою. На передній план виходять засоби колективної безпеки, що мають стримувати країни від спокуси загарбати сусіда чи розв'язати глобальний конфлікт. Ця нова реальність змінила наші уявлення про національну безпеку і сам характер безпеки, бо внаслідок цього радикально змінився характер агресивних дій, від прямої агресії до опосередкованої. (Багатий матеріал щодо цього дають агресивні дії Росії - правонаступниці СРСР, яка не тільки використовує методи прямої і непрямої агресії, успадковані від комуністичної імперії, але й продовжує творчо їх вдосконалювати). Ні системи колективної безпеки, ні людство в цілому ще не встигли виробити адекватні методи запобігання і протистояння щодо такого типу непрямих дій. З іншого боку, вдосконалення технології озброєнь і засобів комунікації надзвичайно посилили можливості терористичних угрупувань, особливо, коли вони мають державну підтримку. Могутність держави не стає запорукою захищеності населення від терористичних загроз. Як пише Збіґнєв Бжезінський "В епоху глобалізації відсутність безпеки перетвориться на тривалу реальність, а прагнення до національної безпеки - на предмет постійної турботи". (Вибір: світове панування чи світове лідерство. 2004). В цьому сенсі найбільшу небезпеку несуть війни з ідеологічним підґрунтям, війни не на життя, а на смерть, які навіть можуть бути цілеспрямовано самогубними для агресора.
  
   Якщо не рахувати сили швидкого реагування (EUFOR) чисельністю біля дев'яти з половиною тисяч вояків, то Європейський Союз (ЄС) не має об'єднаних збройних сил, та й сили національних держав не справляють великого враження (Франція - 320 тис., заплановане зменшення до 225 тис., Британія - 180 тис., Німеччина - 70 тис. Для порівняння - Росія, понад мільйон). Даючи загальну оцінку ЄС, З. Бжезінський приводить слова французького коментатора - "первородний гріх Європи, від якого вона досі не очистилася, - у тому, що її зачинали в службових кабінетах. А ще в тому, що вона там процвітає. Спільна доля не будується на таких підвалинах, - це так само, як закохатися в показники зростання чи квоти на молоко". Дійсно, ЄС утворився не в війні за незалежність і не в революції, а є продуктом більш як півстолітньої еволюції (починаючи з 1951 року), підвалинами якої є не ідеологія, не релігійний фундаменталізм, не пасіонарність і не спільна біда, а добросусідство, взаємна вигода і взаємна допомога. Нарешті ірраціональні підстави - етнічна, релігійна, ідеологічна, традиційна, "голос землі і крові", "исконно наши земли", "территория русского мира", "розширення життєвого простору" - все те що створювало ті самі війн, заворушення, бунти і революції - усе це залишилось у минулому. Все що створює еволюція, що виживає серед безлічі альтернатив, має шанс на довге життя. ЄС являє собою якісно новий продукт еволюції, створений на найбільш міцній - матеріальній основі і на основі свободи, а тому він має усі шанси не тільки на подальше життя, але й на подальшу еволюцію і вдосконалення. Сила - в свободі. Але ця свобода знаходиться під все зростаючим тиском бюрократії, а бюрократія не спроможна швидко реагувати на нові виклики, що повстають перед Європою.
  
   Загальноєвропейська миролюбність і заспокоєність створила атмосферу умиротвореності, під дію якої попала також Україна. А тому агресивні дії з боку Росії стали для неї наче грім серед ясного неба. Раніше нам здавалося, що тероризм це дійсно проблема, яка наростає, але нас вона не стосується, бо в даному випадку дійсно "наша хата скраю". Та забули про "старшого брата". Дії Росії по відношенню до України прийнято характеризувати новим терміном, гібридна війна. Аналітики характеризують гібридну війну, як комплексне застосування політичних, економічних, інформаційних (дезінформація, маніпулювання, фальшування подій, лобіювання, шантаж), дипломатичних і інших невійськових засобів, що реалізуються з опорою на військову силу - обмежене застосуванням військової сили і спеціальних військ, підтримка незаконних військових формувань, опозиційних, сепаратистських рухів і приватних воєнізованих формувань, підтримка і організація партизанських, диверсійних і терористичних рухів з метою підриву військового, оборонного і економічного потенціалу противника, інформаційно-психологічного тиску, створення нестабільності і хаосу в країні і подальшим фактичним захопленням влади (вже, можливо, через пряму військову агресію під виглядом миротворчої діяльності).
  
   Насправді в цьому немає нічого нового, чого б традиційно не застосовував більшовицький, а потім, комуністичний режим по всьому світу, починаючи з 1918 року і аж до розвалу Союзу. (Про це яскраво свідчить, зокрема, коротка історія існування УНР). Новим тут був масштаб явища і безпрецедентне по інтенсивності промивання мізків, а також наполегливе бажання видавати світовій спільноті силове втручання за миротворчий акт - запобігання геноциду, або ж "принуждение к миру". Крім того, Росія відшліфовує існуючі методи і форми їх взаємозв'язку доводячи їх до досконалості. Усе це виводить дане явище на якісно інший рівень, що спонукає визначати його в інших термінах, але головне, щоб світова спільнота чітко визначилась в поняттях, не плутала причини з наслідками, як це траплялось, усвідомила потенціальну глобальну загрозу від подібних явищ і терміново почала розробляти методи протидії. (Див. наприклад, Володимир Горбулін, Гібридна війна: все тільки починається... "Дзеркало тижня", N11, 2016).
   "Гібридні спецоперації" мали одну спільну рису - як правило вони починалися в момент, коли в країні наступала криза. Це був так званий, метод управління кризами, коли країна втрачає керованість і виникає хаос. В таких умовах цілеспрямовані дії, що були підготовлені роками попередньої роботи, можуть забезпечити розвиток подій в потрібному напрямку і дати запланований результат. Насправді це є метод будь-якого хижака, який нападає на хвору чи ослаблену тварину. У Путіна, вихованця КДБ, добре навченого відповідним методам, не міг не спрацювати рефлекс хижака в момент державної кризи на Україні, він "схопив наживку", чим показав себе не в ролі державного стратега, а як спецслужбовець, що поводиться ситуативно, без аналізу далеких наслідків своїх дій. І зараз він сидить "на гачку", не маючи уявлення щодо подальших кроків. (Зараз стало ясно, що спецоперації на Україні готувалися досить давно. Ще в грудні 2005 року А.Є. Пургін і компанія створили сепаратистську організацію "Донецкая республика". Методика захоплення території була знову ж таки відпрацьована в Грузії 2008 року, коли агресивні дії сепаратистського утворення, провокують зустрічні дії країни, після чого вводяться "миротворці" з метою "принуждения к миру"). Грандіозна задача створення "Новоросії" від Харкова до Одеси стала занадто складною для кремлівських хлопців - рівень старого КДБ для них виявився недосяжний.
  
   Причини зміни характеру війни не тільки політичні, пов'язані з існуванням наднаціональних угрупувань, оборонних союзів і тісних глобальних економічних зв'язків, але значною мірою технологічні, де найбільшу роль грають нові інформаційні засоби, що дали можливість створити нову якість, яка має назву, мережа. Мережа невеличких терористичних чи напівпартизанських угрупувань, або навіть окремих людей, становить фактично єдиний організм, що здатен постійно контролювати певну територію, мобільно перетікати і концентруватись в потрібних, або сприятливих і найменш захищених місцях. Це вже зовсім інша якість, порівняно з партизанським рухом часів Другої світової війни. (Втім, навіть в ті часи, Німеччина була змушена постійно утримувати, наприклад, на території Югославії 30-тисячне угрупування, виключно для протидії партизанам). Терористичний, розподілений по суспільству організм, подібно вірусній інфекції, що розповсюджується по тілу людини і спричиняє хворобу, так само викликає хворобу суспільства, вселяє почуття страху, тривоги, підозрілості, невпевненості, не говорячи вже про матеріальні і людські втрати. Це сила, що існує скрізь і ніде, яка поступово знищує країну. Армія, з її гарматами, танками, ракетами, навіть високоточною зброєю, абсолютно безсила проти подібних загроз. Терористи можуть на протязі довгого часу накопичуватись у великому місті, збирати необхідну інформацію і матеріальне забезпечення, планувати дії, а потім починати вже видиму війну. Разом з тим мережа створила ще один новий феномен - організації, що не мають лідера, а тому з ними набагато важче боротися. (Цей феномен існував раніше в трудових колективах, що самоорганізуються, а тут мова йде про військові дії).
   Чи можливо протистояти таким загрозам? Відповідь дуже проста - держава не може, а суспільство може, тому що хворобу суспільства може подолати тільки само суспільство, за нього цього ніхто не зробить. Але при одній умові - якщо це в своїй основі здорове і достатньо організоване суспільство. (Держава бореться з загрозами "класичним" методом - створює потужну організацію з роздутим штатом, яка буде контролювати усе суспільство і зробить його життя нестерпним). Тенденція до створення приватних охоронних підприємств існує давно, причому в цілому світі. Вже починаючи з часів "Червоних бригад", високопосадовці не можуть собі дозволити вільно ходити в кінотеатр чи на базар, як це роблять прості громадяни. Число працівників охоронних і їм подібних фірм збільшується випереджаючими темпами і в деяких країнах вже перевищує чисельність штату державних силових органів. З одного боку, як було вже сказано, це свідчить, що держава неспроможна повноцінно виконувати функцію захисту своїх громадян. З іншого - ми бачимо, що світова спільнота вступила (може ще не повністю) в період нових історичних викликів, проявом яких є тероризм, що поступово стає соціальною нормою. І треба сприймати цей новий стан, як існуючу реальність. Виникає питання, чи раціонально створювати паралельну державній приватну систему захисту від потенційних загроз, що знову ж таки потребуватиме величезних суспільних видатків і стане ще одним тягарем на шиї суспільства?
   Проблема приватної системи в тому, що вона комерційна. Для неї підвищення ризиків і небезпеки являє собою гарантію стабільного попиту на їх послуги і довгого, веселого життя. Інтереси суспільства і приватної системи захисту від потенційних загроз не співпадають. (Збіг інтересів - один з важливих критеріїв ефективності системи. Наприклад, в варіанті приватної медичної системи також немає повного збігу інтересів, але в усякому разі вона зацікавлена в продовженні життя, а аж ніяк не смерті свого пацієнта. Приватна пенсійна система більш ефективна, бо приватний пенсійний фонд отримує свій прибуток в залежності від прибутку, на який зростає пенсійний внесок).
   Тільки само суспільство найбільш зацікавлене в ліквідації суспільних ризиків і небезпек, тож тільки суспільство здатне вирішити цю проблему, чи її мінімізувати. Форма відповідної суспільної організації вже випробувана в історії України - це народ-армія. (Я уявляю, яку іронію може викликати ця думка у читача). Дійсно - жодна розвинена країна не пішла по цьому шляху, якщо не рахувати Швейцарію, та й то з великою натяжкою. США також мають національну гвардію чисельністю близько півмільйона, як організований резерв збройних сил країни, що складається з громадян-добровольців, які пройшли військову службу. Втім, вона активується тільки губернатором штату або президентом в надзвичайних ситуаціях, тому не підходить під критерій, народ-армія. "Золоте правило" держави, згідно якого народ не повинен мати зброю, діє повсюди в розвинених демократіях, за виключенням країн, що виникли на засадах свободи - Швейцарія і США. Але потрібно усвідомлювати, що передові країни поступово входять в якісно нову ситуацію, про яку ми говорили вище, як про початок зіткнення цивілізацій. Ми не можемо знати перспективу цього процесу, але ми повинні бути готові до найгірших варіантів, як показав досвід стосунків з Москвою останніх двох років. Швейцарська система, яку пропонують "диванні стратеги" в Інтернеті, по-перше, розрахована на інший тип війни (і ця система свого часу практично захистила Швейцарію від Гітлера. Він звичайно, міг захопити країну, але навряд чи зміг би її втримати, бо всі гарнізони були б миттєво знищені. Країна не підкорена, поки існує армія, а швейцарська армія - це весь народ). По-друге, ця система фінансово Україні "не по карману". І нарешті, по-третє, швейцарська армія не діє в мирний час - спрацьовує інерція ментальності, що полягає в підготовці до "вчорашньої війни".
   Можна запропонувати більш дієвий, український варіант - близько 1 - 2 % населення (чи більше, в залежності від потреби) надається статус, умовно говорячи, козака, який офіційно звільняється від сплати податків (як варіант), своїм коштом купує озброєння і з певною періодичністю проходить відповідне навчання. (Звичайно - по добрій волі громадянина). Територіальна козацька спілка в мирний час виконує допоміжні функції в системі дотримання порядку і надає першу допомогу в надзвичайних ситуаціях. Фактично вона може виконувати функції внутрішніх військ і значну частину функцій поліції. В екстремальних ситуаціях, чи в варіанті зовнішньої агресії - включається в загальну систему оборони країни, оперативно реагує на виклики на місцях, діє згідно з оперативною обстановкою, або ж згідно раніше розроблених сценаріїв. Суттєво, щоби вона не мала стосунку до фінансової діяльності громади. На другому етапі реформи, в залежності від зрілості суспільства, можна дозволити кожному бажаючому (при загальноприйнятих обмеженнях) купувати і тримати вдома зброю, що може використовуватись для самозахисту. В екстремальних ситуаціях усі бажаючі можуть оперативно пройти відповідне навчання і бути в резерві місцевих сил оборони і контролю за ситуацією. (Подібна система народної самооборони дуже інтенсивно створювалась, наприклад, в Великій Британії під час Другої світової війни. В США також існує резерв національної гвардії, створений з місцевого населення). При загостренні обстановки проводяться систематичні заняття з населенням щодо правил поведінки, а також збору необхідної інформації (це - найважливіше), щоб врешті-решт перетворити населений пункт чи район в єдиний організм, що реагує на будь-яке стороннє вторгнення і оперативно вживає відповідних заходів. В мирний час в такому організованому суспільстві буде дуже важко проводити агресивну підготовчу роботу - формувати осередки ворожого впливу, або поширювати підривну ідеологію. Ефективність такого механізму протидії буде визначатися в першу чергу єдністю громади. В разі високого рівня єдності населений пункт перетворюється в фортецю, яку навряд чи буде здатне взяти під контроль терористичне угрупування. Така висока мобілізаційна здатність населення, реалізація принципу народ-армія, може виникнути при одній умові - якщо вони дійсно будуть знати що вони мають захищати, тобто за умови існування відповідального громадянського суспільства. Унікальний історичний досвід України показує, що суспільство само здатне виконувати функції державного силового апарату. І такий тип суспільної організації є дуже органічний і природний для української ментальності і українського духу. Він спонукатиме до зростання єдності і відповідальності громади, стане умовою надійного захисту системи народовладдя в Україні.
  
   Епілог
  
   В своїй хаті своя й правда,
   І сила, і воля.
   Т. Шевченко
  
   Основне питання, що стоїть перед народом України - чого ми прагнемо, сильної держави чи сильного народу? Весь хід історії (і я це намагався розкрити в останній частині нарису) показує, що ці дві речі несумісні (і це добре знали, як ми бачимо, ще в стародавньому Китаї). Сильні і вільні народи створюють цивілізації. Державність виникає як ракова пухлина на здоровому тілі цивілізації, розростається, пускає метастази і поступово знищує соціальний організм, перетворюючи його клітини - людей, на паразитів або ж рабів - "худобу, що розмовляє". Усе, за що би не бралась держава, обертається найгіршою стороною: захист людини - війнами, економічне процвітання - експлуатацією, народовладдя - бюрократією, свідомість вільної людини - свідомістю раба. Усі досягнення інтелекту, технології і економіки держава спрямовує на війну, на загарбання і розширення володінь. Єдине, що держава робить добре - перетворює людей на гарматне м'ясо, створює мільйонні армії з рабів, в яких виховали "потребность в достойном, самоотверженном, вплоть до самопожертвования, служении Родине", тобто державі. І доля цих держав-монстрів та ж сама, що і в людини хворої на рак - загибель, коли не залишається жодних життєвих сил. В варіанті держави ці життєві сили являють собою якість чи силу народу, перш за все його моральні цінності.
   Сила народу, моральні цінності створюються в вільних спільнотах людей. Вільні германські племена створили європейську цивілізацію на руїнах Римської імперії, а традиції не тільки германської, а ще й старої давньоримської і давньогрецької вольності, матеріалізувались в вільних європейських містах, де продовжувала розвиватись паралельна вільна цивілізація, що породила Ганзейський союз, Відродження, Просвітництво, увесь той культурний вибух, що стався в Європі, ударна хвиля якого - хвиля вестернізації, розійшлась по всьому світу і створила сучасне обличчя світової спільноти. Разом з тим, ми бачимо що європейська державність, особливо в формах національної держави, значно підірвала вільний дух європейців, що вже почало проявлятися в кризових явищах.
   Історична драма українського народу полягала в тому, що він намагався поєднати несумісне - свободу і державу і для цього пішов на угоду з дияволом (державою), вважаючи, що з ним можна домовитися і він буде поважати якиїсь то там вольності. Диявол ніколи не тримає даного слова бо не має честі. Є одне слово, яке часто вживав Шевченко, і яке відображає найбільш суттєву рису цього диявола - неситий. Він ніколи не буває цілком задоволений і завжди готовий пролити море крові, чи вчинити геноцид, чи піти на зраду даного слова, чи зробити будь-яку підлість задля ще одного клаптика землі. І він робитиме це при найменший нагоді, і коли він отримає цей клаптик землі, то це стане для нього великим святом - експансія і перемоги - це головне, заради чого він існує. І він перетворює свій народ в слухняних рабів, які починають ототожнювати державу і Вітчизну, і готові покласти життя заради чергової експансії і перемоги, і зробити її предметом своєї гордості. При цьому він здатен на будь-яку ницість по відношенню до власного народу, бо він має силу в своїх руках і відчуває безкарність. Угода з державою не може бути відкликана, тільки сила або крах самої держави можуть щось змінити. Переяславська угода протрималась тільки п'ять років і закінчилась Конотопською битвою. Якби не перемога в цій битві доля України склалась би більш трагічно і дуже швидко.
   Чи може вільна спільнота протистояти агресивному тиску держав? На жаль, ми знаємо тільки два цілком позитивні приклади - Швейцарія і США (де джерелом свободи була Нова Англія), втім в останньому випадку допомогла наявність океану. Унікальний варіант подій спостерігався в Англії, де на протязі близько 400 років її бурхливої історії йшло протистояння суспільства і держави, причому в основному перемогло суспільство. (Перший у світі парламент - 1265 рік і майже безперервна боротьба до приблизно 1689 року. Може ця боротьба й стала причиною виникнення унікальної англійської нації?) Разом з тим, не викликає сумніву, що власне вольності європейських міст, які існували незважаючи на державний і релігійний тиск, перетворили Європу на світового лідера.
   Чи могла Україна - породження вільної спільноти - протистояти сусідам, як це спромоглася зробити Швейцарія? На мій погляд, могла, якби цілеспрямовано розвивала вже існуючий в Україні принцип, народ-армія, якраз той, що забезпечив їй перемогу в війні 1648 року і що на нього ж таки опиралась Швейцарія. На жаль, на відміну від Швейцарії Україна не мала бодай невеличкого утворення, яке б стало "центром кристалізації" і поширення організаційних форм цілком однозначної спрямованості, щоб не допустити розкол, чвари і Руїну. Але я не сумніваюсь, що сусідні держави почали би рвати Україну на частини і свобода, якби вона була завойована, далась би дуже великою кров'ю. В усякому разі, українська соціальна практика показала свою життєздатність навіть в умовах імперського тиску.
   І нарешті, може найважливіше питання, чи може спільнота перейти від стану "сильної держави" до стану "сильного народу"? На жаль, в цьому відношенні історія демонструє нам масу негативного досвіду - якщо відродження і відбувалось, то займало досить довгий історичний період і супроводжувалось різного роду соціальними потрясіннями. Якщо народ на протязі довгого часу жив в сильній централізованій, а тим більше, тоталітарній державі, то ця стигма на його свідомості довго не заростає, а "зміна правил гри", як про це розмірковують економісти, не дає бажаного ефекту. Україна в цьому відношенні має певні переваги - по-перше, вона відчувала на собі колоніальний тиск, а це породжувало спротив антидержавної спрямованості, і прагнення до самостійності в середовищі широких мас, по-друге, вона була утворена потужним імпульсом свободи, що не зник остаточно в суспільній свідомості українців. І ці фактори цілком себе проявляють в українських процесах державотворення (особливо це стає помітним в порівнянні до Росії).
   Якщо наше суспільство хоче розвиватись, воно повинно сформувати бодай які-небудь уявлення щодо майбутнього. Чого ми хочемо для України через 10 - 20 - 30 - 50 років? Ці уявлення впливають на формування нашої системи цінностей, на індивідуальний вибір і планування майбутнього в кожній сім'ї. Що для нас важливо в першу чергу? Бути ситими якомога скоріше? Тоді треба підтримувати популістів, які обіцяють нагодувати народ за 1 - 2 роки, і прихильників авторитарного режиму. Дійсно, як показує досвід останніх 20 років, авторитаризм чи корпоративізм демонструє можливість досягнення високих темпів розвитку країни і відповідного зростання добробуту громадян. (Особливо вражають досягнення, коли країна починає "з нуля" в мобілізаційному режимі). Але не надовго. Чому? Тому що не розвивається, а навпаки, деградує людський капітал, бо усім керує бюрократична машина, яка до того ж формує свої власні інтереси. Демократії, в яких роль держави мінімально-необхідна, маючи менші темпи розвитку, виграють за рахунок стабільності і далекої перспективи. Вони виграють завжди. Основна причина їх успіхів в тому, що вони забезпечені "якістю людини", людським і соціальним капіталом, атмосферою довіри і гарантій прав, повагою до людини - людина стає об'єктом і суб'єктом державності і людина забезпечує процвітання країни. Людський фактор - основний фактор історії. Від якості людей залежить, чи виникне нова цивілізація, чи буде існувати суспільство рабів.
   А тому на Україні має бути національна ідея - створення нації вільних і достойних людей. Це є первинне, що потягне за собою усе інше. І це є те, що має далеку перспективу. Наш народ, який довгий час перебував в умовах імперії і ще не відійшов від тоталітарного похмілля, втратив соціальні практики, властиві вільним суспільствам і вільним людям. Він не знає які можливості дає свобода, а коли взнає - не знає як їх використати, бо сам не має досвіду і не бачить навколо себе живих прикладів. Свобода може стати згубною. Свобода має надаватись поступово, невеличкими дозами, як найсильніші ліки і це дозування має робити держава. Якщо відразу знищити державу і встановити народовладдя, почнеться хаос і країна буде відкинута в минуле. В цьому вирішальна роль держави на перехідний період, що як поводир веде сліпого і допомагає уникнути падіння в прірву, допоки сліпий не прозріє і не позбудеться поводиря. Люди ще повинні пройти довгий шлях, повинні вчитися грамотно і раціонально використовувати матеріальні ресурси, які будуть отримувати громади, створювати механізми суспільного контролю, участі громади в вирішенні важливих питань, формувати ментальність господаря і відповідальної людини у своїй громаді, нетерпимість до корупції, подоланню традиційного, "моя хата скраю". Але це процес, який може потребувати навіть зміни поколінь і то при умові наявності хорошої системи виховання дітей. Виховання і освіта мають стати пріоритетом держави - це головний фактор формування нації. Держава повинна направляти на стажування в передові країни якомога більше молоді - треба брати усе найкраще, що є у світі і враховувати помилки сусідів. А тому, шлях нашої країни має бути максимально узгоджений з нашими умовами в усіх вимірах, це має бути конкретний і оптимальний шлях без копіювання "європейських стандартів", які знову ж таки є характерними саме для європейських країн і не можуть бути тупо перенесені на український ґрунт. Я вважаю, що потенціально Україна може пройти свій шлях і навіть стати де в чому зразком для країн Європи. Той хто сам пройшов свій шлях, хто подолав усі труднощі переходу - набрався неоціненого досвіду, укріпився і випрацював імунітет проти соціальних хвороб, і це залишається надовго - власне у цьому полягає механізм утворення нової соціальної практики і нової цивілізації. Те, що отримано даром або нав'язане силою і при тому не стало органічною частиною суспільства, не йде на користь і відторгається. Скороспіле приєднання до Євросоюзу могло би суттєво зашкодити Україні.
   В даний період часу наше суспільство знаходиться в ситуації, коли роль держави все ще дуже значна, може вирішальна. Цей тонкий, навіть ювелірний процес переходу до народовладдя, може контролювати лише досить таки жорсткий державний механізм. А тому для успіху справи суспільство повинно бути, як це не дивно звучить, відповідальним перед державою - бути достатньо соціалізованим, політизованим, щоб робити осмислений і продуманий політичний вибір, а також дуже відповідально і виважено відноситись до масових соціальних акцій, щоби вони штовхали країну вперед, а не назад, тим більше, не в прірву. Державу врешті-решт створює сам народ, і якщо держава не в змозі захистити права і свободи цього народу, ліквідувати існуючий розкол влади і суспільства, то в цьому є також вина самого народу, це означає його недостатню зрілість і політичну роль в процесі державотворення. Відповідальність, продуманість і виваженість на усіх рівнях, починаючи з того, хто ставить хрестик в бюлетені і закінчуючи парламентарієм і президентом, має стати нормою сьогодення. Ми не можемо допустити нової Руїни.
   Що є показником якості змін, які відбуваються у суспільстві. Рівень життя? Тривалість життя? Відсутність корупції? Самоврядування? На мій погляд, показником реальних змін с суспільстві стане наявність і розвиток самостійної кооперації між людьми, можливість і бажання творити спільну справу, бо тільки зі спільних справ може народитися щось суттєве. І це буде означати нову якість громади, яка походить з нової якості людей-громадян, свідчити про зародження нової соціальної практики.
   Якщо думати про досить віддалене майбутнє, то треба враховувати наявність в сучасному світі дуже грізних тенденцій, подальший розвиток яких прогнозувати неможливо. Цілком ймовірно, що цивілізований світ чекає нове середньовіччя. Тільки сильна, організована, самодостатня громадянська нація в таких умовах має шанси захистити свої цінності.
   Воля створила Україну і українську націю, і якщо той імпульс волі, що його започаткували наші далекі предки, не вмер, не загинув, і якщо під сірим попелом ще десь тліють залишки того вогню, то нашому поколінню і нашим найближчим нащадкам випала честь і відповідальність розпалити той вогонь, щоб він зігрів душі нашого многостраждального народу і освітив дорогу усім, хто зневірився і втратив надію.
  
   Мельники, 2016.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   181
  
  
  
  

Оценка: 3.68*5  Ваша оценка:

РЕКЛАМА: популярное на Lit-Era.com  
  Н.Жарова "Выйти замуж за Кощея" (Юмористическое фэнтези) | | А.Комаров "Обнулись!" (ЛитРПГ) | | J.Liss "Мне не нравятся рыжие" (Современный любовный роман) | | В.Богатова "Невеста княжича" (Фэнтези) | | Vera "Унесенные не тем ветром" (Короткий любовный роман) | | Ю.Танюшина "Если ты - не совсем эльф ("Хаос в моей крови" - книга 1)" (Любовное фэнтези) | | И.Арьяр "Тирра-2. Поцелуй на счастье, или Попаданка за!" (Любовное фэнтези) | | А.Красников "Забытые земли. Проклятие." (ЛитРПГ) | | П.Гриневич "Мой одуванчик" (Короткий любовный роман) | | О.Райская "Полное счастье Владыки" (Фэнтези) | |
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Котова "Королевская кровь.Связанные судьбы" В.Чернованова "Пепел погасшей звезды" А.Крут, В.Осенняя "Книжный клуб заблудших душ" С.Бакшеев "Неуловимые тени" Е.Тебнева "Тяжело в учении" А.Медведева "Когда не везет,или Попаданка на выданье" Т.Орлова "Пари на пятьдесят золотых" М.Боталова "Во власти демонов" А.Рай "Любовь-не преступление" А.Сычева "Доказательства вины" Е.Боброва "Ледяная княжна" К.Вран "Восхождение" А.Лис "Путь гейши" А.Лисина "Академия высокого искусства.Адептка" А.Полянская "Магистерия"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"